Зоя Лерман. Лірика у найпростіших моментах
«Світ Зої Лерман – чисто жіночий. Це – світ ідеальний, світ мрійливий, де все добре, як було в дитинстві, світ, де є місце її дивно ніжному дару тонкого кольору, співучої нескінченності лінії малюнку. Уявімо дитину, яка знайшла у мистецтві щасливу можливість висловити те, що блукало в ньому напівсвідомо, що відлякувало й одночасно приваблювало око, що бачить. Це про Зою» (Акім Левич).
Киянка Зоя Наумівна Лерман-Луцкевич (14.06.1934 – 1.01.2014) – українська художниця нон-конформістського, андеграундного напряму. Член Національної спілки художників України (1960). Її твори зберігаються в колекціях Національного художнього музею України, Музею сучасного образотворчого мистецтва України, Дирекції художніх виставок НСХУ, приватних колекціях Європи, США, Ізраїлю.
Скільки віків у світі малювали матір з дитям на руках, і в ХХ столітті не перестали. Але ж портрети батька з дітьми – не широко розгорнута тема. Радше поодинокий виняток. Чоловіка зображали передусім у публічному просторі. Лише Зої Лерман, з її баченням лірики у найпростіших моментах життя, вдалося знайти несподіваний поворот такої непопулярної на ті часи теми. Вона створила «Батьківство». Саме цю роботу ми й «експонуємо» сьогодні в рамках нашого артпроєкту «Виставка однієї картини».
А між тим, художниця створила її майже інстинктивно, без наміру перенести образ в якусь сюжетно-тематичну картину, щоб її можна було демонструвати бодай на «квартирнику», не кажучи вже про виставку. Однак у малюнку було щось поривчасте та ніжне водночас, таке ламке й летюче, що не вклалося у жодні стильові ознаки. Ось чому ескізне «Батьківство» – як миттєве прозріння, як прецедент. Це перетворення, за якого експресивний колорит із дещо нервовим малюнком створюють ефект співпереживання чоловічої ніжності до немовляти.
Тривогу за дитя, яке, ймовірно, прихворіло або просто прокинулося серед ночі, передано через рух великих оголених рук чоловіка. Акцент зроблено не на обличчі, тому складно розуміти, чи він усміхається, а на мускулах рук – що створює враження і сили, і ніжності, контрастуючи з тонким, майже хлопчачим торсом. Захист, прислухання до дитячого дихання підказують основну емоцію художниці. Вона зафіксувала її як щоденниковий запис про батьківську турботу, тільки не словами, а фарбами, не переймаючись тлом чи деталями помешкання. Теплий колорит – стронцієві, помаранчеві тони, контур торса – передають тривожність…
І півстоліття після цього «свідчення», коли почали змінюватися уявлення про розподіл обов’язків у догляді за дітьми, можна відмітити на шкалі українського ХХ століття цей унікальний момент: не чоловік зображає, як його дружина тримає дитя і стає варіацією на тему Мадонни, а жінка – і так, як ніхто інший до неї.
Підготувала Ольга Руптанова.
Джерела
