Борис Гмиря. «Абсолютний бас» України

Історія української музичної культури налічує чимало імен, які явили людству найкращі зразки глибоко національної за духом творчості, і, водночас, сягнули найвищих мистецьких висот. Серед них – геніальний український співак Борис Романович Гмиря.

У привітанні ЮНЕСКО учасникам ювілейного вечора 16 вересня 2003 року в Національній опері України з нагоди 100-річчя від дня народження співака наголошується:

«Борис Гмиря відомий як «Борис Великий» і його величний бас визнаний як унікальний феномен, що належить не лише Україні, але і світовій культурі в цілому. Вокальна спадщина співака є неоціненним внеском у скарбницю світового виконавського мистецтва. Його філософські та епістолярні праці також становлять велику цінність для світової культури».

В особі Бориса Гмирі щасливо поєдналися художня інтуїція, яскравий артистизм і емоційність, з одного боку, і раціональний спосіб мислення, здатність до аналізу – з іншого. Бог обдарував Б. Гмирю надзвичайної краси і сили голосом, здатним зачаровувати мільйони людей, торкатися найпотаємніших струн їхніх душ. А він зумів розпорядитися цим Божим даром, не розгубити його.

Борис Гмиря (5.08.1903, Лебедин Сумської області – 1.08.1969, Київ) прийшов у музичне мистецтво у доволі зрілому віці (33 роки). Лише у 27 років здобув середню освіту і можливість подальшого навчання. З відзнакою закінчив Харківський інженерно-будівельний інститут (1935) та Харківську консерваторію (1939).

Окремо стоять два роки окупації на захопленій фашистами Україні, які негативно позначилися на його долі. Населення Харкова, де в цей час був Гмиря, розділилося на 2 категорії – вимираючі та виживаючі. Вимираючі – ті, хто не здатний був дістати їжу у відрізаному від сільських районів Харкові. Виживаючі – ті, кому загарбники надали роботу. Гмирі запропонували співати офіцерам у ресторані. Відмова означала смерть йому та його оточенню від кулі або голодної смерті. Фашисти в рекламних цілях знімали його виступи на кіноплівку і подавали цей матеріал населенню зі своїми коментарями, випускали Гмирю на радіо і навіть організували його концерт перед Гітлером. Потім висилали за ним двічі літак з Берліна, від чого Гмирі вдалося ухилитися. А відвезти його із собою при відступі не вдалося, оскільки швидкий наступ Радянської армії відбило обоз, у якому знаходився співак. Від 1936 року Борис Гмиря вів щоденник. Ці два страшних роки залишилися неосвітленими і перший запис після звільнення був: «...важко згадувати цей час, необхідно відійти душею».

Він, наче губка, жадібно збирав усі знання, які були необхідні йому, як професіоналові. Продовжував учитися протягом усього свого такого нетривалого, але такого насиченого і плідного у творчому плані життя.

Соліст Харківського (1936) і Київського (1939 – 1957) театрів опери та балету, лауреат Всесоюзного конкурсу вокалістів (1939) та Державної премії СРСР (1952), народний артист СРСР (1951).

Репертуар Бориса Гмирі – це 600 камерних творів, 40 оперних партій (проспівав 75 арій), 85 фрагментів із вокально-сценічних та симфонічних творів. Це дало можливість фірмі «Мелодія» (Москва) випустити рекордну кількість платівок – 200, тираж яких складав від 100 000 до 600 000, перевидавалися вони 120 разів.

Мистець добре знався на живописі, скульптурі, театральному мистецтві, часто відвідував художні виставки, спектаклі в різних театрах, і завжди мав власну думку щодо того чи іншого явища. Безумовно, такий колосальний багаж знань, вражень, винятковий художній смак та загальна культура сприяли формуванню неповторного виконавського стилю Бориса  Гмирі. Його спів ніс у собі неповторну своєрідність, образність, задушевність. У його манері захоплювала бездоганна вокальна кантилена і кришталево чиста інтонація. Борису Романовичу були притаманні рідкісний артистизм і сильний темперамент, поєднані з почуттям міри і бездоганним смаком. Він був надзвичайно суворий до себе в питаннях музичної інтерпретації, не дозволяв собі жодних зовнішніх ефектів. Все було підпорядковане основному – художньому задумові композитора, а також виразності донесення до слухача музичного твору. За виконавською манерою Бориса Романовича можна порівняти хіба що з незабутнім Святославом Ріхтером.

Вокальна техніка Бориса Гмирі була доведена до ідеалу, і це давало йому змогу художньо відтворювати найскладніші образи оперного чи камерного репертуару.   Співак був однаково неперевершений в обох жанрах. Камерному ж репертуару надавав особливого значення (він виконав понад 300 українських народних пісень і романсів).

«… Романс виник із народної пісні, а я любив пісню ще з дитинства. Отож, романс, як вища форма пісні, стає органічною для моєї виконавської діяльності… Вся моя оперна діяльність йшла поруч з камерною. Мене приваблювала мініатюрність твору, в якому словам тісно, а думкам просторо...» (Б. Гмиря, 1966).

Надзвичайно ретельно Борис Романович працював і над камерними творами: глибоко проникав у суть поетичного тексту, шліфував вокальну інтонацію, доводячи її до довершеності. Музична інтонація, поетичне слово і тембр у його виконанні становлять неподільну єдність.

