Уявіть, що ви заходите в галерею, але замість картин бачите людину, яка годинами нерухомо сидить навпроти порожнього стільця, або митця, що замкнувся в ізоляції з диким койотом. Це не епатаж і не театральна містифікація. Це мистецтво, яке розгортається «тут і зараз» – його неможливо капіталізувати, перепродати чи повісити у вітальні.
Перформанс (від англ. performance – виконання, виступ) – це форма сучасного мистецтва, де ключовим художнім медіумом є дії самого автора у конкретному часі та просторі. Його головний інструмент – власне тіло, а матеріал – психоемоційні реакції глядача.
Концепція перформансу тримається на чотирьох синергетичних елементах: часі, просторі, тілі митця та енергетичному полі, що виникає між автором і публікою. На відміну від класичного арту, перформанс існує лише в мить його проживання.
Театр, хепенінг чи перформанс: де пролягає межа?
Ці формати часто плутають через присутність живої дії, проте вони мають фундаментальні розбіжності в суті та ролі глядача.
Театр
Суть дії: актори відтворюють чужі ролі за фіксованим сценарієм. Дія є художньою ілюзією і повторюється з вистави у виставу.
Роль глядача: пасивний спостерігач, який зазвичай споглядає за умовною «четвертою стіною» в темряві зали.
Хепенінг
Суть дії: подія без жорсткого фіналу. Художник лише конструює ситуацію або задає правила гри, а розвиток сюжету є стовідсотковою імпровізацією натовпу.
Роль глядача: активний співтворець. Без залучення та прямої дії глядача хепенінг деконструюється і не відбудеться.
Перформанс
Суть дії: митець не грає роль, а репрезентує самого себе. Дія концептуально продумана, але фізичний біль, виснаження чи емоції – абсолютно реальні.
Роль глядача: свідок чи емпат, чия присутність, рефлексія або бездіяльність стають невіддільною частиною концепції твору.
Коріння перформансу як свідомої художньої практики сягає початку XX століття. Радикальні футуристи та дадаїсти влаштовували провокативні антибуржуазні вечори з абсурдною поезією та шумовими виступами, намагаючись вивести класичне мистецтво з зони комфорту.
Проте як самостійний, легітимний жанр перформанс остаточно інституціоналізувався у 1960–1970-х роках. Це був період глобальної демаркації та декомерціалізації мистецтва. Художники прагнули звільнити артринок від диктату галерей і аукціонів (адже живий момент неможливо продати) і почали використовувати власну тілесність як інструмент радикального політичного, соціального та феміністичного маніфесту.
Марина Абрамович – «Ритм 0» (1974)
Один із найрадикальніших та найнебезпечніших експериментів над людською психологією. Художниця виклала на стіл 72 предмети – від безпечних (троянда, мед) до смертоносних (скальпель, заряджений пістолет) – і дозволила публіці протягом 6 годин робити з її тілом усе, що завгодно. Глядачі, які прийшли до галереї, бачили перед собою стіл із 72-ма предметами на ньому: троянда, ножиці, парфуми, помада, полароїд, молоток, дзеркало, ніж… А також пістолет і одну кулю, що лежала поряд. За столом незворушно стояла Марина Абрамович. На ній висіла табличка з написом:
Інструкції:
72 об’єкти на столі можуть використовувати щодо мене як завгодно.
Перформанс:
Я – об’єкт.
Упродовж цього часу я беру на себе повну відповідальність.
Тривалість: 6 годин (20:00 – 2:00)
Перформанс оголив страшну істину: за умов абсолютної безкарності та дегуманізації об'єкта суспільство миттєво здатне перейти межу жорстокості.
Марина Абрамович перформанс «Ритм 0», 1974 рік. Фото: BIT.UA
Йозеф Бойс – «Я люблю Америку, і Америка любить мене» (1974)
Німецький митець прилетів до Нью-Йорка, де в аеропорту його загорнули у повсть і на кареті швидкої допомоги доставили в галерею René Block. Там він провів три дні в ізоляції з живим диким койотом. Поступово замінюючи агресію на взаємну довіру, Бойс намагався символічно зцілити соціокультурну травму Америки – конфлікт між корінним індіанським світом і колоніальною цивілізацією.
Йозеф Бойс, «Койот: я люблю Америку і Америка любить мене», 1974. Фото: ArtHuss
Тейчін Сє (Tehching Hsieh) – «Річні перформанси» (1978–1986)
Тайвансько-американський митець підняв концепт витривалості та злиття життя з мистецтвом на абсолютний максимум. Він провів п'ять перформансів, кожен з яких тривав рівно один рік. Наприклад, під час акції «Клітка» (1978–1979) він рік просидів у дерев'яній клітці в повній ізоляції – без права розмовляти, читати, писати чи дивитися телевізор. А в проєкті «Годинник» (1980–1981) він протягом року щогодини відмічався на фабричному годиннику, повністю деконструювавши людський сон заради дослідження контролю над часом.
