Головна Книга в кадрі Віртуальні виставки Історія живопису з давніх часів і до наших днів

Історія живопису з давніх часів і до наших днів

Живопис – одне з найдавніших мистецтв, яке протягом багатьох століть пройшло еволюцію від наскельних розписів палеоліту до новітніх течій XXI століття. Саме мистецтву живопису вдалося створити неможливе – зупинити мить задовго до фотографії. 
Картина – це своєрідна сповідь художника, емоційний автопортрет людини в певний момент його життя. Фарба, що виливається на полотно, забирає з собою частину емоцій автора, візуалізуючи його внутрішній стан, приносить полегшення та задоволення від творчого пориву.
„У самому слові „живопис” закладено правдивий зміст, який вичерпно визначає справжнє призначення цього слова. Живописати – оспівувати живе, одвічне, прекрасне.”


М. Сар’ян

Стилі у мистецтві — не постійна величина, а живе явище культури. Вони постійно змінюються в часі, не мають чітких меж, переходять один в інший і перебувають у безперервному розвитку. Усередині одного художнього стилю завжди зароджується новий, який переходить у наступний. Багато стилів співіснують одночасно, й тому найчастіше говорити про «чистий» стиль неможливо. Майже в кожному творі певного стиля завжди перебувають елементи й риси інших стилів. Вони підсилюють життєвість твору мистецтва як естетичного явища, яке представляє саме даний стиль. Традиційно виділяють так звані стилі епох, які віддзеркалюють певні етапи в історії художньої культури.

Доісторичний живопис

Мистецтво народилося практично з появою людства зі стародавніх малюнків. Свої уявлення про світ первісні художники намагались якось відтворити на вологих стінах глиняних печер. Головним заняттям давніх людей було полювання, а тому на стінах скель та у печерах вони найчастіше зображували тварин. Первісні художники  малювали табуни диких коней та ланей, могутні голови оленів із гіллястими рогами, величезних бізонів у всій їхній красі та силі. Вони залишали на стінах відбитки своїх рук, а контури обводили темною фарбою. Первісні люди надавали руці особливого значення, адже руками вони долали дикого звіра, добували їжу та готували, а за допомогою жестів розмовляли. Для малювання вони використовували щось схоже на фарби, зроблені з натуральних матеріалів. Це були земляні фарби, деревне вугілля, чорна сажа. Пензлі виготовляли з волосся тварин, або просто малювали пальцями. Техніка, яку використовували для нанесення на камінь — видування або випльовування пігменту. Малюнки доволі натуралістичні, хоч і стилізовані. Фігури не тривимірні, хоча вони перекриваються одна одною.
Найдавніші відомі малюнки датуються приблизно 40 000 років тому. Хосе Луїс Санчідріан з університету Кордови (Іспанія) вірить, що зображення намальовані неандертальцями. Зображення у печері Шове у Франції датуються 32 000 років тому. Вони створені за допомогою червоної охри і чорного пігменту і демонструють коней, носорогів, левів, буйволів, мамонтів або людину під час полювання. 
У 1875 р. іспанський археолог Савтуола займався розкопками у печері неподалік від міста Альтаміра. У ній  на стінах та стелі він виявив малюнки, що були зроблені, здавалось би, дитячою рукою. Але ці малюнки належать первісній людині, а їхній вік складає близько 140 сторіч. Відкриттю археолога не повірили. Але незабаром схожі розписи були знайдені в інших місцях Іспанії, а також у Північній і Південній Америці.
У 1940 р. у Франції четверо хлопчиків, граючись, потрапили до ями під корінням дерева, що впало після буревію. Стіни ями були вкриті малюнками, схожими на дитячі. Пізніше встановили, що ці зображення були створені у ХV тис. до н. е. Щоб зберегти   ці дуже рідкісні малюнки, у печері Ласко (так її назвали) створили музей первісного мистецтва.
Існує багато прикладів печерних зображень по всьому світу.


Античність


 В античну епоху живопис, що виступав в художній єдності з архітектурою і скульптурою і що прикрашав храми, житла, гробниці і інші споруди служив не тільки культовим, але і світським цілям. Розкрилися нові, специфічні можливості живопису, що дає широке по тематиці відображення дійсності. У античності зародилися принципи світлотіні, своєрідні варіанти лінійної і повітряної перспективи. Нарівні з міфологічними створювалися побутові і історичні сцени, пейзажі, портрети, натюрморти.  Античний живопис відомий нам завдяки помпейським фрескам та фаюмським портретам. Що таке фаюмські портрети? В І – ІІІ століттях в римському Єгипті існувала традиція поховальних портретів, яка, вочевидь, була результатом певного синтезу античної та давньоєгипетської культури, де поховальні маски мумій були замінені живописними портретами. Вперше фаюмські портрети були знайдені у 1887 році у Фаюмському оазисі (звідки, власне, і назва) англійським археологом Фліндерсом Пітрі. Цей живопис був виконаний у техніці енкаустики – фарбами, де зв’язуючою речовиною є бджолиний віск. Ми знаємо віск як речовину, що легко плавиться та швидко застигає, а в застиглому вигляді стає доволі крихким. Тож на перший погляд робота восковими фарбами видається взагалі неможливою. Ця робота вимагала особливих умов – для підтримки фарби в рідкому вигляді її потрібно було постійно підігрівати. Основа живопису, дерев’яна дошка, також повинна бути теплою. Цим, власне, пояснюється мала товщина дошки – під час роботи художника зі зворотної сторони її підігрівав вогонь. Робота восковими фарбами була дуже непростою, і вимагала неабиякої зосередженості та витримки. По завершенню роботи до поверхні картини на одну мить підносили жаровню з розпеченим вугіллям, таким чином живописній поверхні надавався однорідний блиск. Цей прийом отримав назву «каутерія».
Воскові фарби використовувалися не лише у станковому живописі. Їх також охоче застосовували у монументальному живописі, енкаустикою покривали стіни і фасади будинків, розфарбовували скульптуру, тощо. 
Полотном для античних художників служили найрізноманітніші матеріали: дерев'яні дошки, глиняні метопи, пінаки (з грец. - невеликі глиняні таблички, дошки), стінки глиняних саркофагів тощо. Проте на всі ці пам'ятки розпис наносився на плоску гладку поверхню, що значно скорочувало її життя.
Виникло прагнення живописців і художників до відтворення реального навколишнього життя, таким, яким воно бачиться людині. Прагнення до точності передачі викликало зародження основ перспективи, основ світлотіньових побудов різних зображень і дослідження цього художниками. І вони, в першу чергу, вивчали те, як можна зобразити об’єм на площині стіни. Деякі твори мистецтва стали використовувати для прикраси приміщень, центрів релігії і поховання.
Античний живопис – це цілий загиблий світ. Картини, створені пензлем прославлених древніх художників, зникли безслідно, їх поглинуло полум’я пожеж незліченних воєн, в яких загинула античність. Те, що дійшло до нас— це жалюгідні крихти. Про більшість  художників Греції та Риму ми практично не знаємо нічого, крім (в найкращому випадку) описів їх картин.
Дуже важливим джерелом при вивченні грецького живопису є розписні вази. Малюнки на вазах являють собою величезну цінність і як самостійний вид художньої творчості.
Античний живопис в особі своїх найбільш талановитих майстрів досяг найвищих вершин у розвитку реалістичного мистецтва. Грецькі майстри V століття до нашої ери (в першу чергу Аполлодор Афінський) явилися творцями справжнього живопису — з градацією тонів, з грою світлотіні, застосуванням законів лінійної перспективи. У цей же час у творчості Паррасія вперше з’являється прагнення чисто художніми засобами передати внутрішній світ людини, її різноманітні душевні рухи.
З усіх мистецтв античності найменше вивчений живопис, і тому відкриття кожного нового його пам’ятника має величезне значення.


