Гордість світового кіномистецтва

Геній – поняття, яке давно стало книжним. Ми кажемо так про людей, які зоріють десь у недосяжному часі й просторі. Серед нас вони вже не живуть.

Таким був Сергій Параджанов. Все в його руках набувало значення, сповнювалося краси. В його світі тон задавала дитяча великодушність та оповитий артистизмом гумор. Таємницею його дня була відсутність робочого часу: працював і творив він постійно. Любив красиві речі та красивих людей, хоча іноді в них помилявся…

Великий режисер світової слави, кожен кадр і кожна думка якого для фахівців були наче на вагу золота, ходив без роботи, метався між кіностудіями країни, пропонуючи свої творчі задуми та сценарії і лише зрідка одержуючи дозвіл на постановку: тоді ставалося диво, людство отримувало шедевр кіномистецтва: «Тіні забутих предків», «Колір граната», «Легенда про Сурамську фортецю», «Ашик-Керіб», телефільм про Піросмані… Його творча енергія шукала виходу в усіх видах творчості, в багатьох мистецтвах. Але ці ідеї виявлялись неприйнятними через свою незвичайність. Мріяв реформувати оперу і дитячий театр – не дістав дозволу. Писав або наговорював новели – вони якщо й з’являлися друком, то за кордоном, у нью-йоркському журналі «Сучасність», скажімо…

Йому не дозволялося бути собою. А потім і взагалі – бути. Зима 1971-го стала фатальною для митця. Зі своїм фільмом «Колір граната» він приїздить до Мінська і виступає в Будинку мистецтв перед білоруськими кінематографістами. Доля кінострічки, особисте бачення проблем сучасного кіно – про все режисер висловився з граничними, не передбачуваними за радянськими мірками емоційністю й відвертістю. Цей виступ став причиною для переслідувань Параджанова, які виразилися у відмовах нових кінопостановок, негативних публікаціях у пресі тощо. У грудні 1973 року його було заарештовано в Києві. Вирок суду – п’ять років позбавлення волі. Його вилучили з кінопроцесу штучним чином. Тільки завдяки втручанню світової громадськості його було звільнено у 1977 році. Але ж до 1984 року режисеру не дали зняти жодної стрічки. Свій останній фільм «Ашик-Керіб» (1986) Параджанов називав «сльозою свого дитинства». Кінокартину присвячено А.Тарковському. В цей час відбулося довгоочікуване визнання Сергія Параджанова як художника. Спочатку у Грузії, потім у Вірменії були організовані його персональні виставки, та було прийняте рішення про створення в Єревані музею С.Параджанова.

Майже все життя Параджанов мріяв зняти автобіографічну картину, втілити в ній своє бачення світу і призначення людини в житті. Ще в Києві він написав сценарій фільму «Сповідь», а на «Вірменфільмі» вже розпочалися зйомки, але були припинені у зв’язку із смертельною хворобою режисера.

20 липня 1990 року Сергій Йосипович помер у Єревані.

Внесок С.Й.Параджанова в українське й світове кіномистецтво важко переоцінити. Він увійшов у кіно як реформатор. Сьогодні в українському кіномистецтві все починається заново. Але грунт під ногами є. Є досвід, і є уроки. Хай більшає надій і радощів.

9 січня 2019 року виповнюється 95 років від дня народження Сергія Параджанова. З метою вшанування пам’яті видатного кінорежисера запрошуємо всіх до відділу мистецтв відвідати книжково-ілюстративну виставку «Гордість світового кіномистецтва», присвячену цьому талановитому митцю. На ній представлені видання, що містять спогади людей, яким пощастило знати Параджанова особисто, унікальні архівні матеріали про перебіг його долі, рідкісні фотоматеріали, репродукції картин, малюнків, колажів цієї незвичайної людини.