Головна Дозвілля та розвиток Артлабораторія «Українська Хата – талантами багата» Публікації Дмитро Білоус. Не хочу здаватися ні кращим, ні гіршим. Хочу бути самим собою

Дмитро Білоус. Не хочу здаватися ні кращим, ні гіршим. Хочу бути самим собою

23.04.2020

Так відомий український поет і перекладач, почесний академік Академії педагогічних наук України, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, ветеран Другої світової війни, просвітянин Дмитро Білоус стверджував про себе в одному із інтерв’ю. У ці квітневі дні ми святкуватимемо 100-річчя від дня народження його – педагога від Бога, дуже уважної і тактовної особистості. Певно складно знайти місто на мапі України, де б не виступав запальний оратор, душа студентської та учнівської аудиторії, поет і патріот Дмитро Григорович Білоус. Згадується його надзвичайно повчальні та гумористично-завзяті виступи в Херсонській обласній книгозбірні імені Олеся Гончара. Я з упевненістю можу стверджувати, що у нас, на Херсонщині, його неодноразові приїзди з виступами запам’яталися і залишилися у сонячних промінчиках доброзичних спогадів. По три, а то й чотири виступи на добу в бібліотеках, школах і вишах смаглявої Таврії його не страшили, вони дивували нас, його співучасників виступів, бо жодного разу Дмитро Григорович не повторювався у своїх оповідках та віршованих шедеврах на запланованих і додаткових зустрічах з читачами. І це при його вже поважному віці та не менш поважному статусі. Він за коротку мить для усіх, хто прийшов на знайомство з його творчістю, ставав дуже близькою і до болі знайомою людиною.

Народився Дмитро Григорович Білоус 24 квітня 1920 року в селі Курмани, нині Недригайлівського району Сумської області, у багатодітній селянській родині. Окрім Дмитра, в сім’ї були Наталка, Василь, Олекса, Катря, Павло, Маруся, Сашко, Христина, Надія, Микола… Як згадував сам Дмитро Григорович: «Сімейка в мого батька була, як у того Омелечка, про якого в народній пісні співається… Було нас одинадцятеро дітей. Я був десятою дитиною, якраз „лялькою в колисці“, коли старші вже парубкували й дівкували». Життя тоді в українському селі було не просте і далеко не ситне. «Трудове виховання – на вигоні пастухування», «Справлялися добре з харчами, – не їли лиш хвостиків з груш», «Ходив я в сестринських чоботях з дірками замість підошов», – згадував поет згодом, осмислюючи своє дитинство.

Берегинею роду Білоусів була мама Дмитрика – скромна і невтомна трудівниця. У поета ще довго зберігалися квитки, вручені його мамі разом з орденом «Материнська слава» на безкоштовний проїзд українською залізницею. Як згадував сам Дмитро Григорович: «Лише раз цією пільгою мама скористалася, більше не встигла…»

Батько – Білоус Григорій Миколайович – був мудрим і послідовним у своїх діях захисником односельців, порадником, справжнім сільським філософом. Його односельці навіть народним суддею обирали. Тато Дмитрика був освіченою і шанованою людиною на селі. Він сам для сільського самодіяльного театру п’єси  писав, а також допомагав діточкам своїм полюбити рідну родинну мову, читати твори з української класики і не тільки.

Старший брат Олекса брався до віршування, деякі його твори побачили світ у друкованому вигляді, адже Олекса належав до активу літературних організацій «Молодняк» та «Плуг». Окрім того, він викладав уроки історії в Харківській трудовій комуні Антона Макаренка. Тож, коли маленький Дмитрик перехворів висипним тифом і був на межі життя і смерті, видатний педагог запропонував забрати кволого хлопчика  до експериментальної комуни. Такі були перші кроки в люди майбутнього всесвітньо відомого письменника і просвітителя.

