Ю.Г. Іллєнко. Фото з відкритих джерел
Культура кожної нації тримається на титанах – людях, які не просто творять мистецтво, а формують національну ідентичність крізь екран, слово чи пензель. Вони бачать світ інакше: глибше, яскравіше, метафоричніше. Саме таким візіонером була людина, чиє ім'я назавжди вписане золотими літерами в історію нашого кінематографа.
Юрій Герасимович Іллєнко – український кінорежисер, кінооператор, сценарист, один із творців українського поетичного кіно. Він народився 9 травня 1936 року в Черкасах. Його дитинство припало на важкі роки Другої світової війни. Разом із родиною Юрій пережив евакуацію до Сибіру, де сім'я зазнала втрат і поневірянь. Після повернення в Україну, родина змушена була невдовзі переїхала до москви, де майбутній митець закінчив школу. Ще в юності Іллєнко захопився кіномистецтвом і вступив до Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК) на операторський факультет. Його дипломна робота – повнометражний фільм «Прощавайте, голуби», стала першою в історії інституту стрічкою такого формату й принесла молодому операторові міжнародне визнання. За неї він отримав свої перші нагороди на кінофестивалях у Празі та Локарно.
Юрій Іллєнко. Фото: Портал Вета
У 1963 році Юрія Іллєнка запросили на Київську кіностудію імені Олександра Довженка, де він став оператором фільму «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Саме ця стрічка відкрила світові непересічний талант Іллєнка та започаткувала нову сторінку в історії українського поетичного кіно. Кінокритик Ігор Грабович писав: «Співпраця оператора-постановника Юрія Іллєнка та режисера-постановника Сергія Параджанова була непростою, адже на знімальному майданчику зустрілися два самобутні художники з різним баченням матеріалу. Саме їхні творчі суперечки зрештою привели до народження шедевра, який заклав основи українського поетичного кіно».
Після роботи над фільмом «Тіні забутих предків» Юрій Іллєнко здійснив свою головну мрію – став режисером. Його дебютна стрічка «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча була заборонена радянською владою на 22 роки. Така ж доля спіткала й фільм «Вечір на Івана Купала», який пролежав «на полиці» 18 років, хоча був запрошений до участі у Венеційському кінофестивалі. Наступна стрічка – «Білий птах з чорною ознакою», викликала гостру критику радянської влади через образ воїна УПА, однак здобула Гран-прі московського міжнародного кінофестивалю та світове визнання. Сам режисер жартував, що цей фільм можна було побачити в Токіо, Парижі чи Нью-Йорку, але не в Україні. Саме міжнародний успіх його робіт привернув увагу Голлівуду. Юрій Іллєнко двічі отримував пропозиції працювати у США, однак відмовився, залишившись вірним Україні.
Упродовж творчого життя Юрій Іллєнко постійно стикався із цензурою та заборонами. Більшість його сценаріїв так і не були екранізовані, а багато фільмів роками залишалися недоступними для глядачів. Після чергових переслідувань режисер на два роки виїхав до Югославії, де зняв стрічку «Жівіо заінат» («Живу всупереч всьому»), відзначену нагородою кінофестивалю в Пулі, але заборонену до показу в Україні.
Повернувшись на Батьківщину, митець розпочав роботу над фільмом «Мріяти і жити», виробництво якого цензура зупиняла 42 рази. Радянська влада й надалі систематично перешкоджала його творчості. Були заборонені майже всі сценарії режисера, зокрема трилогія про Київську Русь, екранізація «Лісової пісні» Лесі Українки, сценарії за творами Тараса Шевченка «Великий льох» і «Варнак», а також перший варіант фільму про Івана Мазепу. Загалом Юрій Іллєнко написав 42 сценарії, але лише сім із них були екранізовані.
