Борисова Анастасія
майстриня хендмейду

Моя історія війни

До війни моя родина жила звичайним життям у Новій Каховці. Наша сім’я виховує двох чудових діток, для яких я намагалася робити все можливе для повноцінного розвитку. Адже старший син народився з вродженими аномаліями – рідкісний синдром Лежена. Коли йому виповнилося 7 років, я почала займатись волонтерством. Влаштовувала свята, благодійні проєкти та заходи для дітей, що мають інвалідність. У вільний час займалася хендмейдом: виготовляла різноманітні прикраси та жіночі аксесуари. Я була цілковито щасливою, але ....

24 лютого о 4:15 пролунав гучний вибух, затремтіли стіни. Я з жахом прокинулася та побігла до чоловіка. У вікні побачили зарево та великий стовп диму. Ми не розуміли, що коїться?.. Додзвонитися до пожежної частини та інших соцслужб не змогли. Через декілька годин почали кружляти військові літаки, пішли колони танків. Страшний гул стояв по всьому місту від пересування важкої техніки. Об 11 годині окупанти повісили на Каховській ГЕС свою триколорну ганчірку. Так один день кардинально змінив наше життя, рашисти захопили рідне місто.
5 місяців ми прожили в окупації, а пережитого вистачить на кілька життів. Поряд з нашим будинком окупанти розмістили свою техніку так, що снаряди пролітали над нашим дахом, ми стали для них живим щитом. Їм завжди було байдуже на людей, попереджень пройти в укриття теж ніхто не робив. У бомбосховищах були нестерпні умови, вони були переповнені наляканими людьми, які постійно хворіли через переохолодження. Нам теж було там дуже важко, бо не мали умов догляду за 3-річною донькою та 11-річним сином з важкою інвалідністю.

Безчинство окупантів

Виходити з домівки стало небезпечно, бо озброєні загарбники вільно поводили себе у моєму місті та творили безчинства: грабежі, погрози, залякування, обшуки, допити, викрадення та знущання над цивільними. А ти нічого не можеш вдіяти проти автомата. Дитина благає вийти на вулицю погуляти, а ти не пускаєш, адже окупанти часто робили провокації: обстрілювали місто, щоб звинуватити у цьому ЗСУ. Ще обшукували будинки, під виглядом виявлення зброї забрали все, що хотіли. Займали найкраще житло, незважаючи чи мешкали там люди, чи воно було порожнє. Теж саме було з транспортом: зламували гаражі, грабували й робили напис на воротах «Z». Містяни намагалися їм протистояти, виходили на мітинги з українськими прапорами, вимагали, щоб окупанти пішли геть! Натомість рашисти зробили свій мітинг на підтримку «ерефії», на це смішно було дивитися, вийшли шість переодягнених у цивільне солдат. Ми навіть жартували, що тоді був перший гей-парад у нашому місті. На даху їх охороняли снайпери, бо знали як каховчани налаштовані.

Продуктова криза

З кожним днем ситуація погіршувалась. Почали закриватись магазини, багато людей втратили роботу і залишились у повному безгрошів’ї. Через деякий час з Криму почали завозити продукти, які мало того, що дорого коштували, а ще й були низької якості, або взагалі прострочені. Рашисти знали, що нам нікуди дітися, тому увесь непотріб продавали в окупації. Страшно згадувати той час. Ми навіть хліб та залишки їжі заморожували, щоб зекономити. Одного разу мені наснився сон, що я не втримала півлітрову банку бульйону, а це була остання їжа для нашої родини.
Зате люди, хто чим міг підтримували один одного. Якось мені запропонували підійти у сусідній будинок та забрати набір продуктів, та я відмовилась, бо окупанти стріляли навіть по будинках, звідки люди бігли в укриття. Моя мама живе на іншому кінці міста і захотіла привезти на велосипеді нам харчів. А я сказала, що піду їй назустріч, якщо вона це зробить, як вб’ють, то обох, бо не переживу її втрату.

