«Національна пам’ять, яка болить» (тема Голодомору в мистецтві)
Геноцид починається з вбивства однієї людини,
не за те, що вона зробила, а через те, хто вона є.
Кофі Аннан
Голодомор 1932–1933 років – одна з найтрагічніших сторінок в історії України, яка залишила глибокий слід у національній свідомості. Біль від втрати мільйонів українців, які стали жертвами штучного голоду, відлунює крізь десятиліття. Це не лише історична пам'ять, а й духовна рана, яку прагнуть осмислити і передати митці різних поколінь та жанрів, втілюючи її у своїх творах як данину пам'яті тим, хто загинув, і як нагадування про значення свободи та гідності.
Сучасне мистецтво стало потужним інструментом для висвітлення теми Голодомору, перетворюючи біль на емоційно насичені образи та символи. У віртуальній виставці представлені твори, які через живопис, графіку, скульптуру, літературу, кіно та музику намагаються відтворити відчуття втрати, скорботи та надії. Ці роботи не лише нагадують про трагедію, а й закликають до осмислення її причин та наслідків.
Мистецтво допомагає пробуджувати емпатію та пам'ять, з'єднуючи минуле з сучасністю і зберігаючи правду про Голодомор для майбутніх поколінь. Запрошуємо вас зануритися у цей особливий світ творчості, де кожна робота – свідчення про страждання і силу народу, про біль і надію, про пам’ять, що житиме вічно.
«Картини болю: відлуння Голодомору на полотні»
Живопис – особливий спосіб вираження пам’яті, коли фарби стають мовою, здатною передати те, що неможливо висловити словами. Тема Голодомору в українському живописі – це відчайдушна спроба митців зобразити трагедію, яка закарбувалася у свідомості кожного українця. Кожен мазок, кожні тінь і колір – це голос тих, кого ми втратили, символ жорстокої несправедливості, яка сколихнула країну на покоління вперед.
Цей розділ виставки присвячений роботам художників, що через свої полотна доносять відчуття болю, втрати та надії. Їхні твори ніби відкривають вікно в минуле, де постають змарнілі обличчя, зруйновані села, безмовні лани та символи голоду. Кожен твір – це особисте переживання митця, відгук його душі на національну трагедію, яка не має права на забуття.
Запрошуємо вас до глибшого осмислення цієї історичної катастрофи крізь призму живопису та графіки. Споглядаючи полотна, ви побачите, як крізь біль проростає пам'ять, спонукаючи до роздумів, співчуття і збереження історії для майбутніх поколінь.
Жорж Шанаєв – видатний український графік, створив низку графічних творів, присвячених трагічній темі Голодомору. Його мистецькі роботи відображають страждання та біль, які пережили українські родини у 1932–1933 роках. Творчість Шанаєва втілює особисту трагедію, адже його мати, Ольга Микитівна Лановик (Шанаєва), сама дивом вижила під час Голодомору завдяки допомозі своєї тітки Марії.
Марія, яка працювала в Києві, приїхала в рідне село Шпиченці на Житомирщині та побачила свою маленьку племінницю Олю, що залишилася абсолютно самотньою й розпухлою від голоду. Її родина – батько, мати й брат – померли від голоду взимку 1933 року. Марія не залишила дівчинку напризволяще: вона забрала її до себе, давши шанс на нове життя. Саме завдяки цьому рішенню майбутній графік Жорж Шанаєв з’явився на світ, і згодом його мистецька діяльність стала одним із способів віддати шану пам’яті жертвам Голодомору.
Жорж Шанаєв вірив, що мистецтво здатне вловити і передати болючі історичні моменти. Його графічні роботи, насичені трагічними образами та символами, звертаються до теми голоду, втрати та скорботи, нагадуючи сучасникам про жахливі події, які пережив український народ. Шанаєв прагнув, аби його роботи не тільки викликали емоції, а й допомагали людям зрозуміти біль минулого, що залишив незгладимий слід на долях багатьох родин, включаючи його власну.
Полотно «Голод в Україні. Скорбота», створене Охрімом Кравченком у 1972 році, є знаковим твором, що символізує трагедію Голодомору. Кравченко, як один із останніх представників українського монументалізму, задумав цю картину як ікону, в якій Богородиця уособлює Україну. Зображена жінка в чорному вбранні, символізує стражденну Україну, а рушник із червоно-чорною вишивкою, який підв’язує її, є традиційним елементом, що підкреслює національну ідентичність та глибоку скорботу.
На тлі полотна відображені жахливі сцени з життя людей, які пережили Голодомор. Цей твір мав закритий характер і був відомий лише близьким друзям та однодумцям, які відвідували майстерню художника у Львові. Мистецтвознавець Ярослав Кравченко, син Охріма Кравченка, згадує, як батько розповідав йому про цей страшний період, адже родина художника, що походила з Київщини, також пережила голод. Охрім Кравченко сам бачив наслідки цієї трагедії, коли повернувся із заслання у 1933 році, знайшовши свою родину ослабленою і спустошеною від голоду, який забрав життя його батька.
Ця картина була важливою для самого художника, зберігаючись у його домі в кутку та ретельно прихована від сторонніх очей.
Петро Савчин, народжений на Львівщині, став художником у 75 років і присвятив останні роки свого життя розкриттю трагедій радянського тоталітаризму через живопис. Його картини, зокрема: «Голод 1933» і «Наконец-то мы добились своей цели!», відображають жахливі події Голодомору, концтаборів та депортацій, які торкнулися українців.
Савчин, переживши численні випробування – від сирітства та національно-визвольної боротьби на Галичині, мобілізації до Червоної армії, повернення в лави УПА, до дев'яти років ув’язнення в Мордовських таборах, – перетворив ці спогади на образи у своїх картинах. Кожна з його робіт містить підпис-оповідь, де він розповідає, звідки почерпнув історії для сюжетів: дещо – із власного досвіду, а частину – з розповідей очевидців.
Художник передав свої роботи Музейно-виставковому центру Калуша, де вони зберігаються відповідно до його заповіту, як частина спадщини, що відкриває очі на злочини проти українського народу.