Середньовічний живопис (500-1400 р.р.)


Першу частину середньовіччя, приблизно з VI по XI століття нашої ери, зазвичай називають Темним. У цей час заворушень мистецтво зберігалося в основному в монастирях. У V столітті н.е. варанські племена з Північної і Центральної Європи бродили по континенту. Протягом сотень років вони домінували в Західній Європі. Ці люди створили мистецтво, в якому головним елементом був візерунок. Вони особливо захоплювалися структурами переплетених драконів і птахів.
Найкраще з кельтського і саксонського мистецтва можна знайти в рукописах VII і VIII століть. Книжкові ілюстрації, освітлення і мініатюрний живопис, що практикується з пізнього римського часу, набув поширення в середні століття. Освітлення – це прикраса тексту, вживання великої літери і полів. Використовувалися золоті, срібні та яскраві кольори. Мініатюра – це маленька картинка, часто портрет, використовувався для опису декоративного блоку навколо початкових букв в рукописі.
Карл Великий, який був коронованим імператором Священної Римської імперії на початку IX століття, намагався відродити класичне мистецтво пізнього римського і ранньохристиянського періодів. Під час його правління художники мініатюр наслідували класичне мистецтво, але вони також передавали через свої предмети особисті почуття.
Дуже мало розпису стін збереглося з середньовіччя. У церквах, побудованих під час романського періоду (XI-XIII ст.), було кілька великих фресок, але більшість з них зникли. У церквах готичного періоду (XII-XVI ст.) не було достатньо місця для настінних розписів. Книжкова ілюстрація була головною роботою готичного живописця.
Серед кращих ілюстрованих рукописів були книги годин, збірники календарів, молитов і псалмів. Сторінка з італійського рукопису показує ретельно оформлені ініціали і дрібно деталізовану маргінальну сцену святого Георгія, що вбиває дракона. Кольори блискучі і схожі на дорогоцінні камені, як в вітражному склі, а золото мерехтить над сторінкою. Витончено тонкі листові і квіткові конструкції межують з текстом. Художники, ймовірно, використовували збільшувальне скло для виконання такої складної деталізованої роботи.
Італійські художники в кінці XIII століття все ще працювали у візантійському стилі. Людські фігури були плоскими і декоративними. Особи рідко мали вираз. Тіла були невагомими і, здавалося, плавали, а не стояли твердо на землі.
На початку XV століття художники в Північній Європі працювали в стилі, абсолютно відмінному від італійського живопису. Північні художники досягли реалізму, додавши до своїх картин незліченні подробиці. Все волосся було витончено окреслене, і кожна деталь драпірування або настилу статі була точно встановлена. Винахід олійного живопису спростив деталізацію деталей.

  • У Флоренції художник Чімабуе (1240-1302) намагався модернізувати деякі зі старих візантійських методів. Ангели в «Мадонні на престолі» активніші, ніж зазвичай на картинах того часу. Їх жести і особи показують трохи більше людських почуттів. Чімабуе додав до своїх картин нове почуття монументальності або пишноти. Однак, він продовжував слідувати візантійським традиціям, таким як золотий фон і візерункове розташування предметів і фігур.

  • Нідерландський художник Ян ван Ейк (1370-1414) вніс свій великий внесок у розвиток олійного живопису. Коли використовується темпера, кольори потрібно наносити окремо. Вони не можуть добре затінювати один одного, тому що фарба швидко сохне. З олією, яка повільно сохне, художник може досягти більш складних ефектів. Його портрети 1466-1530р.р. були виконані в голандсько олійній техніці. Всі деталі і навіть дзеркальне відображення – чіткі і точні. Колір міцний і має тверду, емалеобразну поверхню. 

