Моя історія війни

Ранок 24 лютого розпочався з вибухів, сильного стресу та нерозуміння того, що відбувається. Величезний страх за дитину, за себе – я це ніколи не забуду. Ми з донькою просиділи одягнені  півтори години у коридорі, в надії дочекатися таксі, щоб поїхати до батьків. Це було схоже на якийсь страшний сон, що ось-ось закінчиться. Вже пройшло багато часу, але я й досі не можу прийняти та зрозуміти всього того, що сталося з нами та з Україною.
Півтора місяця ми прожили разом з моїми батьками в окупації. Ще забрали до нас мою однокурсницю з сином. Об’єднатися на той час було дуже правильним рішенням, це дозволило зберегти нормальний емоційний стан наших дітей. Але коли перед батьківськими вікнами проїхала колона БТР, стало зрозуміло, що треба виїжджати. 
Ми довго чекали на машину, яка вивезе нас до Одеси. Потім була важка десятигодинна дорога через ворожі блокпости та кучугури. Дякувати Богу, ми встигли приїхати в Одесу за 10 хвилин до відправлення нашого потяга до Львова. Згодом, за збігом обставин, ми з донькою опинилися у Флоренції. Так я стала однією з тих, кому довелося тікати з дитиною від російської агресії та окупації.

«Святе сходження»
З собою я забрала єдину свою роботу - це гобелен «Святе сходження». Він подорожує зі мною і напевно нас береже. У цій роботі використані елементи вишивок зі стародавніх рушників. Колись одна жінка написала мені, що в неї є рушники, які вона хотіла б мені віддати, бо мала надію, що я вигадаю з них щось цікаве. Вони були старі та вже непридатні до вжитку: мали дірки, потертості та плями. Але на цих рушниках були нанесені дуже гарні вишивки. Саме їх я і планувала врятувати від утилізації. Так і був зроблений мій гобелен-оберіг «Святе сходження».

Читай далі