Картина Віктора Цимбала «1933 рік», створена у 1936 році, стала однією з найвизначніших його робіт, що поєднує глибокий філософський зміст із досконалою художньою формою. Цимбал підійшов до теми Голодомору через символізм, уникаючи буквальної ілюстрації трагедії. Він зобразив образ матері та дитини, які померли від голоду, наче їхні душі піднімаються в небо, передаючи водночас трагічний досвід і спокій вічності. Цей символічний підхід акцентує не лише на смерті, а й на духовному піднесенні, виражаючи вічність українського народу та його незламність навіть перед лицем жахливих випробувань.
У 1963 році видатний український художник Михайло Дмитренко, майстер станкового та монументального живопису, створив полотно «Тисяча дев’ятсот тридцять третій», на якому зобразив трагедію Голодомору. Картина передає глибокий біль і жах від голодної смерті мільйонів людей, а також відображає причину цього горя – тих, хто був винен у цій катастрофі. Дмитренко зобразив на полотні жертв та їхніх вбивць, передавши глибоке усвідомлення історичної трагедії, що спіткала Україну.
«Мадонна Голодомору-33» – графічний твір архітекторки з Австралії Марусі Яроцької, що зображує Матір-Україну з чорним ореолом, символом трагічної жалоби через страхітливий Голодомор 1933 року, коли мільйони українців загинули від штучного голоду, перенісши нелюдські страждання. Українська земля вкрилася хрестами та тілами, бо врожай насильно вилучали, створюючи свідомий голод – Голодомор.
На зображенні українське дитя, тримаючи в руці п’ять колосків пшениці, запитує свою Матір-Україну: чому в Україні запанував страшний голод, чому чорнозем укритий мільйонами жертв, чому голодних дітей розстрілюють за жменьку колосків? Страждальна Матір-Україна, зморена голодом, шепоче синові лише одне слово: «Геноцид». У 1933 році пшениця стала знаряддям геноциду, адже за радянськими законами за привласнення навіть п'яти колосків засуджували на смерть, не шкодуючи нікого, навіть дітей.
Микола Гнатченко, член Національної спілки художників України, створив серію графічних творів під назвою «33-й» у 2006 році, після ознайомлення з документальним збірником про Голодомор на Харківщині «Столиця відчаю». Ця серія є вражаючим художнім відображенням трагедії 1933 року, в якій через голод загинули мільйони українців. Роботи Гнатченка пронизані образами страждання, пам’яті й скорботи, акцентуючи увагу на невимовних муках жертв Голодомору.
Художник використовує контрастні та символічні елементи, які передають тему жаху та смерті в умовах штучно створеного голоду. Твори серії нагадують про моральну та історичну відповідальність за Голодомор, підкреслюючи його важливість як геноциду українського народу.
Графічні твори митця експонуються в Національному музеї Голодомору-геноциду в Києві.
Цикл «Розгойдані дзвони пам’яті» Валерія Франчука складається з понад сотні картин, кожна з яких зображує біль та страждання українців під час Голодомору. Художник створював ці твори, спираючись на спогади своєї матері, Марії Франчук, яка пережила Голодомор. Вона розповідала Валерію про жахливі події: як діти помирали від голоду, намагаючись з’їсти навіть цибулю чи іншу дрібну їжу, як їх родину намагалися змусити вступити до колгоспу. Від цих історій художник черпав глибокий емоційний заряд, що відображений у його полотнах.
Деякі роботи з цього циклу («Скорботна весна», «Чорне тавро», «Реквієм») викликають глибокі емоції у глядачів, змушуючи їх відчути весь трагізм тих років. Франчук зазначає, що створення цих картин було для нього своєрідною духовною місією – нагадувати людям про душу, яка є вічною, та про ціну людської пам’яті. Його роботи є важливими культурними пам'ятками, ідея яких – донести майбутнім поколінням правду про цей геноцид, щоб трагедія ніколи не повторилася.
Іван Новобранець, заслужений художник України та член Національної спілки кобзарів, присвятив значну частину своєї творчості вшануванню жертв Голодомору. Його картина «Ой, налетіли тії вороненьки» передає трагедію матері, яка втратила сина через репресії комуністичного тоталітарного режиму. Ворони, зображені на полотні, символізують горе та смерть, що накрили українську землю в роки Голодомору.
На іншій роботі, «Ой, у році тридцять третім», ці птахи кружляють над місцями масових поховань, підкреслюючи атмосферу скорботи. Картини зберігаються у приватній колекції Моргана Вільямса, який є відомим меценатом і колекціонером українського мистецтва про Голодомор.
У 1990-х роках українська художниця Ніна Марченко створила серію картин, що зображують жахіття Голодомору. Її роботи («Останній шлях», «Мати 1933-го», «Діти Голодомору», «Дорога скорботи») відтворюють трагедію українців того періоду. У картині «Мати 1933-го» на тлі дозрілих ланів пшениці показано трагічний момент: мертва мати лежить на руках у дочки, а малюк з роздутим животом намагається розбудити її.
Картина «Діти Голодомору» передає образи виснажених дітей та їхніх безпорадних матерів, що уособлюють біль українського села, яке вимирало від голоду. Ці полотна викликали сильний емоційний відгук у глядачів і виставлялися в Українському домі та Будинку вчителя у Києві, а нині зберігаються в приватній колекції американського мецената Моргана Вільямса.
Валерій Вітер, український графік і художник, присвятив серію плакатів темі Голодомору. Найвідомішою роботою став плакат «І зійшло сонце…», на якому вибита кулями миска оточена ложками, що нагадують сонячні промені. Ця символіка відтворює образ штучного голоду, що став причиною загибелі цілих українських родин. Роботи Вітера вражають своєю простотою та потужним емоційним посилом, перетворюючи плакат у засіб донесення правди про трагедію Голодомору та викликання в глядача глибокого співчуття.
Казимир Малевич, відомий авангардний художник, використовував символічні образи, щоб показати жахливі наслідки колективізації та Голодомору. Його робота «Де серп і молот, там смерть і голод» містить символічні зображення фігур, де риси обличчя замінено на серп і молот, хрест і труну, що уособлюють безликість і втрату особистості під час репресій.
Картина «Поневолена Україна» зображає безрукі і безликі фігури, які символізують відсутність вибору та наслідки втрати свободи під тиском режиму. Ці твори протесту змальовують безнадійність і безпомічність українських селян у роки Голодомору.
Італійський художник Сабатіно Шіа присвятив частину своєї творчості темі Голодомору, яку представив у формі алегорій. Його картини зображують персонажів, що символізують сталінський режим, а також «блудливі душі» – жертв, які загинули від голоду. Художник, відомий своїми роботами на травматичні теми, звернувся до теми Голодомору через вплив книги «Жнива скорботи» Роберта Конквеста. Він передає відчай і біль загиблих, піднімаючи питання замовчування цієї трагедії, і вважає, що мистецтво може ефективно донести правду про історичні події.
