Національне мистецтво

У серпні виповнилося 100 років від дня заснування унікального українського музичного колективу, гордості держави – Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. Майбороди.

Кобзарі та лірники з давніх-давен були носіями української самосвідомості. Кобзарство – виняткове явище світової культури, коріння якого губиться в історичних глибинах. Протягом століть кобзарство зазнавало змін – і внутрішніх, і зовнішніх. З плином часу воно вдосконалювалося, осучаснювалося, породжувало нові жанри. Але завжди об’єднавчим фактором кобзарства був музичний символ України – кобза, а в наш час – сучасна бандура.

У далекому 1902-му році у Харкові Гнат Хоткевич організував виступ кобзарів та лірників у рамках ХІІ археологічного з’їзду. Це була перша спроба гуртового співу та гри на бандурі перед глядацькою аудиторією. Цей професійно підготовлений виступ довів, що бандура (навіть ще не вдосконалена, як тепер) має широкі можливості та може бути повноцінним ансамблевим та оркестровим інструментом.

1918 року дуже талановита, високоосвічена людина, нащадок запорізьких козаків Василь Ємець створив у Києві «Кобзарський хор» із семи виконавців. Саме від цього колективу веде свій родовід Національна заслужена капела бандуристів України.

Тодішня преса засвідчувала: коли київські кобзарі співають, у залі нерідко всі встають і співають разом із ними. Така була сила впливу на глядачів.

Капела переживала періоди розквіту та занепаду, припиняла існування та знов відроджувалася.

У 1930-х роках, одному з перших періодів тотального наступу московсько-більшовицького режиму на Україну, нашому національному інструментові як віснику історичної правди оголошено справжню війну, організовано цькування кобзарства та облави сліпих кобзарів – носіїв правічних традицій кобзарського мистецтва.

Після німецького нападу 22 червня 1941 року на Радянський Союз колектив, який був на гастролях у Кіровограді, було розформовано, а учасників одразу ж мобілізовано.

Під час німецької окупації в 1942 році 17 учасників довоєнного колективу відновили діяльність капели, назвавши її «Капелою бандуристів ім. Т. Шевченка». Після війни капела емігрувала в США, оскільки повернення було рівнозначне тортурам і страті.

1946 року колектив відновив Олександр Захарович Міньківський. За його керування капела набуває надзвичайно високого рівня культури хорового співу.

З 1977 року капелою довгий час (1977-2010) керує Микола Петрович Гвоздь. Завдяки йому колектив отримав теперішню назву: Національна заслужена капела бандуристів України імені Георгія Іларіоновича Майбороди.

Змінювалися покоління співаків, приходили інші керівники й диригенти, але одне залишилося незмінним: капела бандуристів – це унікальний колектив, який не має аналогів у світовій музичній культурі.

Мистецтво бандуристів знають і люблять в усіх куточках України та за її межами. У репертуарі прославленого колективу – українські народні пісні, старовинні та сучасні думи, твори українських та зарубіжних композиторів, духовна музика.

Хоровий спів у супроводі мерехтливого тембру бандур, театралізація кожної пісні створюють незабутнє враження, полонять серця і душі всіх, хто хоч раз доторкнувся до джерел української пісні у виконанні Національної заслуженої капели бандуристів України.