Документальний фільм «Капеланки. Молитва у пеклі» (2024) знятий режисеркою Оленою Кривенко у стилі документальної антології з елементами спостережливого (observational) кіно. Це означає, що камера не втручається, а ніби тихо супроводжує героїнь у їхньому щоденному служінні, дозволяючи історіям розгортатися природно й щиро. Водночас структура з трьох новел надає стрічці рис антології, де кожна історія – окремий емоційний вимір, об’єднаний спільною темою віри, служіння і внутрішньої сили.
Режисерка фільму Олена Кривенко. Фото: Ігор Васильєв
Півтора року тому Олена Кривенко зняла фільм «Капелани. Віра на війні», в якому розповідає історії трьох капеланів різного віросповідання, які потрапили у полон на острові Зміїний, і порушила тему військового капеланства. Режисерка розповідає, що після цього її почали запрошувати на різні панельні дискусії з цієї тематики, зокрема там обговорювали й тему жіночого капеланства. Так з’явилась ідея зняти про це документальний фільм. Під час роботи над стрічкою передивлялися сюжети та статті про жіноче капеланство, ці пошуки в результаті привели до трьох капеланок, які стали героїнями фільму. «Ідея документального фільму «Капеланки. Молитва у пеклі» виникла як відповідь на питання: «Чи може жінка бути капеланкою?». Впродовж усієї стрічки три героїні демонструють своєю діяльністю, як змінились ролі жінки у нашому суспільстві після початку повномасштабного вторгнення. Я навмисно вирішила розповісти історії героїнь в окремих новелах, аби підкреслити значення служіння кожної та показати їхній внесок у капеланство, яке зовсім молоде у нашій країні. Я думаю, що через десятки років цей фільм стане свідченням того, як зароджувалось «жіноче капеланство» в Україні, а закладені паростки гендерної рівності проростуть у здорове суспільство, де всі мають рівні права», – розповідає Олена Кривенко, режисерка фільму.
Сюжет фільму «Капеланки. Молитва у пеклі» розгортається через три окремі новели, кожна з яких присвячена історії однієї з героїнь – жінок, що обрали шлях капеланського служіння. Глядач поступово занурюється у їхнє повсякдення: поїздки на передову, спілкування з військовими, перебування у шпиталях, зустрічі з родинами. Камера фіксує не лише події, а й емоційні стани: втому, напругу, співпереживання, внутрішню зібраність. У цих моментах розкривається головне: капеланство тут – це не про формальні обряди, а про присутність, здатність слухати, підтримувати і бути поруч тоді, коли слова мають найбільшу вагу. Паралельно з цим у фільмі розкриваються особисті історії героїнь: шлях до віри Олени Легенчук, досвід волонтерства Марини Сердіченко та втрата, що стала точкою відліку для Олени Женевець. Минуле і теперішнє переплітаються, створюючи цілісне розуміння їхнього вибору. Важливою сюжетною лінією стає і тема сприйняття жінки в такій ролі. Спочатку героїні стикаються з недовірою й упередженнями, але з часом їхня щирість і стійкість змінюють ставлення оточення. У підсумку сюжет не має чіткої розв’язки у традиційному сенсі, він залишається відкритим, як і самі життя героїнь. Це радше жива мозаїка моментів, у якій головне не події, а люди, їхня присутність і світло, яке вони несуть іншим.
Кадри (скріншоти) з фільму «Капеланки. Молитва у пеклі»
Олена Легенчук до повномасштабного вторгнення разом із родиною жила в Іспанії, займалася фотографуванням. Уже під час війни вона приїхала до України як волонтерка й за кілька місяців стала позаштатною капеланкою ЗСУ. Вона була першою капеланкою, яка поїхала на «нуль», щоб підтримати військових на фронті. Щоб військові у будь-якій точці могли відчути її підтримку та молитву, Олена Легенчук створила сторінку в тіктоці. Її життя зараз розділене між двома країнами: в Іспанії на неї чекає родина, вона мама чотирьох дітей, а в Україні – військові, які потребують її духовної підтримки. «Віра – це те, чим я живу, це любов, це мої переконання. Бог завів мене на лінію фронту і дав ті відчуття, які мені показали, що я маю бути тут, допомагати саме цим людям. Я не розуміла, як це все треба робити, але я розуміла, що це Його шлях. Це не було моє рішення, це було Боже рішення», — розповідає Олена Легенчук.