Богдан Певний, нью-йоркський художник і мистецтвознавець, створив картину «Земля» у 1963 році, що присвячена Голодомору. В основі композиції лежить кадр із фільму Олександра Довженка, що допомагає передати трагедію українського народу. Певний, народжений в Україні, глибоко переймався долею свого народу і був відомий своєю активною працею у царині української культури за кордоном.
Картина «Земля» зберігається у Музеї при Українському православному осередку в Баунд-Бруку (США) і вважається символічною згадкою про Голодомор у світовому мистецтві.
Кожен з цих художників створив потужні образи, що увічнюють пам’ять про Голодомор, додаючи свої голоси до свідчень про трагедію українського народу через різні мистецькі форми.
«Літературний архів болю»
У літературі про Голодомор створено багато значущих творів як українськими письменниками, так і представниками діаспори. Згідно з дослідженням літературознавиці Тетяни Конончук, письменники зверталися до цієї теми навіть у радянські часи, хоча через цензуру часто писали інакомовно або залишали твори у шухлядах, побоюючись репресій. Протягом хрущовської відлиги з’явилися спроби писати про трагедію відкритіше, але повністю осмислювати Голодомор змогли лише автори еміграції та письменники, що писали після перебудови.
Були розшукані ненадруковані вірші Андрія Малишка, написані ще в 1964 році, в яких згадується Голодомор:
…Із тридцять третім голим роком,
Голодно-голим та німим,
Та тричі пухлим. Хай би з ним
Поїли б кору і комору,
Траву і шкуру, цвіль і міль,
Та мерли б жовті, як з похміль,
Без трун понесені із двору.
Нізащо. Просто. Без вини.
Твори про Голодомор, часто лишалися лише у записниках їхніх авторів, згодом – у закритих архівах. Зараз, наприклад: колись «урізана» поезія Павла Тичини «Загупало в двері прикладом», опублікована повністю. У ній йдеться про збожеволілу від голоду жінку: «…це ж гості до мене! Та чим же я буду вітати – іще ж не вварився синочок».
Про події писав також Євген Маланюк – про «трупи в житах» у поезії «Року Божого 1933». Пізніше – про землю, що «запалась як труна» та пустку замість країни, над якою «владичить Антихрист…».
Про те, як замовчувалася і фальсифікувалася тема голоду в часи «побудови світлого комуністичного майбутнього людства» можна прочитати у поемі Миколи Руденка «Хрест».
«Розколоте небо», Світлана Талан
Світлана Талан у своєму романі «Розколоте небо» висвітлює колективізацію та Голодомор через історію мешканців одного селища на Луганщині. Центральна героїня твору, Варя Чорножукова, намагається знайти спосіб вижити та врятувати своїх дітей від голодної смерті. Авторка піднімає питання того, як у родючій землі змогло виникнути таке лихо, звертаючи увагу на жахливі наслідки примусових більшовицьких реформ.
«Марія», Улас Самчук
Роман «Марія» Уласа Самчука став першим художнім твором в українській літературі, який зобразив жахіття Голодомору і трагедію родини на тлі колективної національної катастрофи. Через історію простої селянки Марії, її родини та односельців Самчук художньо інтерпретує трагедію Голодомору як прояв національного геноциду. Вперше цей твір опубліковано в 1934 році, і з того часу він був неодноразово перевиданий.
«Вік червоних мурах», Таня П’янкова
Роман Тані П’янкової «Вік червоних мурах» досліджує теми фізичного та духовного голоду як травматичного досвіду, що передається поколіннями. Авторка підкреслює, що цей роман – більше, ніж просто історія, це спроба осмислити болісний колективний досвід, який закорінений у національній пам’яті. Письменник і член Британського ПЕН-клубу Ігор Павлюк зазначає, що твір передає глибинну емоційну історію українського народу через індивідуальні переживання.
«Жовтий князь», Василь Барка
Роман Василя Барки «Жовтий князь», написаний у 1963 році, є першим великим прозовим твором в українській літературі, що присвячений темі Голодомору 1932–1933 років. У цьому творі Барка створив символічний образ Жовтого князя – уособлення руйнівної сили, що принесла смерть, спустошення, муки, страждання і розпад. Події роману зображають історію родини Катранників на Слобожанщині, що зіткнулася з фізичним і моральним знищенням. Це один із найвідоміших творів на тему Голодомору.
«По той бік себе», Ірина Рева
Це книга психологині Ірини Реви про соціально-психологічні й культурні наслідки Голодомору та сталінських репресій. Занижена самооцінка, прагнення «не висовуватися» та «не йти проти начальства», патерналізм, пошук «сильної руки» й того, хто «прийде й порядок наведе» – все це програма виживання, яка виробилася внаслідок геноциду. Ірина Рева детально аналізує механізми, які були запущені в людській психіці, та дає відповіді на питання, що з цим робити.
Книга «Ґарет Джонс: свідок Голодомору»
Книга про Ґарета Джонса – британського журналіста, який першим відверто розповідає світові про трагічні події Голодомору в Україні 1932–1933 років.
Автор книги розкриває життя і діяльність Джонса, описуючи його подорожі до Радянського Союзу, зустрічі з очевидцями, а також боротьбу з пропагандою, яка хотіла детальніше приховати масштабні трагедії. Читач побачить складний і небезпечний шлях журналіста, який не побоювався викривати правду, не дивлячись на загрозу та політичний тиск.
«Кам'яні свідки»
Скульптура як один із найвиразніших видів мистецтва, здатна втілити глибокі людські емоції, які словами часто не передати. Саме тому тема Голодомору знайшла своє втілення і в скульптурних композиціях, що нагадують про цей страшний епізод української історії. Монументальні пам’ятники, статуї й інсталяції на вулицях міст і в меморіальних комплексах несуть у собі образи страждань і нескореності. Вони мовчки розповідають про біль, втрати і водночас – про незламність та силу народу, який пережив катастрофу, щоб зберегти свою культуру, пам'ять і надію. У цих скульптурних творах проступають і особисті трагедії, і національний біль, завдяки чому вони стають потужним нагадуванням наступним поколінням про історію, яку не можна забути.