Волонтерська діяльність

В аптеках було таке ж складне становище. Тож я вирішила повернутися до своєї волонтерської діяльності та почала займатися ліками. У соцмережах, інтернет-групах збирала гроші та пересилала їх в Одесу Наталі Марченко (тепер моя близька подруга, засновниця благодійного фонду «Місто тисячі джерел»). Вона закуповувала необхідні медикаменти для моїх підопічних дітей з інвалідністю та шукала шляхи доставки ліків через лінію фронту до мене у Нову Каховку.
Але й тут нелюди робили свої гидкі справи: обшукували водіїв-перевізників, багато ліків забирали, могли розірвати, зіпсувати, або викинути упаковки з медикаментами. Окрім того, в окупації діти з інвалідністю не мали можливості отримувати потрібну реабілітацію, через що втрачали набуті навички.

Тяжка втрата

Саме через відсутність ліків та медичної допомоги, помер дуже гарний волонтер та мій друг Андрій Музика. Він був відомою людиною у нашому місті завдяки своїм добрим справам таким, як масштабний розвиток донорського руху, різноманітні благодійні проєкти та ін. Андрій був хворий на онкологію. Через постійні обстріли окупантів, він був змушений довгий час ховатися у підвалах. Стан мого друга став стрімко погіршуватися, щоб полегшити його муки, я почала шукати знеболюючі. Мені вдалося це зробити, але 13 травня його серце зупинилося. Навіть поховати Андрія було непросто, бо рашисти окопалися у лісі, що поряд з цвинтарем та забороняли проїзд, аби ми не змогли передати їх місце знаходження.

Пошкоджене житло

Більшість жителів Нової Каховки виїхали, а ті, хто залишились й досі вірять та чекають визволення, окупанти таких називають «ждунами». Але з кожним днем напруга почала зростати. Рашисти відкрили полювання на волонтерів. Я зрозуміла, що все – лишатися у місті небезпечно. Ми подали заявку на безкоштовну евакуацію, але черга була велика - 20000 охочих. Знову ж таки завдяки Н. Марченко 10 липня почався наш шлях евакуації. А наступної ночі (11 липня) ЗСУ знищили склад боєприпасів окупантів. Через те, що склад був неподалік від нашого будинку (постійна звичка окупантів - прикриватись цивільними), вибуховою хвилею повибивало усі вікна та двері. Багато людей постраждало тоді, страшно уявити, що б сталося зі мною та дітьми, якби ми були вдома. Моя мама залишилась у місті, вона позабивала вікна дошками та продовжила мою волонтерську справу.

Нелюди

Щодо нашої евакуації, то це було ще одним складним випробуванням для нас. Я розуміла, що дорога буде небезпечною, тому про всяк випадок, якщо з нами щось станеться, на спинах своїх діток написала номера телефонів бабусь. Вранці за нами приїхали дві легкові автівки, в одну сіла наша родина, в іншу – помістили речі та інвалідний візочок. О сьомій ранку ми стали у чергу на виїзд, були десь 224. За добу пропускали 90 машин, а могли не пропустити жодної. Я декілька разів підходила на блокпост окупантів з документами сина, але ці кляті «визволителі» відмовили пропустити позачергово дитя з інвалідністю, за яким неможливо доглядати у полі під палючим сонцем. За 20 хвилин до закриття блокпоста я підійшла вже з дитиною, щоб вони подивилися на сонячні опіки змореної беззахисної дитини, яку змушують чекати.
Нарешті нам дозволили без черги пройти перевірку. Ми пройшли огляд, але на останньому блокпості нам наказали розвернутися і під’їхати до їх військової комендатури. Вони вирішили, що довіреність на машини фальшива, висадили усіх та конфіскували автівки. Таким чином, ці нелюди просто віджали машини, які були дорогого класу, байдуже, що там їхали діти.
Водіїв пересадили у найближчий автомобіль, що прямував до Запоріжжя. А мою родину з речами (4 великі сумки та інвалідний візочок) запхали у машину універсал, що була порожня та прямувала у той же бік (тоді був один маршрут – до Запоріжжя, відхилятися не можна). І знову випробування… Їхати було дуже складно, у «сірій зоні» піщана дорога з високим підйомом, а ще поруч постійно лунали вибухи.