Підбиваючи висновок періоду Середньовіччя можна сказати, що живопис набув більш релігійного характеру, і світогляд став відбиватися на мистецтві. Творчість художників була направлена на іконопис та інші мелодії релігії. Основними важливими моментами, які повинен був підкреслити художник, було не стільки точне відображення реальності, скільки передача духовності в самих різних живописних творах. Полотна майстрів того часу вражали своєю виразністю контурів, колоритністю і барвистістю. Живопис середньовіччя здається нам площинним. Всі персонажі художників того часу знаходяться на одній лінії і тому багато творів здаються нам стилізованими.
Художники в основному отримували замовлення на розпис стін церкви, приміщення для відокремленої молитви або вівтаря. Імена багатьох творців  не дійшли до нас, так як тоді не було прийнято ставити підпис під своїми шедеврами. 
Найвідоміші картини Середньовіччя – «Різдво Христове», «Благовіщення Діви Марії», «Розп’яття», «Мадонна з немовлям», «Пристрасті Христові».


Ренесанс

Період сірого Середньовіччя змінив більш яскравий період Ренесансу. Епоха Відродження знову внесла перелом в історичний розвиток цього мистецтва.

В основі культури епохи XIV — XVII ст.  лежить принцип гуманізму, утвердження гідності і краси реальної людини, її розуму, волі та творчих сил.

Нові настрої в суспільстві, новий світогляд стали диктувати художнику, які ж аспекти в живописі розкривати більш повно і ясно. Жанри живопису, такі як портрет і пейзаж, стануть незалежними стилями. Художники висловлюють емоції людини і його внутрішній світ через нові способи живопису. На XVII і XVIII століття припадає ще більш серйозне зростання живопису. У цей період католицька церква втрачає свою значимість, і художники в своїх творах все частіше відображають істинний вигляд людей, природи, побутового та повсякденного життя. У цей період також формуються такі жанри, як – бароко, рококо, класицизм, маньєризм. Виникає романтизм, який пізніше змінюється більш ефектним стилем – імпресіонізмом.

Образотворче мистецтво послужило могутнім стимулом вивчення анатомії людського тіла. Пошук шляхів передачі глибини простору у живописі привів до відкриття законів лінійної перспективи. Основоположником нарисної геометрії є великий художник А. Дюрер. 

В італійському мистецтві епохи Відродження прийнято виділяти такі періоди:

⦁ XIV ст. — Передвідродження (або Проторенесанс),

⦁ XV ст. — раннє Відродження,

⦁ кінець XV—XVI ст. — високий Ренесанс,

⦁ кінець XVI — початок XVII ст. — пізнє Відродження.

Проторенесанс


Зачинателем італійського Відродження в живописі вважають Джотто (1266—†1337),який фактично порвав з візантійською традицією. У своїх творах, написаних на релігійні сюжети, він починає відходити від середньовічного площинного, двомірного зображення. Застосовує світлотінь для надання фігурам об'ємності. Розташовуючи їх в декількох планах, Джотто намагався досягнути глибини зображення. Найбільш чудовими є фрески в капелі дель Арена в Падуї (ця капела — невелика церковна споруда для молитов однієї сім'ї або зберігання реліквій — побудована на арені античного амфітеатру, звідки і назва).У цих сценах з життя Марії і Христа є справжні емоції, напруга і натуралізм. Всі якості людського тепла і симпатії присутні. Люди не здаються абсолютно нереальними або небесними. Джотто заштрихував контури фігур, і помістив глибокі тіні в складки одягу, щоб дати відчуття округлості і міцності.
Для своїх невеликих панелей Джотто використовував чисту яєчну темперу, яка була вдосконалена флорентійцями в XIV столітті. Ясність і яскравість його квітів повинні були вплинути на людей, які звикли до темних кольорів візантійських панелей. Картини темперою створюють враження, що на сцену падає м’яке денне світло. Вони мають майже плоский вид, на відміну від глянцю олійного живопису. Яєчна темпера залишалася головною фарбою, поки олія майже повністю не замінила її в XVI столітті.
 На Джотто було покладено керівництво будівництвом головного флорентійського собору Санта Марія дель Фйоре. За його проєктом була побудована знаменита дзвіниця, розцвічена смужками білого, зеленувато-чорного і рожевого мармуру.

Раннє Відродження

  • У живописі роль новатора належить Мазаччо, який прожив дуже коротке життя — всього 27 років. Він продовжив традиції Джотто і завершив його реформи. Його головним твором стали розписи капели Бранкаччі в церкві Санта Марія дель Карміна у Флоренції. Фрески зображують епізоди з життя святого Петра і два біблійних сюжети — «Гріхопадіння» і «Вигнання з раю». У цих розписах вперше  анатомічно правильно зображені оголені тіла. За допомогою світлотіні передано їх величину, фігури представлено в природному русі. 

  • Великою своєрідністю відзначається творчість Сандро Боттічеллі (1445—†1510). Він часто звертався до античної міфології, яка нещодавно була під церковною забороною. Його образи набувають  своєрідної казковості, меланхолійної чарівності.  Твори  «Весна», «Народження Венери»  пронизані тонкою поетичністю, вишуканістю художнього стилю.  Боттічеллі глибоко зазирнув у духовний світ людини і  визнав сум та біль природними людськими почуттями та відтворив їх у своїх полотнах. 