Щастило Дмитрику на людей. У школі, як стверджують літературознавці, вчителем  літератури у Дмитрика був рідний брат Павла Тичини – Євген Григорович. Дмитро потоваришував із його сином Владиславом і не раз бував у них удома. Що ще більше наснажило вивчати рідну мову, читати українські книжки. Через усе місто він їздив  на заняття гуртка художнього слова при театрі робітничої молоді. У 1935 році перші твори Дмитра Білоуса були надруковані у тодішніх газетах Слобожанщини. З 1938 року на філологічному факультеті Харківського  університету навчався Дмитро, а однокурсниками його були  Олесь Гончар та Григорій Тютюнник.

Але ідилію спілкування з друзями та творчого росту самого Дмитра перервала жорстока  і руйнівна Друга світова війна. І на війні Дмитро Григорович не ховався за спинами товаришів. Він сміливо захищав рідну землю від фашистів, що було відзначено його бойовими нагородами. Воювати йому судилося у складі студентського батальйону (з 997 бійців студбату живими залишилося тільки 37...).

Того ж 1941 року Дмитро Григорович був тяжко поранений. Лікувався до 1942 року в Красноярську (РФ). По завершенню лікування Дмитро Григорович разом з Володимиром Сосюрою працював у Москві співробітником редакції радіомовлення для партизан і населення  окупованої території України. Після визволення України від німецько-фашистських загарбників закінчив навчання на філологічному факультеті вже Київського університету.

Голодомори, війна, поранення, але головне – життя! Якщо судилося жити, то треба жити, – переконаний поет: «І в мирнім поході нелегко, та йдем, як на суд, як на звіт, бо кожного ж, мабуть, лелека для чогось приносить на світ». 

У мирний час його обдаровання стрімко розвивалося. Привернула увагу й читачів, і професійної критики збірка гумору й сатири «Осколочним!» (1948), до речі, редагував її Андрій Малишко. Того ж 1948 року Дмитра  Білоуса прийняли до лав  Спілки письменників України.

  У 1947-1951 рр.  він перебував на посаді заступника  відповідального редактора журналу «Дніпро».

Потім вийшли у світ не менш привабливі  збірки гумору та сатири: «Веселі обличчя» (1953), «Зигзаг» (1956), «Колос і кукіль» (1960), «Сатиричне і ліричне» (1961), «Критичний момент» (1963),  «Альфи – не омеги» (1967), «Хліб-сіль їж, а правду ріж» (1971). Прикметною рисою Білоуса-сатирика є висока культура віршування, невтомне дбання про форму – ритм, римування, звукопис.

Він є автором ліро-епічної поеми «Життя Одарки Палагечі» (1956; 2-ге вид. – «Поліська бувальщина», 1961), в якій відтворено життєвий шлях простої української жінки-трудівниці. Не оминало його перо і українських малят: «Пташині голоси» (1956), «Про чотириногих, рогатих і безрогих» (1959), «Лікарня в зоопарку» (1962), «Веселий кут» (1979), «Гриць Гачок» (1986). Для дітей він писав і збірки  творів про Т. Шевченка (зб. «Тарасові жарти» (1964), редактор колективної збірки «Іде Тарас по Україні» (1964), автор та ведучий радіопередач про Кобзаря, перекладів його поезій болгарською мовою. Протягом свого свідомого життя Дмитро Білоус активно перекладав кращі літературні зразки  з російської, білоруської та болгарської мов.

1959 року – творче відрядження до Болгарії (вивчав болгарську мову та літературу). З болгарської Дмитро Григорович  згодом переклав віршовану  драму «Цар Іван Шишман» Камена Зидарова (1969), книгу віршів і поем «Велике переселення» Д. Методієва (1975), збірку «Поезії» І. Вазова (1985). Упорядник, редактор і перекладач більшості творів, що увійшли до «Антології болгарської поезії» (1974, т. 1-2).

Його визнавала читацька аудиторія, але, щонайважливіше, визнавали  його літературний хист і побратими по перу. Тому й був 1968 року обраним на посаду відповідального секретаря   Спілки письменників України. На керівній посаді перебував аж до 1976 року. До речі, саме 1976 року Дмитро Григорович за книгу перекладів болгарської класики був визнаний Лауреатом премії імені Максима Рильського. Він наполегливо працював і надалі над перекладами. Його перу належать також книги перекладів: «Болгарські прислів’я та приказки» (К., 1973), «Болгарські народні пісні» (К., 1989), а також – Вазов І. «Легенди Царевця: Балади і поеми» (К., 2000).