Пам’ятник жертвам Голодомору в Едмонтоні – перший у світі монумент, присвячений пам'яті жертв цієї трагедії, відкритий у 1983 році. Створений за ініціативи та фінансової підтримки української діаспори, він став важливим символом пам’яті й правди про Голодомор. Основою монумента є тріснуте жорно, що символізує знищене життя, жорстокі репресії та зруйновані долі. На пам’ятнику розміщено напис англійською мовою: «In memory of the millions who perished in the genocidal Famine inflicted upon Ukraine by the Soviet regime in Moscow 1932-33. Let us all stand guard against tyranny, violence and inhumanity» – «На згадку про мільйони людей, які загинули під час Голодомору, геноциду проти України, здійсненого Радянським режимом у Москві 1932-33 рр. Нехай усі стоять на сторожі проти тиранії, насильства та жорстокості». Цей монумент став першим кроком у міжнародному визнанні Голодомору як злочину проти людства, нагадуючи світу про небезпеку тиранії та важливість пам'яті для майбутніх поколінь.
Пам'ятник до 50-річчя Голодомору у Вінніпезі був відкритий у 1984 році. Його автором є український архітектор Роман Коваль. Цей пам'ятник став важливим символом вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років. На монументі викарбувано напис українською мовою: «Цей пам'ятник споруджено для відзначення 50-ліття голоду-геноциду в Україні в 1932–33 роках і для увічнення пам'яті понад 7 000 000 невинних жертв штучно створеного голодомору радянським урядом у Москві. Пам'ятаючи цю велику трагедію, ми переконані, що цей нелюдяний вчинок ніколи не відійде в забуття, і це небувале страждання ніколи не повториться в історії людства». Цей пам'ятник нагадує про страшну сторінку історії України і підтверджує, що пам'ять про Голодомор має залишатися живою, щоб подібна трагедія більше ніколи не повторилася.
Меморіал жертвам українського Голодомору-Геноциду 1932–1933 років, відкритий у 2015 році в Вашингтоні, є одним із важливих символів вшанування пам'яті жертв цієї трагедії на міжнародному рівні. Автором проєкту є українська архітекторка Лариса Курилас та її студія The Kurylas Studio. Меморіал, що має висоту 9 метрів і важить 4 тонни, виконаний у вигляді масивного бронзового поля колосків – символу українського сільського життя та аграрної культури, яку знищив голод.
Цей монумент був встановлений біля будівлі Конгресу США, поруч із центральним вокзалом Вашингтона, що додає значущості й видимості пам'яті про Голодомор в серці Америки. Меморіал не лише вшановує загиблих від голоду, але й є важливим кроком у міжнародному визнанні цієї трагедії як акту геноциду.
Пам'ятник жертвам Голодомору 1932–1933 років, відкритий у 2008 році в місті Вишгород, є ще однією важливою пам'ятною композицією, що вшановує жертв цієї страшної трагедії. Автори проєкту – Борис Крилов та Олесь Сидорук – створили монумент, в якому повторюється символіка розбитого жорна, яка вже стала одним із основних символів Голодомору. Жорно, розбите на частини, символізує не тільки руйнування життя та традицій, але й руйнацію економіки, культури і душі українського народу в часи геноциду.
Монумент вражає своєю лаконічністю та глибиною, адже кожна деталь має глибоке емоційне і символічне значення. Розбите жорно в контексті пам'ятника нагадує про втрати, які не можна було відновити, а також про трагедію мільйонів українців, які стали жертвами штучного голоду, запровадженого радянським режимом. Цей пам'ятник є важливим елементом вшанування пам'яті тих, хто загинув під час Голодомору, і закликом до неповторення такої трагедії в майбутньому.
Меморіал пам'яті жертв голодоморів в Київі, відкритий у 2008-2010 роках, є важливим національним комплексом, що вшановує пам'ять мільйонів загиблих під час Голодомору 1932-1933 років та інших голодів в історії України. Проєкт був розроблений українським художником Анатолієм Гайдамакою і складається з кількох монументальних елементів, кожен із яких символізує різні аспекти цієї страшної трагедії.
Основними частинами меморіалу є:
Скульптура дівчинки – символ жертв голодомору, уособлює беззахисність дітей, які стали невинними жертвами геноциду.
Свіча пам'яті – символізує вогонь пам'яті, що горить у серцях українців, нагадуючи про загиблих.
Жорна долі – металеві жорна, що нагадують про тяжкі втрати та невимовне горе, яке пережив український народ.
Янголи – фігури, що оточують меморіал, символізують душі жертв Голодомору, які піднялися до небес.
Алея «Чорні дошки» – дошки із написами, що містять назви сіл і міст, де найбільше постраждали від голоду.
Скульптура «Гірка пам'ять дитинства» – зображує дитину, яка терпить від голоду, символізуючи трагедію і біль, що випали на долю українських дітей у ті страшні роки.
Меморіал постійно розвивається, зокрема, планується його подальша розбудова за затвердженим проєктом, щоб створити ще більше можливостей для вшанування пам'яті жертв голодоморів та для освіти наступних поколінь про цей важливий історичний етап.
Меморіал жертвам Голодомору, відкритий у 2008 році в Черкаській Лозовій Дергачівського району Харківщини. Автор проєкту – Олександр Михайлович Рідний – створив композицію, яка має глибокий символізм. Центральною частиною меморіалу є скульптурна група заввишки 6 метрів, встановлена на насипному кургані заввишки 10 метрів.
Скульптури чоловіка і жінки, розміщені на різних сторонах пам'ятника, символізують розділену долю України в ті часи. Чоловік дивиться на північ, а жінка – на південь, здійнявши руки до неба, як символ прохання про допомогу та молитви за душі загиблих. Величезний курган додає монументу величності і серйозності, підкреслюючи трагічні масштаби Голодомору та його руйнівні наслідки для нації.
«Свідчення у кінострічках: Голодомор в об’єктиві»
Фільми про Голодомор займають особливе місце в українському кінематографі, оскільки висвітлюють одну з найтрагічніших сторінок історії України. Ці кінокартини не тільки зберігають пам’ять про мільйони жертв, а й допомагають сучасному глядачеві глибше зрозуміти суть трагедії. Багато з цих фільмів створені з документальною точністю, інші – з елементами художнього підходу, де реальні події передані через історії окремих героїв. У центрі сюжетів часто зображуються страждання простих селян, репресії, викликані політикою колективізації, а також боротьба за виживання в умовах штучно створеного голоду.