Високий Ренесанс


Цей період отримав назву високе Відродження (або високий Ренесанс), який вміщує творчість найталановитіших майстрів: Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело. Вже сучасники називали їх божественними. Складається самобутня венеціанська школа живопису (Джованні Белліні, Джорджоне, Тіціан, Лоренцо Лотто ).
Засновником нового етапу розвитку мистецтва став Леонардо да Вінчі (1452—†1519), найнезвичайніша постать в історії світової культури. Він втілив в собі ідеал людини Відродження: вмів все і у всьому був геніальним. У сфері мистецтва Леонардо був живописцем, скульптором, художником, музикантом, залишив безліч записів про мистецтво, які після його смерті були видані під назвою «Книга про мистецтво». Він займався анатомією, фізіологією, зоологією, ботанікою, географією, геологією, механікою, гідравлікою, математикою — цей список можна продовжувати. Багато з його ідей на сторіччя випередили свій час (ось тільки деякі з них: ідея літального апарата важчого за повітря і парашута, конструкція баштового підйомного крана, ґвинтового домкрата, роликового підшипника і ін.). Однак із скульптурних творів Леонардо не збереглося жодного, його сміливі архітектурні проєкти не були здійснені, художніх полотен до нас дійшло небагато. Пояснення криється в тому, що до всього Леонардо підходив як дослідник, сам процес вивчення пізнання, цікавив його більше кінцевого результату.
Вже в молодості Леонардо да Вінчі прийшов до думки про нерозривний зв'язок науки і мистецтва. Анатомічні дослідження художників, які раніше стосувалися правильного зовнішнього зображення людського тіла, він розповсюдив на весь організм.
Вище за інші мистецтва Леонардо ставив живопис. Своїм зображенням людських фігур він додав небачену раніше рельєфність, використовуючи вивчені ним закони оптики. Художники XVI століття оволоділи перспективою, Леонардо да Вінчі оволодів простором. Він першим осягнув мистецтво зображення своїх персонажів не на тлі, а всередині простору. Цьому відчуттю сприяла м'яка, з напівтонами, світлотінь.
Наукова продуманість, ретельний розрахунок відразу звертають на себе увагу у фресці «Тайна вечеря», виконаній на стіні трапезної домініканського монастиря поблизу Мілана. До теми, яка трактувалася багаторазово, Леонардо підійшов по-новому, зумівши передати психологічний конфлікт, відкритий вияв сильних почуттів.
Найзнаменитіша картина Леонардо да Вінчі і, напевно, всього світового живопису — портрет Мони Лізи, дружини багатого флорентійця Франческо дель Джокондо. «Джоконда» — принципово новий портрет, так раніше ніхто не писав. При зовнішній нерухомості моделі художник передав «життя душі», заклавши таким чином основи психологічного портрета.
У мистецтві високого Відродження центральне місце остаточно зайняла людина. Образ прекрасної, гармонійно розвиненої, сильної тілом і духом людини стає головним змістом мистецтва.

Рафаель Санті (1483—†1520), родом з Урбіно, провів у молодості декілька років у Флоренції. Міркуючи про своєрідність творчості Рафаеля, відомий мистецтвознавець Б. Р. Віппер писав: «Леонардо перевершує його силою інтелекту, Мікеланджело — могутніший, Джорджоне — мелодійніший, Тіціан — барвистіший, прекрасніший. Але річ у тому, що у нього є і велика сила інтелекту, і могутня фантазія, і витонченість». Геній Рафаеля з'єднав, синтезував творчі досягнення попередників. Вважається, що всіх своїх великих сучасників Рафаель перевершив у майстерності композиції.
У творчості Рафаеля знайшов багатогранне втілення образ Мадонни. На цю тему ним написано безліч картин, найбільш прославлена з яких — «Сікстинська Мадонна». Картина була вівтарним образом у церкві святого Сикста монастиря Чотирьох ченців у невеликому місті П'яченце. Згодом монастир змусили продати картину правителеві Саксонії. У кінці Другої світової війни разом з іншими картинами Дрезденської галереї вона була знайдена радянськими солдатами в покинутій каменоломні і врятована.
Рим не мав власної художньої школи, проте він стає на початку XVI століття найважливішим центром мистецтва Італії, чому сприяла політика папського двора. Велика частина творчого життя Рафаеля пройшла в Римі. Найзначнішою його роботою був розпис чотирьох станц (станці — великі кімнати, зали) папського палацу у Ватікані. Найзнаменитіші фрески Станці делла Сеньятура (зал засідань папського церковного суду). Сюжети чотирьох фресок на її стінах — алегорії різних сфер духовної діяльності людини. Пронизана духом Ренесансу фреска «Афінська школа» (апофеоз філософії). Рафаель розташовує композицію так, неначе античний портик продовжує простір кімнати. У центр він вміщує фігури Платона та Аристотеля — мислителів, які втілювали два шляхи пізнання світу — ідеалістичний і матеріалістичний. Їх оточують інші античні філософи.
Рафаель прожив всього 37 років, але здійснив дуже багато, довів до кінця великі починання, смерть перервала останню його роботу — керівництво будівництвом храму Св. Петра в Римі.

 

Мікеланджело Буонарроті (1475—†1564) прожив довге і трагічне життя, повне великих звершень. Те, що він створив, — грандіозне і за масштабом витворів, і за силою образів. Відданий гуманістичним ідеалам, він прославляв силу і свободу людини. Мікеланджело став свідком краху цих ідеалів, знищення республіки, розгрому Риму. Головною темою його творчості стає пафос боротьби. Вчився він в рідному місті Флоренції, але в його творчості не відчувається впливу вчителів. Мікеланджело вважав себе скульптором. Його прославила мармурова статуя «Давид». Вазарі писав, що вона «забрала славу у всіх статуй: сучасних і античних, грецьких і римських». Спеціальна комісія найвизначніших художників вирішила встановити цю статую перед палацом Сеньйорії у Флоренції, що закріпило за нею громадянське значення, зробило символом боротьби за республіку і незалежність.
У Римі Мікеланджело на замовлення Папи виконує розписи Сікстинської капели. На це пішло 4 роки роботи (площа фресок — 600 квадратних метрів). Художник використовує біблійні сюжети — створення світу, великий потоп, але творить не смиренні християнські образи, а могутні, титанічні фігури. Це — гімн людині, її красі, силі, творчому началу. Враження від живопису Мікеланджело сучасники визначали терміном, який українською звучить як «грізна велич».
Під час повстання у Флоренції в 1527 р. (вигнання Медічі) і облоги міста Мікеланджело був на боці республіки, відав будівництвом оборонних споруд. Після поразки він був вимушений переховуватися. Як умова прощення йому була висунута вимога закінчити споруду капели Медічі. Зрозумілий трагізм створених ним в цей час скульптур (алегорії Ранку і Вечора, Дня і Ночі).
Через три десятиріччя Мікеланджело повертається в Сікстинську капелу і розписує вівтарну стіну — фреска «Страшний суд». Він малює образ вселюдської катастрофи, що було співзвучно трагічному краху гуманістичних ідеалів, який відбувався на його очах. Цей твір викликав могутню громадську підтримку і різке засудження церкви, аж до наміру Папи знищити розпис, який все-таки побоялися здійснити і замінили наказом «одягнути» оголені фігури (декілька художників домалювали драпіровки, які вже в наш час, в ході реставрації, прибрані). З архітектурних проєктів Мікеланджело найбільш грандіозний — купол собору Св. Петра в Римі.