Юрій Іллєнко. Фото з сайту krahiva.wordpress.com
Після здобуття Україною незалежності Іллєнко заснував власну кіностудію «Фест-Земля» та зняв стрічку «Лебедине озеро. Зона» за тюремними оповіданнями Сергія Параджанова. Фільм здобув дві престижні нагороди Каннського кінофестивалю, однак, попри міжнародне визнання, так і не потрапив до українського кінопрокату. Після такого міжнародного успіху стрічки «Лебедине озеро. Зона», Юрій Іллєнко майже десять років не мав можливості працювати в кіно. У цей період він писав сценарії, займався живописом та працював над новими творчими задумами. Лише у 2001 році він здійснив один зі своїх найамбітніших творчих задумів – створив історичну стрічку «Молитва за гетьмана Мазепу», над якою працював майже третину життя.
Кадри з фільму «Молитва за гетьмана Мазепу». Фото: Довженко-центр
Проте й ця робота зіткнулася з перешкодами: фільм зняли з українського прокату, не допустили до показу на телебаченні, не випустили на відео та не дозволили продавати за кордон, попри численні вигідні пропозиції. Виснажений багаторічною боротьбою з цензурою та творчими обмеженнями, режисер публічно заявив: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи».
Юрій Іллєнко був людиною винятково багатогранного таланту. Він не лише знімав фільми як режисер і оператор, а й проявив себе як актор, зігравши Тимофія Сувернєва у стрічці «Вулиця Ньютона, будинок 1» та Герасима у власному фільмі «Мріяти і жити». Окрім кінематографа, Іллєнко писав книги, викладав, захоплювався архітектурою та став автором першого українського підручника з кінорежисури «Парадигма кіно». Особливе місце у його творчості посідав живопис. Малювання стало для митця способом реалізувати творчу енергію в ті періоди, коли через радянську цензуру, а згодом і через економічні труднощі він не мав змоги працювати в кіно. У своїх роботах Іллєнко поєднував різні художні стилі, створював автопортрети, символічні композиції та незвичайні картини із зображенням риб замість традиційних святих образів. Значна частина цих полотен збереглася у родинній колекції, а до 90-річчя від дня народження митця їх представили на виставці в Чернівцях, відкривши ще одну грань його непересічного таланту.
За визначний внесок у розвиток кіномистецтва Юрій Іллєнко був удостоєний звання Народного артиста УРСР, Національної премії України імені Тараса Шевченка, Державної премії України імені Олександра Довженка, орденів «За заслуги» II та III ступенів, а також численних міжнародних нагород, зокрема відзнак Каннського кінофестивалю, Британської кіноакадемії та інших престижних світових кінофорумів.
Помер Юрій Іллєнко 15 червня 2010 року у віці 74 років. На похороні у столичному будинку вчителя, зібралося більше 3 сотень людей. Прийшла Ліна Костенко, Іван Драч, Микола Жулинський, Оляг Тягнибок, Богдан Ступка, Богдан Бенюк. Поховали митця у селі Прохорівка Канівського району. «Смерть Юрія Іллєнка – непоправна втрата для всієї України, а не тільки для його друзів та близьких. Його життя було важким, бо йому не дозволяли знімати того, що він хотів. Більшу частину свого життя він сидів без роботи. Його фільми не показують по телебачення та кінотеатрах. А це дуже прикро, адже саме на таких фільмах варто виховувати підростаюче покоління», – сказав Іван Драч.
Пам'ять про Іллєнка вшановано в різних містах України. Його ім'ям названо вулиці в Києві, Черкасах, Івано-Франківську, Каневі, Тернополі, Кам'янському та Ковелі. У 2016 році ім'я Юрія Іллєнка також присвоїли Черкаській загальноосвітній школі № 21.
Юрій Герасимович Іллєнко залишив після себе не лише видатні фільми, а й цілий світ образів, символів і глибоких сенсів. Його життя стало прикладом незламності митця, який навіть у часи заборон не зрікся власних переконань. Його творчість і сьогодні нагадує, що справжнє мистецтво не знає кордонів часу та завжди залишається голосом свободи, а його ім'я назавжди залишиться серед найвидатніших постатей української культури.