«І будуть люди»
Серіал знятий за романом Анатолія Дімарова та побудований як багатошарова сага, що показує життя звичайних українських людей у бурхливий період ХХ століття. Через образи головних героїв розкриваються зміни, які принесли Перша світова війна, революція, встановлення радянської влади, колективізація та голодомор. Головні персонажі — селяни і робітники, які живуть своїм життям, а потім зіштовхуються з насильством і політичними перетвореннями, які змушують їх обирати між особистим виживанням та моральними цінностями.
Режисер Аркадій Непиталюк передав історію таким чином, щоб кожен герой був багатогранним і живим. Герої серіалу різні, з різними прагненнями й уявленнями про щастя та свободу, але їх об'єднує одне – бажання жити і кохати, попри всі труднощі.
«Голодомор. Літописці»
Це документальний мінісеріал, приурочений до 90-х роковин Голодомору 1932-33 років від Суспільного мовлення.
«Голодомор. Літописці» – це перша документальна спроба розказати все, що важливо знати про Голодомор. Літопис найжахливіших подій в історії України – голоду, який був штучно створений комуністичним режимом СРСР задля знищення українського народу.
Автори мінісеріалу фокусуються на пошуках формули геноциду. Разом із провідними дослідниками Голодомору вони шукають відповідь, чому для пояснення масштабів катастрофи недостатньо розуміти самі тільки геноцидні наміри Сталіна. Перший складник тієї формули – байдужість світу. Чому світ не зреагував адекватно на загибель мільйонів людей посеред Європи? Як радянські спецслужби вводили в оману світ? Чому уряди Заходу воліли заплющувати очі на приголомшливі факти й моторошні подробиці голодних смертей, які повідомляли їхні дипломати?
У чотирьох серіях: «Столиця відчаю», «Ура Сталіну!», «Вершники апокаліпсиса» та «Тінь» – автори проєкту проводять докладне історичне розслідування про те, як так сталося, що світ знав і мовчав, що са́ме було відомо й кому, і чому ми сьогодні такі, які є. Чиї ми нащадки і як нам пропрацювати цю травму.
До зйомок серіалу залучили визнаних дослідників Голодомору, зокрема: автора видання «Листи з Харкова. Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях італійських дипломатів. 1932–1933 роки» Андреа Граціозі; авторку книжки «Червоний голод. Війна Сталіна проти України» Енн Епплбом; автора книжки «Ґарет Джонс. Людина, яка забагато знала» Мірослава Влеклого; авторів дослідження «Психологічні наслідки Голодомору в Україні» Вікторію Горбунову та Віталія Климчука; історикиню Дарію Маттінглі; директора Центру українських досліджень Кембриджського університету Рорі Фінніна; директора Українського наукового інституту в Гарварді Сергія Плохія та багатьох інших.
«Ціна правди»
«Ціна правди» (робоча назва «Ґарет Джонс») — копродукційний фільм польської режисерки Аґнєшкі Голланд, заснований на книзі американської письменниці Андреа Халупі, яка досліджує трагедію Голодомору 1930-х років в Україні. Сценарій до стрічки Голланд розробила разом із відомим істориком Тимоті Снайдером. Сюжет фільму базується на реальних подіях, пов’язаних із життям і розслідуваннями валлійського журналіста Ґарета Джонса, який одним із перших західних кореспондентів відкрито заговорив про жахливий голод, штучно створений радянським режимом.
Ґарет Джонс, наражаючи своє життя на небезпеку, здійснив подорож в Україну, щоб розкрити світові правду про сталінські репресії та голод, що знищив мільйони українців. Попри спроби радянської пропаганди приховати масштабні трагедії та змусити міжнародну спільноту мовчати, Джонс опублікував своє викриття, навіть коли інші журналісти піддавалися тиску та змушені були замовчувати правду. Серед таких був і Вальтер Дюранті, кореспондент The New York Times, який отримав Пулітцерівську премію за статті, які підтримували радянську версію подій.
«Ціна правди» підвищує важливу тему журналістської відповідальності, гідності та етичної стійкості. Фільм також розповідає про труднощі, з якими стикався Джонс у своїй боротьбі за правду, висвітлюючи тиск, цензуру та страх, які переважали в той час. Картина отримала широкий резонанс і схвальні відгуки на міжнародних кінофестивалях, зокрема в Берліні, та стала важливою складовою кінематографічної пам’яті про Голодомор, вивчивши подвиг Ґарета Джонса як захисника правди й голосу мільйонів загиблих українців.
«Поводир, або Квіти мають очі»
«Поводир, або Квіти мають очі» – український історичний драматичний фільм режисера та сценариста Олеся Саніна. У центрі сюжету – подорож Радянською Україною американського хлопчика Пітера Шемрока та українського сліпого кобзаря Івана Кочерги в трагічні часи Голодомору. Сюжет охоплює події перед Голодомором і під час нього, підкреслюючи боротьбу української культури та традицій проти радянського тоталітарного тиску.
Гасло фільму «Заплющ очі – дивись серцем» демонструє глибокий зв’язок між героями, які проходять через жорстокі випробування, щоб зберегти істину та людяність. Головні ролі грають видатний актор Станіслав Боклан, співачка Джамала, яка є представницею кримськотатарського народу, та Антон Святослав Грін, правнук українського дисидента Михайла Сороки, який зіграв Пітера.
Цікаво, що під час зйомок було запрошено 60 незрячих акторів, що стало унікальним для українського кінематографа. Крім того, у фільмі взяли участь справжні кобзарі та лірники зі Львова, Сумщини та Луцька. Використання таких акторів додало автентичності та глибини історії, відобразивши реальність кобзарів, які часто стикалися з переслідуваннями через своє мистецтво та роль у збереженні української культурної спадщини.
Фільм поєднує драматичні події та мальовничі пейзажі, викликаючи емоційно насичену картину, що не тільки розповідає історію Голодомору, а й нагадує про силу мистецтва, яке здатне вижити навіть у найтемніші часи.
«Голодомор. Забутий геноцид»
Французький фільм про Голодомор, знятий режисеркою Бенедікт Бане, розповідає історію одного з останніх періодів в українській історії через життєвий шлях головного героя, який походить з Вінниччини і пережив трагедію 1932–1933 років. Стрічка базується на реальних спогадах людей, що пережили Голодомор, і відтворює повсякденне життя мешканців українських сіл, зокрема рідного села героя – Соболівки. Після того, як його родина зуміла вижити в ті роки, головний герой пізніше переїхав до Франції, проте історія його дитинства залишилася з ним на все життя.