Довше за інші райони Італії незалежність зберігала Венеція, де склалася яскрава і самобутня художня школа. Зеніт венеціанського Ренесансу — творчість Тіціана (1477—†1576), який залишив величезну спадщину. Він написав безліч портретів. «Не було такої іменитої людини, володаря або знатної дами, які не були б зображені Тіціаном», — писав Вазарі. Це був новий крок у портретному мистецтві. Тіціан створює образи складні, суперечливі, особливо в пізніх роботах. Багато художників вчилися у Тіціана майстерності зображення світла, розлитого по всій картині. Його ідеал життєрадісний, життєствердний. Головна особливість живопису Тіціана — багатство колориту («Венера», «Любов земна» і «Любов небесна», «Магдалина, яка кається»). Одна з останніх картин Тіціана — «Святий Себастьян» за трагізмом співзвучна останнім роботам Мікеланджело

Пізнє Відродження


У живописі осередком стала  Венеція. Найвидатнішими венеціанськими художниками того часу були Тінторетто і Веронезе.

  • Тінторетто (1518-1594, справжнє ім’я – Якопо Робусті) протягом якогось часу був учнем Тіціана, першого значного успіху досяг у 30 років, розписуючи церкви і громадські будівлі. Він очолював велику майстерню, в якій працювало багато учнів і асистентів, у тому числі його сини і донька.
    Перший великий твір Тінторетто, створений ним на замовлення релігійного братства скуола ді Сан Марко – «Диво святого Марка» (1548). Сучасників художника вразила динаміка фігур: щоб збільшити просторову глибину композиції усі вони були зображені в русі. До цього ж періоду належить картина «Введення Марії до храму» (1552-1555). Блискуче володіння рисунком і використання жорстких скульптурних форм наближує творчу манеру Тінторетто до робіт тосканських майстрів, а за своїми живописними якостями і володінням кольором та світлом вона залишається в руслі венеціанських майстрів.
    Гігантський цикл творів (десятки картин і кілька плафонів) вражає своєю емоційністю, глибоким драматизмом і надзвичайним розмаїттям. Найяскравіше особливості стилю Тінторетто проявилися в картинах «Розп’яття» (1565), «Шлях на Голгофу» (1566-1567) і «Поклоніння пастухів» (1579-1581). У них він розкрився як неперевершений майстер передачі світла.
    «Таємна вечеря» (1592-1594, собор Сан Джорджо Маджоре) – смілива новаторська картина, яка поєднує результати багаторічних художньо-композиційних пошуків, вважається вершиною творчості Тінторетто. Художник відмовився від традиційного рішення цього сюжету і переніс дію у напівпідвальне приміщення таверни. До того ж, стіл і апостоли розміщені під кутом до картинної площини, що надає сцені динамічності, а простору – глибини. Домінантою композиції є фігура Христа. Дослідники вважають, що більшу частину роботи над «Таємною вечерею» виконували учні майстра, але, безперечно, неперевершена передача світлотіньових переходів і організація освітлення сцени написані самим Тінторетто.

     

  • Паоло Веронезе (1528-1588, справжнє ім’я – Паоло Кальярі) народився у Вероні в сім’ї скульптора Габріеле Кальярі, навчався у свого батька та в художника Антоніо Баділе. Про талант художника швидко дізналися за межами Верони. У 1553 р. Веронезе вже працював у Венеції. Завдяки опіці Тіціана Веронезе брав участь у розписах плафонів нової бібліотеки Сан-Марко. Це замовлення було виконане у 1560 р. З того часу і до самої смерті він залишався найкращим майстром монументально-декоративного живопису у Венеції. Його замовниками були  міська і церковна влада та приватні особи.
    Веронезе був неперевершеним колористом і майстром складних просторових композицій. Персонажі його картин сповнені величі, розкішно одягнені і демонструють церемоніальний бік венеціанського життя. Веронезе звертався до безпосереднього відтворення сучасного йому життя. У релігійних і алегоричних композиціях віддзеркалювалася святкова аристократична Венеція. Життя для Веронезе – яскраве святкове видовище. Улюблена тема його творів – святкові застілля, наприклад: «Бенкет в домі Левія» (1573). 
    Образи на картинах наділені індивідуальною яскравістю. Так, на картині «Весілля у Кані» (1562-1563) в образі музик зображені найвидатніші венеціанські художники того часу: Веронезе, Якопо Бассано, Тінторетто і Тіціан.
    Фрески вілли Барбаро (1560-1561) – найвідоміші розписи Веронезе, що прикрасили віллу братів Даніеле і Маркантоніо Барбаро в м. Мазер, зведену за проєктом Андреа Палладіо. В цілому фрески Веронезе прикрашають склепіння дев’яти залів вілли. Найвідомішою з них є фреска «Синьйора Джустіана Барбаро з сином і годувальницею».
    Важливим етапом художньої кар’єри Веронезе була участь у розписах Палацу дожів, що постраждав від пожежі 1574 р. Веронезе отримав замовлення прикрасити плафон Зали дель Колледжо (Колегії), де відбувалися усі офіційні церемонії. Для нього художник написав чудову алегоричну картину «Тріумф Венеції» (1575-1577), яка і до сьогодні вважається шедевром колориту.  