Продовжуємо жити

Опівночі ми дібралися до волонтерського штабу у Запоріжжі, там нам надали допомогу та місце для відпочинку. А наступного дня безкоштовним трансфером вирушили в Одесу. Згодом до нас переїхала моя мама та інші члени нашої родини. Вже майже рік ми ВПО, та зате не бачимо танків і ворожих солдатів. Але й досі лякають гучні звуки, діти плачуть уві сні, а я кожен зіпсований шматок їжі сприймаю, як неймовірну втрату. Ночівля не на підлозі, або не у підвалі – це лакшері житло.
На початку нашого переїзду я дивувалася багатьом речам: я можу розрахуватися карткою, купивши продукти за низькими цінами. Якщо чуємо різкий звук, то не потрібно бігти ховатися за двома стінами, просто від протягу двері зачинилися. Я дивувалась, коли дзвонив мій телефон, бо це було рідкісним явищем в окупації. Тут можна не ховати погляд, коли бачиш військових. Тут уперше з 24 лютого ми відчули безпеку та свободу!
І головне – в окупації мій Віталій міг пройти близько 20 кроків, а евакуювавшись, після двох курсів реабілітації, його власний рекорд становить 380 кроків. Тобто за 11 років – 20 кроків, а за 8 місяців – 380, його досягнення вражають!
Тож продовжуємо жити, боротися та робити все можливе для нашої Перемоги!

А. Борисова

Патріотичні аксесуари в окупації

Анастасія Борисова любить займатися хендмейдом, особливо з появою доньки, прикраси робить самостійно. В окупації майстриня почала виготовляти патріотичні аксесуари. Це були різноманітні бантики, обручі, шпильки для волосся, брелоки, нашивки в українському стилі на різні речі: одяг, сумки, захисні маски для обличчя та інше. Свої роботи демонструвала у соцмережі та поширювала у місті. Така діяльність давала їй можливість заспокоїтись, а створена армія патріотичних прикрас була її спротивом. Новокаховчани залюбки носили речі, створені Анастасією, адже вони були невеликими та не притягували особливої уваги, але в той же час підкреслювали чітку проукраїнську позицію.

Ось один з постів майстрині під час окупації: «Щоб вогник продовжував палати, треба його постійно живити. Це моє світло в темряві та тепло. Думка, що гарненьке підвищує комусь настрій, допомагає боротися з апатією. Я вірю, що кожен мій український бантик наближає мою рідну країну до Перемоги з російським загарбником».

Народжені не воювати, можуть допомагати

Ліки для дітей з інвалідністю на ТОТ

До війни Анастасія Борисова займалася волонтерством. Поштовхом до цього виду діяльності був її син Віталій, якому діагностували рідкісне хромосомне захворювання – синдром Лежена (синдром котячого крику). Анастасія не опустила руки, а навпаки почала збирати навколо себе дітей з інвалідністю. Для них влаштовувала різноманітні розважально-ігрові заходи, благодійні ярмарки, де продавали вироби створені сім’ями з дітьми з обмеженими можливостями.
В окупації А. Борисова продовжила допомагати дітям з інвалідністю. «У мене старший син має інвалідність, тому я чітко розумію всі проблеми з якими стикаються родини в таких ситуаціях. І перше, без чого залишилися ми в окупації – медикаменти, які у більшості випадків були життєво необхідні нашим дітям. Епілепсія, цукровий діабет, вади серця, нервові розлади – це далеко не весь перелік хвороб… А аптеки у Новій Каховці, три місяці стояли геть порожніми. Коли ж препарати почали завозити з Криму, вони виявилися сумнівної якості, наче зроблені з крейди й зовсім не допомагали. До цього додалася відсутність аналогів та завищена у 10 разів ціна. Тож я почала проводити збори на своїй сторінці у соцмережі, завдяки яким мої друзі в Одесі закуповували ліки та передавали мені всіма можливими способами», – говорить волонтерка.
Така робота – це величезні складнощі та ризик. Адже ми добре знаємо як окупанти відносились до волонтерів.
Навіть, коли Анастасія евакуювалась до Одеси, то не полишила цієї діяльності. Нині волонтерством вона займається офіційно та має посвідчення.