Вибір зйомок саме в рідному селі героя надає стрічці особливої автентичності та емоційної глибини. Кожна локація підкреслює різноманітність сільського побуту, звичаїв та життя українців, які змогли зберегти людяність і віру в найжахливіших умовах.
Фільм, завдяки використанню свідчень очевидців, акцентує увагу на маленьких деталях, які в сукупності створюють моторошну картину того, як виживали селяни: у який спосіб намагалися зберегти запаси їжі, ховалися від конфіскацій та заборонених зборів, як підтримували один одного в умовах тотального голоду. Стрічка відзначається документальною точністю, але водночас зберігає емоційну насиченість, щоб показати трагічну силу подій та її вплив на кожного, хто вижив, і на їх нащадків.
Бенедікт Бане також знімала сцени на Харківщині, Полтавщині та Київщині, щоб у рамках одного фільму охопити кінцеві етапи трагедії.
Фільм допомагає відкрити ще одну сторінку історії українського народу для західної аудиторії. Він показує не лише події та факти, але й намагається розкрити духовну силу та невидимий зв'язок із поколіннями, які пам'ятають про трагедію і донині.
«Бабусю, розкажи про Голодомор»
Цей короткометражний документальний фільм розповідає про трагічну історію трьох українських жінок, які пережили Голодомор 1932–1933 років, розкриваючи їх долі через спогади та за свідченням їх нащадків. Усі три історії поєднують покоління та зберігають пам'ять про страшні часи, коли комуністичний режим навмисне знищував український народ.
Перша історія – про 100-річну Ксеню Логвинюк із Черкащини, яка пройшла через жахи Голодомору і дожила до поважного віку. Історію про неї розповідає її праправнучка Вероніка, яка разом із мамою Іванною створила фільм під назвою «Столітня Ксеня». У цій зворушливій стрічці вони показують не лише факти про Голодомор, а й відчуття сили родинної пам’яті, яка передається через покоління.
Друга історія – про Олександру Вівдич, яка теж вижила в 1932–1933 роках. Її історію зберегла онучка Світлана, для неї бабуся залишила щоденник. Через сторінки щоденника Світлана змогла дізнатися про страшні події, що сталися з нею під час Голодомору: щоденник став свідченням родинних трагедій, які переслідували їхній рід. Таке документальне свідчення, особисто написане Олександрою, додає історії особливої сили, адже кожен запис показує спогади й емоції з перших уст.
Третя історія переносить нас на Кіровоградщину, де Саша Куневич розповідає про свою прабабусю Олександру Півняк. Хоча дівчина не знала прабабусю особисто, вона почула про неї від свого тата, який зберіг багато спогадів. Олександра Півняк померла ще до народження Саші, але завдяки родинним розповідям і живій пам’яті про бабусю, Саша має уявлення про труднощі, які їй довелося пережити під час Голодомору.
Кожна з історій в цьому фільмі є частиною великої трагедії, яка торкнулася мільйонів людей. Через особисті спогади та свідчення їхніх нащадків фільм створює живу пам’ять про Голодомор, яка передається з покоління в покоління, не дозволяючи забути про ці жахливі події. Ця документальна стрічка є свідченням історії, що продовжує жити в серцях української родини.
«Діти великого голоду»: документальний фільм Суспільного про тих, хто пережив Голодомор
Герої документального фільму – Олексій Гапон, Єфросинія Давиденко та Надія Хало, мешканці селища Оржиця на Полтавщині. Вони є одними з небагатьох свідків тих страшних часів, і їхні історії – унікальні свідчення геноциду українського народу.
Кожен із героїв має свої спогади про те, як вдалося вижити в умовах штучного голоду. Вони розповідають про те, чим харчувалися, де ховали їжу від влади, як виживали на підножному кормі. Для зйомок одна з героїнь навіть назбирала трави біля своєї хати, щоб показати, які рослини тоді використовували в їжу.
Фільм є важливим історичним свідченням і зворушливою пам'яткою для майбутніх поколінь, що допомагає зрозуміти масштаби трагедії Голодомору через особисті історії тих, хто бачив це на власні очі.
«Гіркі жнива»
Це канадський кінофільм про історію кохання на тлі українського Голодомору 1932—1933 років. Фільм також відомий під робочою назвою «Врожай диявола» і є першою англомовною художньою стрічкою про Голодомор. Майже всі актори – з Великобританії та Канади, але серед головного складу є й українці: Остап Ступка та Олександр Печериця з Київського театру імені Івана Франка. У фільмі використовуються композиції українських гуртів «ДахаБраха» та «Рожаниця», які додають історії автентичного українського звучання.
Сюжет розповідає історію двох закоханих, Юрія та Наталки, які змушені боротися за своє виживання, коли жорстока політика Сталіна спустошує їхню батьківщину. Художній талант Юрія привертає увагу радянського чиновника, що ускладнює його життя та ставить під загрозу свободу. Тим часом Наталка разом із родиною бореться з примусовою колективізацією селянських господарств. Політичні потрясіння зростають, і пара опиняється на тлі передвоєнного радянсько-німецького конфлікту. У цій історичній драмі герої намагаються зберегти надію на світле майбутнє, незважаючи на небезпеку, та зберегти своє кохання перед лицем суворої реальності.
«Голод до правди»
Історична стрічка від Вавилонʼ13. Автори фільму проводять паралелі між методами сталінського режиму в СРСР і режиму президента росії Володимира Путіна.
У 1932 році канадська журналістка Рея Клайман, подорожуючи Україною, стає свідком початку штучного Голодомору. Вона не боїться висвітлювати цю проблему, за що її називають «буржуазною порушницею спокою» і виганяють із Радянського Союзу. Вона – одна з перших і єдиних журналістів, хто намагається донести світу правду про геноцид проти українського народу.
Її історія переплітається з сучасністю – війною на сході України. Головні герої сучасної лінії сюжету – родина спецпризначенця Збройних сил України Сергія Глондаря. Він потрапив у полон у бою під Дебальцевим після підписання угоди «Мінськ-2», згідно з якою російські гібридні сили мали припинити бойові дії.