До кінця XVI ст. саме в живописі найвиразніше виявлялася криза епохи Відродження. Напрям в мистецтві того часу називають ман'єризм: художники копіювали технічні прийоми високого Ренесансу, повторювали образи, використовували живописні відкриття, але колишнього пафосу, сили думки, гуманістичної глибини вже не було. Все більшу роль починає відігравати зовнішня нарядність, декоративність.


Живопис доби бароко (1600–1750)


XVII століття відоме в мистецтві як період Бароко. Живопис в цей період був пов'язаний з історичним і міфологічним жанром. А втілення сюжетів обумовлювало античні чи біблійні теми в ідеальному оточенні, з ідеальними фігурами, штучно очищеними від побутовості. Герої були величні, вічно молоді, повні здоров'я і бадьорості, рухались чи стояли в величних позах і з величними ж жестами. 
Анібале Карраччі (1560-1609) та Караваджо (1571-1610) були найвідомішими італійськими художниками на початку 17 століття. Обидва були визнані свого часу художниками, які, виступаючи проти стилю маньєристського живопису, поширеного у другій половині 16 століття, повернули натуралізм у живопис. Однак вони зробили це по-різному.

Український бароковий живопис XVII ст. був багатожанровим і мав свою специфіку: принципи бароко злилися з національною культурою. Розвиткові мистецтва сприяло піднесення філософської думки, науки, літератури, пов’язане з діяльністю Києво-Могилянської академії. Особливе місце в українському мистецтві періоду бароко належало живописній школі та друкарні Києво-Печерської лаври.
Надзвичайної пишності та ошатності набув цей стиль при виготовленні церковних іконостасів, у яких ікони розташовувалися у чотири, а то й п’ять рядів. Змінилися засоби художньої виразності: розписи іконостасів були сповненні розгорнутою символікою, яка прочитувалася у виразних, театрально піднесених жестах, урочистих постатях, світлових ефектах, лініях драпірування. Посилилося емоційне зображення релігійних сцен. Образи наблизилися до народного типажу. Синтез мистецтв, притаманний стилю бароко, знайшов в українському мистецтві яскраве відображення. Насичені за колоритом барочні ікони, разом з позолоченим різьбленням іконостасів, складали органічний та цілісний ансамбль, який полонив величністю та декоративністю.
Український бароковий живопис представлений у творах галицьких іконописців Івана Рутковича (близько 1650 — початок XVIII ст.) і православного ієромонаха Йови Кондзелевича (1667—1740 рр.).
Нові художні тенденції в середині XVII ст. знайшли своє втілення і у книжковій графіці. Гравюри набули складної композиції та пишних декоративних форм. Композиції стали вільні та пластичні, з’явилася перспектива та об’ємність, широко використовувався рослинний орнамент.
У кінці XVII на початку XVIII ст. змінився й портретний живопис. Більшість парадних портретів, так званих парсун, козацьких полковників були написані в реалістичній манері, передавали їхній настрій, з’явилося більше легкості та галантності, характеристичних дрібних деталей.


Живопис 18 століття
Стиль Рококо  


У Франції смак до пастельних кольорів і хитромудрої обробки на початку 18 століття привів до розвитку стилю Рококо. Кожна країна Європи мала характерні національні риси цього стилю. Як і в живописі бароко, у живописі рококо були популярні міфологічні сюжети, але це були богиня любові Венера, німфи й амури. Основними героями полотен були прекрасні дами і кавалери, їх любовні взаємини, а також пастухи і пастушки у лоні природи, які замість випасу худоби займалися читанням, грою на сопілці або легким фліртом.
З колориту живопис рококо мав переважно бліді півтони: рожеві, блакитні, з’явилися лимонно-жовті, блякло-блакитні, бузкові кольори.
Основою композиції і малюнка була лінія, яка м’яко згиналася і додавала твору обов’язкову для цього стилю химерність і ошатність. Рококо також називають «дамським стилем». Практично всі художники цього періоду писали портрети фаворитки короля мадам де Помпадур або чудесні жіночі портрети.

Надзвичайно характерний для епохи рококо розквіт графіки. Майже всі великі живописці XVIII ст. були також блискучими майстрами графічного мистецтва. Гравюри досягли в цей період небувалої художньої висоти по віртуозності свого різця, за привабливістю сюжетів мали величезний успіх у своїх сучасників. Сьогодні вони також викликають у глядачів неабиякий інтерес.


Класицизм(1750–1850)


Погляди художників дещо відрізнялися від загальноприйнятих канонів нового стилю. Характерною рисою мистецтва живопису класицизму були античні норми прекрасного і бажання ідеалу, властиві Відродженню. Розум людини протиставлявся силі природи, особисте — суспільному. У живописі головного значення набули логічне розгортання сюжету і ясна врівноважена композиція. Сюжети картин закликали глядача до переваги розуму над почуттями та емоціями, до створення порядку в усіх сферах життя.
Керманичем стилю була Паризька Академія мистецтв. Саме їй належить створення штучних догматичних правил нібито непохитних законів композиції малюнка, а також раціоналістичних принципів зображення емоцій і поділ жанрів на «високі» й «низькі». Високому жанру живопису відповідали історичний, релігійний і міфологічний. До низького жанру відносили портрет, натюрморт, пейзаж і побутовий жанр.
Основними елементами форми живопису класицизму були лінія і світлотінь. Живописці створили своє особисте відчуття кольору. Передній план картини обов’язково був коричневим, середній план — зеленим, а дальній — блакитним. Вважалося, що це створює зображенню додаткову об’ємність, наближало просторову композицію твору до композиції сценічного майданчика.

  • Послідовним представником класицизму був Нікола Пуссен (1594—1665 рр.). Він створив неперевершені зразки геометрично точної композиції і продуманого співвідношення колірних груп. Вводячи в пейзаж міфологічних персонажів, які уособлюють різні стихії, використовуючи в них епізоди біблійних сказань, Н. Пуссен висловлював ідеї вищої необхідності або долі як початку, що регулює взаємини людини і світобудови.