Зачіски для ВПО

Коли А. Борисова виїздила з Нової Каховки, взяла із собою перукарські інструменти та машинки для стрижки. В Одесі для переселенців вона почала безплатно робити зачіски. Щосереди волонтерка приходить у хостел для біженців і під розповіді моторошних історій, пережитих в окупації, стриже та заплітає краян. «Роблю зачіску та слухаю розповіді, у кожного своя історія та досвід пережитий в окупації. Мені приємно з ними спілкуватися і робити добрі справи для земляків, евакуйованих з різних напрямків бойових дій. Вони завжди дуже вдячні за мій маленький внесок, і мені приємно - ще одна можливість робити добрі справи», - говорить Анастасія.

Маскувальні сітки та окопні свічки для ЗСУ

Анастасія Борисова активно допомагає воїнам Збройних сил України. Організовує та долучається до збору коштів на військові потреби: намети, дрони, рації, «бандеромобілі» та інше. Волонтерка також влаштовує аукціони та лотереї, де продає свої вироби, а отримані гроші донатить ЗСУ.
Ще одним з видів діяльності Анастасії є виготовлення окопних свічок та плетіння маскувальних сіток. Вона й інших закликає це робити: «ЗСУ постійно потребують нашого захисту у вигляді маскувальних сіток на техніку для контрнаступу. Друзі, у кого є вільний час і бажання, просимо долучитися до цієї важливої справи! Давайте прикриємо наших "котиків"-захисників і разом наблизимо час нашої Перемоги! Робіть репости, це збереже життя комусь із захисників».
В Одесі вже багато жителів Херсонщини долучилися до плетіння маскувальних сіток, на що місцеві кажуть: «Це ж як вам хочеться додому...».
А до виготовлення окопних свічок, залучають навіть дітей. Вони розмальовують патріотичні етикетки з побажаннями для наших захисників, якими потім прикрашають банки зі свічками.

«Шеврони перемоги»

