Оснач Оксана Василівна

Оснач Оксана Василівна

художниця, членкиня Національної спілки художників України


Моя історія війни


У кожного українця в пам’яті залишаться ті болючі спогади про 24 лютого 2022 року. У чомусь вони дуже подібні, а в чомусь - різні. Того ранку мене розбудив чоловік, без слів, по виразу його обличчя, я зрозуміла, що трапилось щось страшне… 
Пригадую, як 23 лютого у мене були заняття у художній студії. Тоді ми навіть говорили на тему війни. Я до останнього не вірила, що це може статися, адже багато читала з цього приводу. Проте неочікувано війна прийшла в нашу країну… Як я помилялася, коли думала, що цей жах швидко закінчиться.
У перші дні війни переписувалася з подругою, яка проживала у селищі Садове. Вона кликала до себе, бо мала вдома підвал, де можна було сховатися, адже ми живемо у центрі міста на десятому поверсі. Але тоді не було розуміння того, де безпечніше. Добре, що ми вирішили не переїжджати, тому що Садове захопили на другий день війни. Я навіть тоді отримала листа від подруги, в якому вона зі мною прощалася.
А потім було 1 березня. У соцмережах, з вікон власних будинків ми бачили як заходять (мало не сказала німці) рашисти у Херсон. Моторошно, бронетранспортери їздили вулицями, всюди солдати. Сюром було те, що кадирівці робили намаз біля стін нашої церкви. А місто завмерло… Така тиша, що навіть не було чутно птахів. Ми теж тиждень просиділи вдома, та потрібно було якось із цим всім жити далі і почали виходити за пошуками ліків та продуктів. 
Перший місяць було дуже страшно і важко. З моїх вікон, які виходять на три сторони будинку, видно велику частину Херсона. Я бачила звідти вибухи та їх наслідки, ворожі машини, в яких гучно ревіли мотори. Як тільки чула цей неприємний звук, відразу бігла до вікна і дивилась, куди вони їдуть і скільки їх. Це вже навіть було моєю звичкою.
 

Страшні будні окупації
Найтяжчим була невідомість в якій ми жили. В окупації ти ніби загорнутий в скловату. Можна завмерти, відключитися, але кожен твій рух, який повертає у дійсність, завдає нестерпного болю. На вулицю було страшно виходити, бо всюди солдати та їх техніка. Більшість часу я проводила у квартирі або на дачі, яка знаходиться біля річки. Тоді окупанти ще не пересувалися по воді. Згодом, коли до Олешок стало можливим добиратися лише водним транспортом, вони почали їздити на різних плавзасобах – починаючи з катерів та човнів, закінчуючи коритами, яких я в житті не бачила. Тоді мені й довелося тікати з дачі, бо рашисти почали обшукувати хатинки, що були поруч.
Мобілки на вулицю ми не брали. Якщо ж потрібно було кудись їхати, то телефони ховали або в гречку, або замотували у листя хрону. Тобто у продукти, які б не могли забрати рашисти. Нащо їм хрін, огірки ж квасити вони не будуть?..
Дуже лякали оголошення про зниклих людей. Ми знали, що містяни щезають і їх доля була невідома. Три мої знайомі були «на підвалі», а ще забирали на допити активістів мітингів протесту, директорів організацій, навіть священників. Я дуже хвилювалася за цих людей. Більше ніж обстрілів, боялася потрапити до тортурні рашистів. 
Цікавий факт – херсонці, на відміну від жителів інших міст, інакше реагували на вибухи. Якось я була свідком, коли наші завдали удару по Білому дому – намагалися ліквідувати стремоусова. У цей час ми були на ринку і почули страшенний вибух. Це ж було поряд, і що? Ніякої паніки, люди трішки зупинились, подивились і далі кожен продовжив займатися своїм ділом. Херсонці добре можуть розрізняти, чи це був виліт, чи приліт. 
А ще в окупації мене дуже дратували проросійські банери, якими загарбники позавішували місто. По-перше, як художниця, я бачила на скільки це низькопробний дизайн. По-друге, їх тексти були абсурдними та цинічними. Бальзамом на душі були різні прояви партизанського руху. Вони постійно тримали в напрузі рашистів і ми бачили як їм страшно. 

Емоції на папері
Раніше читала багато книг – спогадів про Другу світову війну, думала, що у такий час людина постійно знаходиться в стані горя, відчаю та страху. Я переживала різні емоції. Так, був страх, але не буду казати, що жила в безнадії. Я завжди вірила і сподівалася на нашу Перемогу – це те, що допомагало мені тоді. А страх був за дітей, коли вони намагалися виїхати з Києва у більш безпечне місце та коли довго з ними не було зв’язку. Тоді навіть можна було втратити глузд. Радість відчула, коли діти вийшли на зв’язок і повідомили, що з ними все добре. Тобто, протягом дня могла переживати різний емоційний стан. 
Свої емоції я намагалася виплеснути на папір: вела щоденник та робила деякі замальовки-ескізи. Так у мене з’явився стос паперу «моїх емоцій», який став для мене своєрідною терапією.
Протягом місяця я не могла малювати. Все, що робила тоді – це моніторила новини в телевізорі та гаджетах. Так намагалася аналізувати події, які відбувалися. Як потім читала у психологів, це був такий спосіб думати, що ніби ти щось контролюєш, що від тебе щось залежить. Ще спілкувалася з друзями, які пропонували виїхати з міста, але ми не могли залишити батьків, залишити рідний дім, який я вважала своїм порятунком.