  • Інший французький художник Лоррен Клод (1600—1682 рр.), майстер офорту 17 століття. У своїх пейзажах околиць «Вічного міста» упорядковував картини природи шляхом гармонізації їх світлом сонця і введенням своєрідних архітектурних лаштунків. На відміну від героїчних пейзажів Н. Пуссена, пейзажі Л. Клода були більш ліричні, пронизані різними настроями.

В українському живописі того часу сформувалися нові жанри: пейзажний, побутовий, але найбільшого розвиту набув портретний жанр. Мистецтво класицизму пов’язано з творчістю  відомого майстра портретного живопису Дмитра Левицького.

  • Дмитро Левицький (1735—1822 рр.) мав славу кращого європейського портретиста. Він, як ніхто, вмів з’єднати неабияку майстерність зі спостережливим і правдивим відтворенням рис обличчя портретованих осіб. Поряд з композиціями на релігійні сюжети митець писав мініатюри і близькі до них за характером інтимні портрети, в яких зображував людину з її почуттями.

  • Лука Долинський (1750—1824 рр.) розписував собор Св. Юра у Львові. Художник написав сотні робіт, багато з яких, на жаль, до нас не дійшли. Митець відомий як автор ікон, але значну частину спадку становлять портрети. Характерними ознаками його творчого стилю були енергійна манера письма, м’яке моделювання рис обличчя людини світлотінню, теплий колорит без яскравості й гостра психологічна характеристика образів.


Романтизм (1780–1850)

 

Романтизм у мистецтві як ідейний напрям спочатку зародився в Німеччині, в 1790-ті роки, потім цей стиль набув поширення в Англії, Франції та інших західноєвропейських країнах. Але у кожній з них новий стиль вирізнявся національною своєрідністю, особливим колоритом. Найбільш яскраво цей стиль проявився в живописі та графіці, менш залежних від офіційних замовлень, ніж скульптура й архітектура. Основні характерні риси романтизму в живописі — динамічність композиції, об’ємна просторовість, насичений колорит, світлотінь.
Художники-романтики творили, підкоряючись інтуїції, натхненню, переживаючи яскраві осяяння. Процес творчості був для них священним таїнством. Але художники-романтики не виробили єдиного набору стилістичних прийомів, їхні твори надзвичайно багатоликі й різноманітні.
Улюбленими жанрами були пейзаж і портрет. У жанрі пейзажу яскраво і емоційно передавалися шалені бурі, грози, виверження вулканів, землетруси, загибель кораблів, в яких природні стихії являють нищівну велич. У портретах художники-романтики підкреслювали індивідуальність, неповторність кожної людини, динаміку, напружене внутрішнє життя тощо. Розцвів жанр автопортрета.
Провідними представниками романтизму в Німеччині були Філіпп Отто Рунге, Каспар Давид Фрідріх, Йоганн Фрідріх Овербек, Карл Фрідріх Лессінг та інші; в Англії — Джон Констебл, Едвард Колі Берн-Джонс, Джозеф Меллорд Вільям Тернер, Данте Габріель Россетті, Джон Еверетт Мілле та інші; у Франції — Жан Луї Андре Теодор Жеріко і Фердінан Віктор Ежен Делакруа; в Іспанії — Франсиско Хосе де Гойя.
Творам німецьких романтиків властиві яскраві риси містицизму. Митців приваблювало все незвичайне, надприродне, тому дуже часто німецькі живописці зверталися до готичного мистецтва, таємничих середньовічних легенд і переказів. Художники втілили основну думку німецької романтичної філософії — єдність Бога, Світу і людини — в образотворче мистецтво, в якого, на їх думку, має бути духовне призначення. Твори німецьких художників-романтиків характеризуються стилізацією і театральністю.
У Франції, яка вела безкінечні війни і страждала від військових авантюр Наполеона, була заснована одна з найбільш послідовних романтичних шкіл. Тут стиль мав патріотичну, суспільну складову, яку яскраво втілили Т. Жеріко в картині-спротиву «Пліт Медузи» і Е. Делакруа — в картинах «Свобода, яка веде народ» і «Винищення греків турками на Хіосі» («Різанина на Хіосі»). Французький романтизм цих художників був найбільш пристрасний, революційний і скандальний.
В іншому ключі протікала еволюція англійського живопису. Пейзаж, як і англійський пейзажний стиль у парковому мистецтві, — це типовий романтизм, який відображав прагнення природного, стихійного відчуття краси в природі.

Найбільш яскраво реалізм як новий стиль проявився в живопису, особливо в творах французьких художників. У другій половині XIX ст. багато представників цього стилю майже у всіх країнах Європи намагалися відобразити в своїх творах об’єктивну картину дійсності, прагнули до правдивого зображення природи і людини. В центрі уваги замість історичних і легендарних героїв, характерних для класицизму і романтизму, з’явилися прості люди, з їхніми почуттями та прагненнями.


Реалізм (1848–1900)

У кожній країні були художники-реалісти, які мали власний стиль художньої композиції, особливості зображення персонажів і виразні колірні прийоми. Деякі з майстрів ставили акцент тільки на тих явищах, які безпосередньо оточували художників. Найважливіше для них — індивідуальне ставлення до дійсності, індивідуальне бачення світу, боротьба проти академічних традицій, передача безпосередніх вражень. Але в той же час було те, що їх об’єднувало — прагнення максимально об’єктивно передавати дійсність. Відомими представниками раннього реалізму були Жан-Франсуа Мілле, Густав Курбе, Оноре Дом’є, Жан Батист Каміль Коро, Пьєр Етьєн Теодор Руссо, Жюль Дюпре, Ілля Рєпін та інші.
У цей період у мистецтві існували паралельно різні стилі: пізній класицизм (неокласицизм), романтизм, реалізм і зароджувався імпресіонізм. Елементи цих стилів деколи об’єднувалися у творчості одного і того ж художника. В 1870-ті роки реалізм розділився на два основних напрямки — натуралізм та імпресіонізм.
В останній третині ХІХ ст. неокласицизм, академічний живопис, пошуки образів у мистецтві Відродження вичерпали себе. Лідером у розвитку європейського мистецтва стала Франція. Саме у французькому живопису зародився імпресіонізм (фр. Impression — враження). Художники-імпресіоністи прагнули передати на полотні одномоментні враження від постійних і ледве вловимих змін у стані природи і людини.