В окупації майстриня освоїла ще один вид творчої діяльності – виготовлення шевронів на побутовій вишивальній машинці. Це сталося завдяки замовленню – створити незвичну патріотичну нашивку-сувенір. Анастасія зробила шеврони із зображенням відьми та з написом «Welcome to Chornobayivka». Потім у соцмережі поділилася світлинами перших шевронів і прокоментувала: «Святі байрактари. Це така краса! Завдяки моїй замовниці, я отримала задоволення, досвід, перші шеврони, + 1000 грн (вся сума за вироби), які пішли на благодійність. Це мій внесок, чим можу допомагаю. Разом до Перемоги!».
Коли майстриня евакуювалася до Одеси, то не мала змоги взяти із собою вишивальну машинку. Та коли через два місяці, з Нової Каховки виїхали її рідні, то вони й привезли це обладнання. Після чого Анастасія отримала своє перше замовлення на шеврон від військового ЗСУ. Ось як вона згадує цей момент: «Коли всі інструменти та матеріали були у мене «на руках», друг попросив зробити нашивку з гербом Нової Каховки та віддати його знайомому в Одесі. Знайшла схему, вишила виріб і пішла на зустріч передати, а туди прийшов військовий. Виявилося, що я робила цей шеврон для нього і він ось на днях вирушає на херсонський напрямок. А сам чоловік з Нової Каховки, тому і захотів собі таку «відмітку» як своєрідний талісман. У мене було стільки сліз, бо зовсім не очікувала такого розвитку подій. Увесь цей час я гадала, що роблю виріб для цивільної людини більше, як сувенір чи згадку про рідне місто… Для мене була честь передати таку частку підтримки одному з наших Героїв».
Потім такі шеврони почала класти у посилки, які волонтерська організація Анастасії надсилала для бійців на південному напрямку. Згодом не тільки військові, а й парамедики, рятувальники почали звертатися до майстрині. «Я вирішила, що це буде моїм особливим фронтом. Кожен шеврон роблю від душі, вкладаючи частинку своєї турботи, наснаги та вдячності. Адже вірю, що таким чином заряджаю виріб, та він стає додатковою «бронею», – розказує волонтерка.
На шевронах А. Борисової зображені різноманітні герби, символи, малюнки. Вона зазначає, що може зобразити будь-що, але це потрібно трансформувати під схему вишивальної машинки – файл спеціального формату, де прописані стібки відповідного кольору та розмір зображення. Деякі схеми можна знайти в інтернеті, але більшість вона розробляє самостійно. Окрім того, така робота передбачає вміння працювати зі специфічними програмами. Іноді майстриня звертається і за допомогою. «У випадку з гербом Нової Каховки мені навіть довелося звертатися до професіоналів, бо була дуже складна робота. Щось простіше – розроблюю сама. Наприклад, світанок над Дніпровськими хвилями чи херсонського єнота. Бувають індивідуальні вироби, як-от: кавун з оченятами та посмішкою, який в одній руці тримав ніж, а в інший – ногу окупанта. І зверху був напис "Каховка". Це був такий запит від військового»,- говорить Анастасія.
Щодо Нової Каховки, то мисткиня говорить, що зображує на шевронах два види гербів міста: один – офіційний, а інший був розроблений під час війни новокаховським художником Владиславом Корнюком. Він не офіційний, але полюбився містянам, тому що не містить радянської символіки.
За 4 місяці плідної роботи мисткиня створила 465 шевронів. На допомогу Анастасії часто приходить її родина – брат та мама. Адже окрім процесів вишивання, ще потрібно пришити липучки та обробити краї.
Шеврони для ЗСУ майстриня виготовляє позачергово та безкоштовно. Спочатку розхідний матеріал (тканини, нитки, голки, стабілізатори для обслуговування обладнання) купувала за власні кошти, а згодом, коли зріс попит, відкрила спеціальний збір. А ще вона часто розігрує патріотичні шеврони у лотереї, зібрані гроші, передає на потреби ЗСУ.
Анастасія Борисова зазначає, що для неї найприємнішим моментом у цій справі – отримувати зворотній зв’язок від наших героїв. Спеціально з цією метою вона завела блокнот, куди збирає автографи від захисників. Майстриня говорить: «Дуже часто військові питали мене, що вони винні за нашивки і не хотіли приймати відповідь, що це безкоштовно. Нині у мене є для них відповідь: "виріб за автограф та обійми". Для цього я спеціально завела блокнот, де збираю підписи наших захисників. Для них це стимул зустрітися зі мною, бо дали обіцянку. А для мене – це реліквія, про яку я буду розповідати дітям та онукам. Бо ці хлопці та дівчата – Герої України!».

Анастасія Борисова – людина з щирим серцем, в якому живе Україна. Волонтерити, виготовляти та розповсюджувати патріотичні шеврони та жіночі аксесуари під носом у російських окупантів було дуже небезпечно, але робила це з великою та щирою любов’ю до своєї країни.
Задля нашої Перемоги вона робить дуже багато справ: допомагає медикаментами сім’ям на тимчасово окупованих територіях, де виховуються діти з інвалідністю; робить безкоштовні зачіски для внутрішньо переміщених осіб, а для дітей влаштовує майстер-класи з виготовлення патріотичних прикрас; для українських воїнів організовує донати, плете маскувальні сітки та виготовляє окопні свічки і головною її заслугою для наших легенів є створення різноманітних шевронів.
Окрім того, ця молода та гарна жінка ще ж має сім’ю, де є двоє діток, один з них потребує особливої уваги та догляду. На питання: «Як можна встигати все це робити і в чому її секрет?». Майстриня відповіла: «Просто я берусь за 100 справ одразу і 20 з них виходять, це краще ніж 5 із 5. Часто працюю вночі. Мої діти не раз засинали під залпи градів та виття сирен… Тому звук працюючої вишивальної машинки, навіть поряд, ніяк не турбує їх сон. Поламані голки, порожні шпульки, затуплені ножиці – такі в мене «відстріляні гільзи». А 11 шевронів за дві доби це – моя зброя, мій фронт на сьогодні!».