Голод-33 (1991)
«Голод-33» — фільм знятий за мотивами повісті Василя Барки «Жовтий князь». Це перша художня кінострічка, що розкриває злочин сталінського тоталітарного режиму проти народу України – штучний голод 1932–1933-х років.
У фільмі розповідається про прихід більшовиків до влади, про утвердження Сталіна, як нового очільника держави, та встановлення силовими методами контролю над усіма аспектами суспільного і політичного життя в Україні. Особливу увагу приділено політиці комуністів у сільському господарстві та виданні злочинних законів, що позбавили селян права на їжу, а отже, й права на життя.
У центрі сюжету кінострічки – звичайна українська селянська сім’я, яка намагається вижити у важкі часи: діти, батько, мати і їхня стара бабуся. Незабаром сім’я почала нести від голоду втрати. Першими помирали слабкі діти.
Страждання звичайної української родини глядач побачить очима голодної дитини.
Фільми на тему Голодомору не тільки зберігають пам’ять про трагедію, але й виконують важливу роль у формуванні національної свідомості, допомагаючи українцям та міжнародній спільноті переосмислити наслідки репресивних радянських політик. Вони є цінними як джерела історичної пам'яті та інструменти, що борються з політикою забуття, допомагаючи зрозуміти масштаб трагедії, яка досі резонує у культурній та суспільній пам'яті України.
«Мелодії скорботи»
Тема Голодомору в музиці стала важливою частиною культурної пам'яті України, де композитори та музиканти намагаються передати біль і скорботу цієї трагічної події через звуки та мелодії. Через музику вони розповідають історію українського народу, шанують пам'ять про загиблих і намагаються досягти емоційного відгуку у слухачів.
Символіка та образи Голодомору в музичних творах
1. Трагічний настрій через мінорні тональності. Композитор часто вибирає мінорні тональності, що створює відчуття суму і відчаю. Мелодії побудовані так, щоб визвати у слухача відчуття глибокого болю, скорботи та співчуття.
2. Використання народних мотивів. У багатьох творах виконуються елементи українських народних пісень або мелодій на основі народної музики. Це робить музику більш автентичною та близькою для слухачів, адже народні мелодії символізують національну пам'ять і зв'язок з предками.
3. Тиша та паузи як символ порожнечі. Деякі композитори навмисне роблять довгі паузи або тихі моменти, щоб підкреслити порожнечу, яку Голодомор залишив після себе. Ці моменти мовчання надають композиції особливого драматизму і дають слухачам емоційно відчути скорботу.
Музичні твори про Голодомор
Реквієм «Голодомор» Євгена Станковича
Один із найвідоміших творів українського композитора Євгена Станковича – реквієм «Голодомор» – є глибоким музичним відображенням однієї з найтрагічніших сторінок історії України. У цьому творі Станкович використовує сучасні музичні засоби, щоб створити емоційно насичену атмосферу скорботи, відчаю та болю.
Композитор майстерно використовує звучання симфонічного оркестру, хору та солістів, створюючи гармонійне сполучення, яке підкреслює трагічний настрій твору. Кожен з цих елементів додає глибини, передаючи всю складність емоцій – від скорботи та відчаю до світлої пам'яті та надії.
Цей твір – не лише мистецьке осмислення історичних подій, але й потужний заклик до збереження пам’яті, вшанування минулого та усвідомлення масштабів трагедій. Музика Станковича виражає глибину почуття, викликаючи співпереживання навіть у тих, хто не знає деталей історії.
Реквієм «Голодомор» – яскравий приклад того, як сила мистецтва здатна передати найглибші людські почуття, об’єднати націю в пам’яті про минуле та нагадати світу про невимовний біль, що зазнали українці.
Симфонія № 3 «І скорбна Мати» Мирослава Скорика
Симфонія № 3 «І скорбна Мати» Мирослава Скорика є одним із найвидатніших творів української академічної музики. Створена в 1985 році, ця симфонія втілює глибоке переживання, скорботу та надію, пов'зані з трагедією української історії.
У цьому творі Скорик використовує народні мелодії, переплітаючи їх із власним композиторським стилем, щоб розповісти про Голодомор мовою музики. Він використовує багатогранність симфонічного оркестру для передачі емоційної напруги й драматизму, що змушує слухача замислитися над важкими сторінками української історії. Композиція нагадує про глибокі рани, залишені геноцидом, і вшановує пам'ять жертв цієї трагедії.
Центральний мотив симфонії – образ Скорботної Матері, що оплакує розвиток свого народу. Він є відображенням болю і втрат українського народу та водночас джерелом надії й духовної сили.
Симфонія № 3 Мирослава Скорика звучить як музичний реквієм, що не тільки вшановує пам'ять загиблих, але й утверджує незламність національного духу. Її глибина та масштаб роблять актуальним і сьогодні твір, спонукаючи слухачів до роздумів про історичну пам’ять, національну єдність і силу мистецтва у висвітленні важливих тем.
Пісня «Свіча» Оксани Білозір
Пісня «Свіча» у виконанні Оксани Білозір стала одним із символів пам'яті про Голодомор. Її слова, написані поетом Богданом Стельмахом, вкладені на легендарну «Мелодію ля-мінор» Мирослава Скорика. Цей твір є унікальним прикладом поєднання музичного генія Скорика з простим, але проникливим текстом Стельмаха, який сповнений глибоких емоцій.
«Свіча» торкається сердець слухачів, пробуджуючи в них співчуття, смуток і пам’ять про мільйони жертв трагічного геноциду українського народу. Її мелодія відзначається мінімальною глибиною, яка, у поєднанні зі словами, створює емоційно потужний ефект.
Ця пісня є не лише музичним твором, але й духовним символом скорботи й національної пам’яті, яка об’єднує українців у вшануванні трагічного минулого. «Свіча» нагадує, що наша історія – це не лише сторінка смутку, але й джерело сили для майбутнього.
«Свічка» Назарія Яремчука
У цьому відео Олександр Злотник розповідає історію створення легендарної пісні «Свічка», яку виконав Назарій Яремчук. Композиція, написана на слова Юрія Рогози, вразила слухачів своєю складністю та емоційністю. Високі ноти, яких досяг Назарій, надавали пісні особливого драматичного звучання.
Проте в радянські часи пісня зіткнулася з труднощами: зміст тексту, на думку цензорів, був проблематичним. Завдяки підтримці народного артиста України Бориса Шарварка, Яремчук отримав можливість виконати її в Палаці «Україна».