Марина Абрамович – «У присутності художника» (2010)
Протягом 736 годин у нью-йоркському MoMA художниця щодня нерухомо сиділа на стільці. Кожен відвідувач міг сісти навпроти й просто дивитися їй в очі без жодного слова чи дотику. Ця ультимативна концентрація на "іншому" викликала у тисяч людей глибокий емоційний катарсис, довівши, що чиста присутність і погляд є потужними тераретичними актами в епоху цифрового відчуження.
Марина Абрамович, перформанс "У присутності художника". Фото: Суспільне
Одне з головних парадоксальних питань перформансу: якщо він існує лише «тут і зараз», то що залишається після його завершення? У мистецтвознавстві цей процес розглядають через два явища:
- Документація як окремий арт-об'єкт: фотографії, відеозаписи чи залишки реквізиту з часом стають самостійними експонатами. Фотографії з перформансів Марини Абрамович сьогодні продаються на аукціонах за сотні тисяч доларів, хоча сам момент купити було неможливо.
- Ренактмент (відтворення): оскільки тіло митця старіє, у XXI столітті виникла практика ренактменту – коли інші художники з дозволу автора офіційно перевтілюють і заново проживають класичні перформанси минулого. У 2005 році Абрамович у проєкті «Сім легких п'єс» (Seven Easy Pieces) у Музеї Гуггенгайма відтворила культові перформанси своїх колег, довівши, що перформанс може мати "нотну партитуру", яку здатні зіграти інші.
Українська школа перформансу має унікальний генетичний код, вирощений у синергії політичного спротиву, концептуалізму та екзистенційного осмислення травми.
- Федір Тетянич (Фріпулья): Патріарх київського андеграунду 1970–1980-х років. Створюючи футуристичні екокостюми з утильсировини, фольги та металобрухту, він трансформував радянський публічний простір. Його виходи на вулиці з проголошенням філософських маніфестів про нескінченність Всесвіту були радикальним відкиданням соцреалістичних догм.
Федір Тетянич з моделлю перед перформансом. Київ. 1980-ті. Фото з вільних джерел
Влодко Кауфман: Знакова постать львівського сучасного мистецтва. Його перформанси – це глибока, медитативна робота з пам’яттю, часом та архаїчними матеріалами. Проєкти Кауфмана (як-от тривале перебування у клітці) стають метафорами внутрішньої несвободи, екологічної кризи та історичної амнезії соціуму.
Видиво Владка Кауфмана « Карпаторозділ»,2007 рік. Фото: з архіву Владко Кауфмана
Марія Куліковська (Акція «254»): Тілесна рефлексія на біль війни та втрати дому. У 2014 році, після анексії її рідного Криму, художниця провела несанкціоновану акцію на сходах Ермітажу в Санкт-Петербурзі. Вона лягла на граніт, накрившись українським прапором, імітуючи тіло загиблого. Номер «254» – це її офіційний статус як вимушеної переселенки, перетворений на політичний маніфест проти імперської агресії.
Перфоманс «254» Марії Куліковської в Ермітажі , Санкт- Петербург 2014 рік. Фото: VOGUE
Петро Армяновський: Яскравий представник сучасного українського перформансу та документального кіно, який тонко працює з контекстом втраченого дому та колективної пам'яті. Його тихі, але глибоко пронизливі інтервенції (як-от акція, де він чистив взуття перехожим на вулицях різних міст, ведучи з ними відверті розмови про схід України) спрямовані на деконструкцію стереотипів та терапію суспільних травм.
Сьогодні перформанс перестав бути суто підпільним мистецтвом і трансформувався під впливом глобалізації та нових медіа.
Діджитал-перформанс: простором для акції необов'язково має бути фізична галерея. Соціальні мережі, стрімінгові платформи та метавсесвіти стали новим майданчиком. Митці використовують цифрові аватари та AR (доповнену реальність), де глядач взаємодіє з автором через екран.
Делегований перформанс: сучасні автори (наприклад, Сантьяго Сьєрра чи Тіно Сегал) часто самі не беруть фізичної участі в акції. Вони наймають людей (безробітних, іммігрантів, професійних танцюристів) і платять їм за виконання концептуальних дій, зміщуючи фокус із постаті «митця-гуру» на соціально-економічні структури.
Інституціоналізація: найбільші музеї світу (Tate Modern у Лондоні, Центр Помпіду в Парижі, MoMA у Нью-Йорку) тепер створюють окремі кураторські департаменти та будують спеціальні зали суто для живих ефемерних практик.
Перформанс пройшов шлях від агресивного ляпасу суспільному смаку до глибокої філософської та психотерапевтичної практики. Він свідомо відмовляється від створення матеріальних об'єктів на користь чистого досвіду, залишаючи по собі лише документацію та ментальний відбиток у пам'яті. Це радикальне нагадування: найсильнішим, найкрихкішим і найчеснішим медіумом у всесвіті є сама людина – її вразливість, сміливість та здатність проживати момент відверто і до кінця.