Таким чином, мистецтво художників-реалістів володіло надзвичайним різноманіттям засобів художньої виразності, підходу передачі на полотні дійсності, яка, в історично обумовлених межах виявлялася доступною правдивому відображенню. Їхній стиль істотно відрізнявся один від одного художньою композицією, особливостями зображення персонажів і виразними колірними прийомами. Одні з майстрів культивували так званий «ідейний реалізм», інші опрацьовували більш етнографічно-побутові теми, треті — зверталися до історичних і батальних сцен. Однак, усім їм властива переконаність в можливості передати суть об’єктивно реального світу засобами мистецтва. Їхні картини достойно зайняли місце серед кращих творінь світового образотворчого мистецтва.


Сучасне мистецтво (1970)

1970-ті роки стали початком періоду сучасного мистецтва, що триває сьогодні. Сучасному мистецтву властива різноманітність — поява різних шкіл та окремі рухи.

  • Постмодернізм: у протиставлення модернізму художники створюють твори, що відбивають скептицизм, іронію та філософську критику.
  • Феміністське мистецтво (арт-фемінізм): рух виник у прагненні змінити стереотипи та модель історії мистецтва, в якій домінують художники-чоловіки.
  • Неоекспресіонізм: прагнення відродити оригінальні аспекти експресіонізму та створювати текстурні, виразні, великі за масштабом роботи.
  • Стріт-арт (вуличне мистецтво): такі художники, як Бенксі, Кіт Харінг, Жан-Мішель Баскія, Баррі МакГі та інші,  малюють у стилі графіті у громадських місцях, на тротуарах, будівлях та тунелях.
  • "Покоління картинок" (The Pictures Generation): Сінді Шерман, Луїза Лоулер, Гері Сіммонс та інші художники під впливом концептуального та поп-арту експериментують зі знайомими образами, досліджуючи те, як формується наше сприйняття світу.
  • Цифрове мистецтво (комп'ютерне мистецтво): поява цифрової камери дало розвиток цій течії, в якій художники поєднують мистецтво та технології – комп'ютери, аудіо та візуальне програмне забезпечення, аудіо.

Історія мистецтва — це низка художніх стилів і технік, форм, що змінюють один одного, і носіїв мистецтва. Різні течії залишають по собі видатні живописні полотна, скульптури, архітектурні споруди. Кожен творчий напрямок відбиває як естетичні ідеали, так і світогляд людей відповідного часу. Нам воно допомагає зазирнути в минуле, зрозуміти своїх предків і знайти витоки всього, що створюється сьогодні навколо нас.

І на останок
Світ картин багатий та різноманітний. Найкращий класичний живопис зібраний у музеях, виставкових залах, артцентрах та художніх галереях. Люди приходять у ці місця, щоб помилуватися шедеврами великих митців. Їх живопис окрилює та надихає; веде до подвигів, творчості та процвітання.
Художнє мистецтво – справжній скарб. Воно творить великі чудеса. Картини несуть як естетичне, так і цілюще значення для людей. У них стільки кольорових гам, фарб, цікавих сюжетів та сприятливої енергії! Художник вкладає у свою творчість колосальну працю. Роботи оживають на очах. Вони створюють картини з чистою душею та благородним серцем. Майстри пензля люблять людей, природу та цілий світ, щедро віддаючи свою творчу енергію у простір.
Живопис несе новий струмінь у мистецтво 21-го століття. Він дарує світло, любов, творчу свободу, добро та чарівні фарби настрою. Шедеври художників неповторні. 

Література

  1. Андрущенко Юлія. Бароко [Текст] / Ю. Андрущенко // Дніпро. - 2012. - N 3. - С. 150-153
  2. Андрущенко Юлія. Рококо [Текст] : загальна характеристика стилю / Ю. Андрущенко // Дніпро. - 2012. - N 4. - С. 136-139
  3. Лексіна Ганна. Абстрактний експресіонізм [Текст] / Г. Лексіна // Дніпро. - 2013. - N 4/5/6. - С. 134-137
  4. Лексіна Ганна. Поп арт [Текст] / Г. Лексіна // Дніпро. - 2013. - N 7/8/9. - С. 136-139
  5. Кулібченко Валерій. Нонконформізм [Текст] / В. Кулібченко // Дніпро. - 2016. - N 3. - С. 174-179
  6. Покатілова Олена. Вивчення культури епохи бароко і класицизму [Текст] / О. Покатілова // Іноземні мови в школах України. - 2016. - N 4. - С. 8-13 - Бібліогр. наприкінці ст.
  7. Кузьменко Дмитро. Фігуратив [Текст] / Д. Кузьменко // Дніпро. - 2016. - N 10/11/12. - С. 156-158
  8. Чижевський Дмитро Іванович. Культурно-історичні епохи [Текст] / Д. І. Чижевський ; вступ. ст. О. В. Яся // Український історичний журнал. - 2017. - N 2. - С. 183-203 - Бібліогр. в підрядк. прим.
  9. Ципунова Н. М. Завдання для узагальнення знань із теорії образотворчого мистецтва, початкового курсу образотворчого мистецтва, історії мистецтв [Текст] / Н. М. Ципунова // Мистецтво в школі (музика, образотворче мистецтво, художня культура). - 2019. - N 3. - С. 20-22

Календар подій

    1 2 3 4
567 8 9 10 11
12 13 14 15 16 1718
1920 21 22 23 24 25
26272829