Мистець тонко відчував тональність твору: в багатьох клавірах романсів його рукою написані побажання щодо її заміни. Пояснюється це не теситурними обмеженнями співака. Навпаки, його могутній голос легко опановував будь-який твір не лише басового, а й баритонового репертуару. Всі тональні зміни, що він пропонував, продиктовані, насамперед, його тембровим відчуттям: він знаходив більш адекватну тональність для найповнішого відтворення концепції виконуваного твору. Всі пропоновані ним корективи логічні й виправдані, позаяк випливають з концепції твору, власної виконавської інтерпретації і сприяють виразнішому і повно ціннішому художньому ефектові.

Особливу любов співак виявляв до української народної пісні.

«Українська пісня, немов сонце, немов вода, немов любов матері, огортала мене з того часу, коли я ще говорити не вмів, але співати вже співав. Ще маленьким хлопчиком я прислухався до пісень, які батько виспівував для того, щоб робота йшла краще… Я виховувався на народній пісні… Українська пісня огортала, сповивала мене, і, звичайно, не могло бути інакше, щоб вона не досягла тих висот любові, якою я пройнятий і зараз до неї, коли став співаком» (Б. Гмиря, 1963).

В репертуарі мистця – народні пісні різних образних та жанрових  характеристик: героїко-історичні, ліричні, жартівливі тощо. Скільки душевного тепла вкладав він у кожну музичну фразу, у кожне слово! Здавалося, що весь національний дух українців, генетичний код народу сконцентровані у його голосі. Тому спів Бориса Гмирі зворушує до глибини душі, пробуджує історичну пам’ять, національну свідомість і гордість за свій народ, свою Вітчизну. Співаючи українських пісень, Борис Гмиря ставив перед собою завдання «змити з них дилетантський намул і подати в усій доброчесності народній».

Борис Гмиря свій Божий спів та акторський дар вплів у вінок безсмертя Великого Кобзаря. З перших кроків на мистецькій ниві (1940) співак включає до своїх концертів музичні твори на вірші Кобзаря «Гей літа орел», «Реве та стогне Дніпр широкий», «Від села до села», «Зоре моя вечірняя», «Така її доля», «Думи мої», «Учітеся, брати мої!» тощо.

У репертуарі Бориса Романовича багато авторської музики: романсів і пісень різних композиторів і поетів, українських народних пісень, аранжування яких здійснили М. Лисенко (наприклад, «Ой ти, місяцю-зоре»), Л. Ревуцький, К. Стеценко (наприклад, «Дивлюсь я на яснії зорі»), Я. Степовий, Ю. Мейтус, К. Данькевич, Ф. Надененко. Всі камерні твори, що входять до репертуару співака, чи то «композиторські», чи «шевченківські», чи українські народні пісні не суперечать між собою за змістом, стилістичним походженням, а чітко й виразно вибудовують той величний Всесвіт, який зветься мистецтвом Бориса Гмирі.

Він співав так, що фахівці не вірили, що таке можливо. Ті, хто слухав його, забували, що вони на землі. Він віртуозно виконував партії, які під силу небагатьом виконавцям. Його називали «Борис Великий», його голос – «абсолютним басом», його знають у всьому світі. Для нас важливо те, що Гмиря досяг світових вершин саме в Україні, а не в Москві, Парижі чи Нью-Йорку. Лебединці, як земляки, пам’ятають і шанують великого співака. Кожні 2 роки у місті проходить обласний конкурс української пісні імені Бориса Гмирі «З іменем славетного земляка».

Джерело

Гаврилець Г. Виконавський геній Бориса Гмирі / Г. Гаврилець, Г. Принц, Н. Цимбаліста // Романси та українські народні пісні з репертуару Бориса Гмирі – К.: Музична Україна, 2003. – С. 3 – 6.

Література

1. Гмиря і Шостакович / Г.В. Принц; М. Копиця, Н. Цимбаліста; ред. Л. Верьовка, передм. В.А. Гмиря, худож. Н. Дубенюк, худож. І. Вештак-Остроменська – К. : Логос, 2006. – Бібліогр. в підрядк. прим.. – Імен. покажч.: С. 286 – 294. – 296 с.

2. Українська біографістика : зб. наук. пр. Ін-ту біогр. дослідж. / Т.І. Ківшар; Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського; Нац. б-ка України ім. В. І. Вернадського; відп. ред. Н.П. Марченко – К. : НБУ ім. В. І. Вернадського, 1996. Вип. 9: / відп. ред. Н.П. Марченко – Бібліогр. наприкінці ст. та в підрядк. прим.. – 454 с.

3. Король Віктор. Борис Гмиря і вічність / В. Король // Історія в школі. – 2011. – N 3. – С. 11 – 17.

4. Шпак Віктор. Борис Гмиря просив не завантажувати його небасовими партіями / В. Шпак // Урядовий кур`єр. – 2013. – N 141 (7 серп.). – С. 1, 21.

5. Божественний бас: 110 років від дня народження Бориса Гмирі // Віче. – 2013. – N 15. – С. 67.

6. Калинковицька Ірина. Відлуння / І. Калинковицька // Музика. – 2015. – N 6. - С. 9 – 11.

7. Стріха Максим. Другий відкритий лист ректору Національної музичної академії України М. О. Тимошенку / М. Стріха // Слово Просвіти. – 2019. – N 49 (5 – 11 груд.). – С. 4 – 5.