Наступні його книги розширювали коло прихильників творчості Дмитра Білоуса. Так, своє 60-річчя Дмитро Григорович зустрів збіркою «Вибране» (1980). Поет, перекладач, академік-педагог Дмитро Білоус залишив нам головну настанову: про складне можна говорити легко, доступно. Й обов’язково з гумором. Цьому підтвердженням є його наступні поетичні збірки: «Обережно: слово!» (1984), «Диво калинове» (1988), «Вибране» (1990), «В класі і в лісі» (1990), а також «Диво калинове. Чари барвінкові» (1994). 1989 року Дмитро Білоус стає Лауреатом премії імені Олександра Копиленка, а вже 1990 року державна комісія УРСР визнає Дмитра Білоуса Лауреатом Державної премії імені Тараса Шевченка.

Його творами зачитувалася українська малеча, і це визнала комісія з присудження премії імені Лесі Українки. Тож, 1997 року Дмитро Білоус заслужено став лауреатом престижної літературної премії, а вже 2001 року йому було присуджено премію імені Олени Пчілки.

Та Дмитро Григорович не зупинявся на досягнутому й видавав на гора все нові й нові літературні родзинки: «Ромен хіба не родич Рима?» (1999), «За Україну молюся» (2000),  «Даруй словам одвічну силу» (2000).

Саме 2000 року мені судилося познайомитися з прекрасним поетом, людиною з великої літери. Наші спільні виступи назавжди закарбувалися у моїй пам’яті з вірою у життєдайну силу родинної української мови. Дякуючи йому, з 2002 року і аж до 2013 року мене запрошували до участі в роботі журі престижного Всеукраїнського конкурсу дитячої поезії «Джерельце» імені Йосипа Курлати у м. Северодонецьку Луганської області. Мені також була приємна його висока оцінка мого літературно-мовознавчого дослідження «Поетика творів Миколи Братана». Після прочитання її він тоді сказав Миколі Івановичу Братану: «Хотілося б щоб так і про мене хтось написав». Наша дружба тривала не довго. Але ті п’ять  років спілкування надали чимало уроків людяності і творчої далекоглядності.

А чого варті його прослуховування юних обдарувань на конкурсах та фестивалях! Коли він не лише констатував що йому сподобалось, а що – ні. Дмитро Григорович буквально цитував напам’ять кращі рядки молодих літераторів.

Літературознавець  Наталя Осипчук  стверджує: «Розуміти юнь, йти до неї зі щирою посмішкою, аби разом творити світ любові, – чи не в цьому криється головний урок від сонячного життєлюба Дмитра Білоуса? Лише щиро залюблена у свою працю людина здатна передати ту любов іншим». 

Автор праць з етнопедагогіки, теорії й практики художнього  перекладу, голова комісії художнього перекладу Спілки письменників України (від 1976 року), член-кореспондент Академії педагогічних наук України (від березня 1994 року), почесний академік АПНУ (з 2000 р.) – Дмитро Григорович Білоус був справжнім педагогом від Бога та поетом, який плекав рідну мову, любив і шанував українські традиції та обряди. Але витруджене серце письменника не витримало цілодобових навантажень майстра красного письменства. Дмитро Григорович Білоус відійшов у засвіти  13 жовтня 2004 року в Києві. Та його слово живе серед нас. І нині я чую у різних куточках соборної України поетичні рядки, притаманні авторському письму великого життєлюба.

(На фото Дмитро Григорович Білоус та Олег Васильович Олексюк, 2004 р.)

                                            

   Олег Олексюк,
   заслужений працівник культури України.

Календар подій

     1 2 3
4 567 8 9 10
11 12 131415 16 17
1819 20 21222324
25 26 27 28 293031