Особливо сильне враження «Свічка» справила під час виступів у Канаді. Українська діаспора побачила в цій пісні відображення власної історії, болю й надії. Вона стала символом незгасимої віри, яка підтримувала людей у найтяжчі часи, і здобула глибокий відгук у серцях слухачів як в Україні, так і за її межами.
Chekson & Схожа. «Жовтий Князь»
Пісня «Жовтий Князь» у виконанні Chekson & Схожа є музичною інтерпретацією та творчою рефлексією на однойменний роман Василя Барки. Ця робота наповнена символікою та образами, які втілюють жахливі події Голодомору 1932–1933 років.
Музиканти майстерно передали атмосферу трагічного твору Барки, що став літературним пам'ятником мільйонам загиблих українців. У пісні звучать алюзії до ключових моментів роману, які підкреслюють руйнівну силу голоду, приреченість і водночас духовну стійкість українського народу.
Музичне оформлення композиції за рахунок сучасних електронних мотивів з етнічними інтонаціями надає твору глибини й автентичності. Така комбінація підсилює емоційний вплив пісні, роблячи її актуальною як для сучасного слухача, так і для розуміння історичних трагедій.
«Жовтий Князь» Chekson & Схожа нагадує про важливість пам'яті та усвідомлення минулого, надихає на осмислення історії через музику, в якій поєднані біль і незламність духу українського народу.
ONUKA. «Душа Народу»
Onuka у своїй пісні «Душа Народу» проводить паралелі між двома найбільшими злочинами росії проти українського народу: Голодомором 1932–1933 рр. та найкривавішим актом незаконної російської агресії – лютневим вторгненням 2022 р. Ми знову зіштовхнулися з тим самим злом, але на цей раз маємо величезну силу, щоб перемогти його раз і назавжди.
Пісня майстерно поєднує елементи традиційної української музики із сучасними електронними аранжуваннями. Її звучання зачаровує гармонією народних інструментів, таких як бандура та сопілка, у тандемі з динамічними сучасними ритмами.
«Душа Народу» – глибокий музичний маніфест, який передає невичерпну силу, мудрість і стійкість українців, що живуть в їхній культурі та традиціях. Атмосфера пісні пробуджує у слухачів сильні емоції, зворушує до глибини душі та надихає на гордість за своє коріння.
Основна мета цієї композиції – не лише підтримати українців у складні часи, але й донести красу та багатство нашої культури до світу. Вона наголошує на важливості зв'язку між минулим і майбутнім, на спадковості духовної сили, яка є характерною для творчості ONUKA .
Основні символи Голодомору в сучасному мистецтві
Колоски пшениці. У багатьох творах мистецтва колоски символізують життя і смерть одночасно. Пшениця, яка традиційно асоціюється з добробутом, у цьому контексті стає символом страждань. Один із найбільш відомих прикладів – Національний меморіал Голодомору в Києві, де колоски пшениці створюють образ «свічі пам’яті», яка ніби палає за загиблими.
Чорно-білі фотографії та тіні. Художники часто виконують чорно-білу гаму, що надає творам похмурості й відчуття безвиході. Фотографії та тіні відображають духовну і фізичну смерть, яку несе з собою Голодомор.
Ляльки-мотанки. Традиційні українські ляльки-мотанки, які вважаються оберегами, у роботах, присвячених Голодомору, символізують беззахисність людей, зокрема дітей. Це один із способів передати вразливість і наївність тих, хто постраждав.
Порожні миски та посуд. Візуальні образи порожнього посуду нагадують про нестачу їжі, голод та порожнечу, яка стала реальністю для багатьох людей. В інсталяціях та картинах ці предмети часто зображені покинутими та пошкодженими, що підкреслює абсолютну безнадію та самотність.
Число «33». Рік 1933-го асоціюється з кульмінацією Голодомору, тому митці нерідко втілюють це число у своїх роботах. Воно може бути стилізоване в різних формах, таких як плакати, графіки або навіть частина відеоінсталяцій.
Заключне слово
Чому сумує, плаче дзвін і біль сердець в одне єднає?
Що розповісти хоче він, про що сьогодні нагадає?
Тривожні спогади ураз свічки очима розіп’яли,
Немов з минулого до нас вони із докором казали:
– Хто відповість за ту біду, що голодом людей косила,
Що в Україні не одну убила гордість, пісню, силу?
Не встануть свідки із могил. Вони й тоді не говорили,
Бо голод їх позбавив сил… А за селом росли могили…
Встає історія з пітьми, словами фактів промовляє
І хоче, щоб судили ми, бо заповіт від мертвих має.
Вона бідою, горем вчить, щоб не забулось незабутнє,
Бо там, де пам’ять не мовчить, там щастям повниться майбутнє.
Н. Погребняк
Мистецтво відіграє ключову роль у збереженні пам'яті про Голодомор, використовуючи потужні символи, метафори та емоційні зображення для донесення трагедії наступним поколінням. Воно допомагає не лише відобразити біль і страждання мільйонів жертв, але й показати важливість національної пам'яті та осмислення геноциду. Завдяки художньому самовираженню, митці створюють простір для роздумів і скорботи, перетворюючи трагічну історію на джерело духовного єднання та національної ідентичності.
Мистецтво також є важливим інструментом для поширення знань про Голодомор на міжнародному рівні. Через живопис, скульптуру, кінематограф та інші форми мистецтва, тема Голодомору отримала міжнародний розголос і резонанс. Мистецькі твори створюють унікальні платформи для комунікації між культурами, привертають увагу до цієї історичної трагедії та стимулюють світову спільноту до визнання Голодомору як геноциду.
Національна книга жертв Голодомору 1932–1933 років є одним із знайдених документів, що ввічнює пам’ять про цю трагедію. Вона стала символом боротьби за правду та закликом до збереження історичної спадщини.
Пам’ятаємо! Голодомор став найбільшою трагедією за всю історію українського народу. За масштабом, жорстокістю, цинізмом і організованістю з боку влади та наслідками для майбутніх поколінь він не має аналогів в історії людства.
Щороку в четверту суботу листопада запали свічку пам'яті.
Традиційно о 16.00 пам’ять загиблих під час геноциду українського народу вшановують хвилиною мовчання та встановлюють запалену свічку на підвіконня. Цей вогник символізуватиме нашу пам’ять і віру в перемогу.