Олена Женевець – одна з трьох жінок в Україні, яка офіційно призначена офіцеркою-капеланкою в ЗСУ. З 12 років, що вона є капеланкою, чотири присвятила пенітенціарному напряму, де вона служила для довічно ув’язнених. «Стати військовою капеланкою – це відчуття з’явилось усередині. Я себе перевіряла. У кінці 2016-го – на початку 2017 року я приїхала до війська і повернулася з чітким розумінням: у цьому напрямі я повинна йти, я буду, я спроможна», – розповідає Олена Женевець. Із 2017 року як волонтерка вона присвятила себе духовній підтримці військових на фронті. Сьогодні вона поєднує свою роботу з ролю матері трьох дітей і бабусі.
Марина Сердіченко розповідає, що віра в її житті була завжди, вона з релігійної родини і в таку ж і потрапила. Її чоловік є старшим пресвітером церкви, єпископом об’єднання. «Це все моє життя. Це не про релігію, це про віру в Бога. Ми з 2014 року працювали з вимушеними переселенцями, військовими, їхніми родинами. З початком повномасштабного вторгнення ще більше занурились у це, пройшли певне навчання, отримали посвідчення. У мене не було межі «до» та «після», для мене це триває протягом останніх 11 років», — говорить Марина Сердіченко. Вона позаштатна капеланка-волонтерка, яка часто їздить на деокуповані та прифронтові території, щоб підтримати не лише військових, а й цивільних. Разом із чоловіком вона виховує трьох дітей, продовжує педагогічну кар’єру та виконує свою місію капеланки.
Героїні фільму «Капеланки. Молитва у пеклі». (Зліва направо) Олена Легенчук, Олена Женевець та Марина Сердіченко. Фото: Ігор Васильєв
Над проєктом працювала команда Департаменту з питань розмаїття, інклюзії та рівних можливостей Суспільного. Керівниця департаменту Анастасія Гудима перед показом стрічки зазначила, що фільм відкриває різні смисли для кожного глядача – від релігії та віри до тем втрати й випробувань. Водночас, за її словами, для команди особливо важливими стали питання змін гендерних ролей у сучасному суспільстві та нового сприйняття жінок незалежно від їхньої професії.
Перший показ фільму «Капеланки. Молитва у пеклі» в Україні відбувся у 2024 році в Києві, у межах спеціального показу від Суспільне мовлення. Після перегляду документального фільму відбулася дискусія про зміну гендерних ролей у суспільстві під час війни. Її модераторкою була Тетяна Трощинська. Участь в обговоренні взяли народна депутатка, віцепрезидентка Міжнародного жіночого демократичного союзу та співзасновниця Українського жіночого конгресу Марія Іонова, менеджерка проєктів у сфері безпеки й оборони, офіцерка запасу, майбутня артилеристка Наталія Сад, начальник відділу в справах релігії В’ячеслав Горшков, та фахівець із гендерних питань, консультант апарату урядової уповноваженої з питань гендерної політики Михайло Корюкалов.
(Зліва направо) Тетяна Трощинська, Михайло Корюкалов, В’ячеслав Горшков, Наталія Сад, Марія Іонова. Фото: Ігор Васильєв
Стрічка про капеланок перемогла в номінації «Найкращий повнометражний телевізійний фільм», обійшовши дев’ятьох претендентів на нагороду. Нагородження відбулось у межах Міжнародного кінофестивалю «Жінки та світ» — International Film Festival Women and the World (IFFWW). Він проходив з 21 по 23 листопада в Лондоні та поєднав у собі активізм і відзначення жіночих голосів у кінематографі.
Міжнародний кінофестиваль «Жінки та світ» (Лондон). Фото: ДМ суспільного
На фестивалі був присутній Валерій Залужний, який підкреслив важливість події як платформи для висвітлення історій жінок у сучасному світі. Він наголосив, що в умовах війни особливо виразно проявляються приклади сили духу та людяності, а українські жінки – матері, волонтерки, лікарки, захисниці – стають джерелом натхнення і символом боротьби за майбутнє. За його словами, подібні фестивалі виконують важливу місію, об’єднуючи людей через мистецтво та даючи голос тим, чиї історії мають бути почутими.
«Капеланки. Молитва у пеклі» – це кіно про вибір і покликання, про силу бути поруч і не відступати. Про жінок, які змінюють уявлення, підтримують і тримають – тихо, впевнено, по-справжньому.