Я буду малювати!
Вранці 22 березня прокинулась з відчуттям, що від сьогодні я буду малювати. Як тільки взяла до рук пензля, то відразу зрозуміла, що цей процес рятує мене. Я дуже фанатично хотіла робити це знову і знову.
Прагнула, щоб у моїх роботах народжувалась Україна, а через портрети  я зможу передати свої емоції. На ці українські образи вплинув ще мій досвід малювання ікон на камбалі, я б сказала, що відбувся своєрідний синтез.
Протягом чотирьох місяців окупації, до 15 червня, створила вісім картин і ще дві були розпочаті. Річ у тім, що я паралельно малювала 3-4 картини одночасно. Так і технічно мені було зручніше, і стосовно задуму, адже картина народжується у процесі творчості. 


«Український простір»
Коли закінчила першу картину в окупації «А буде син, і буде мати», до мене прийшло дуже чітке усвідомлення, що я повинна її виставити у Фейсбуці та показати публіці. На цю роботу отримала гарні відгуки і зрозуміла, що люди хочуть це бачити. Згодом ділилася й іншими своїми картинами. Вже потім збагнула, що своїми постами віри у Перемогу та художніми роботами, я створювала «український простір». Це було моїм спротивом та зневагою до рашистів та їх режиму. 
В окупації я не мала можливості вийти зайвий раз на вулицю, я не вільна людина - закрита в чотирьох стінах. Та завдяки цьому простору в інтернет-мережі змогла спілкуватися з усім світом. Я переписувалася не тільки з рідними та знайомими з України, а й зі старими та новими друзями з Болгарії, Туреччини, Америки, Франції, Німеччини. Ще почала давати інтерв’ю про окупаційне життя для журналістів з різних міст, навіть був телефонний дзвінок від японського репортера. Так, багато часу витрачала на таке спілкування, але це було важливо для мене і, мабуть, для них також. Завдяки цим комунікаціям у мене з’явилася ілюзія, що я вільна людина, незалежна у своїх висловлюваннях. Тоді я не усвідомлювала, чим ризикую ведучи свій «український простір». 

Небезпека поруч
Під час окупації у соцмережі я продемонструвала людям сім своїх робіт. Восьму картину «Свята Мати Героїв» я завершила у червні, але побоялася її публікувати. Тоді відчула, що небезпека десь поруч, я не хотіла наражати на ризик своїх рідних. 
Ввечері 15 червня я дізнаюся, що у сусідньому будинку відбувається обшук. Десятеро рашистів з автоматами на верхньому поверсі, десятеро – внизу, і так ходили по квартирах. А я свої картини малювала вдома, моє робоче місце було видно відразу з порогу. Уявляєте, прийшли орки, відкрили двері, а там «картина маслом» - «Воїн ЗСУ» (одна з розпочатих робіт). Стало зрозуміло, що потрібно їх ховати, а це означає – не малювати. Під ліжка та за шафи, подалі від очей заховала свої картини, записи, українські прапори, книги, календарі – все, що могло б «зацікавити» окупантів. Вранці 16 червня я поїхала на дачу, там почувала себе безпечніше. Вода – бо була біля річки, вогонь – бо готувала їжу на дров’яній плиті, птахи, природа – це все мене рятувало та допомагало не втратити здатність бачити красу.

Евакуація до столиці
11 листопада – день, на який ми так довго чекали. Ми щасливі, бо стали незалежні! Тепер я зможу малювати та вільно публікувати свої роботи. Проте, продемонструвати останню закінчену картину «Свята Мати Героїв» не могла, бо не було інтернету. 18 листопада ми евакуювались у Київ, і вже там я показала її людям. 
Ми не планували виїжджати з Херсона. Адже тільки почалася воля, готові були жити без світла, без води, без нічого, аби бачити українські прапори, аби тільки дихати свободою. Та через постійні обстріли, вимушені були залишити місто, а ще батькам потрібно було до лікарні. 
У столиці я домалювала розпочаті дві картини, а ще влаштувалася на роботу у Центр позашкільної освіти, де проводжу уроки для учнів гімназії. 
Знаєте, спочатку у Києві мене дивувало те, що коли проходили наші військові, то люди ніяк на них не реагували. А мені до кожного військового хотілося підбігти, обійняти і сказати: «Дякую!», - як це ми робили у Херсоні. 


Моя заповітна мрія
Так, у столиці добре, тут у мене з’явилася купа творчих проєктів, знову життя закрутилося і вирує довкола мене, ніколи й вгору глянути, але я мрію якнайшвидше повернутися у Херсон. Мрію про створення виставки у своєму рідному місті. Мрію, щоб знову запрацювала моя художня студія, яка також зазнала пошкоджень під час війни. Мрію про якнайшвидшу Перемогу, після якої, я сподіваюсь, на державному рівні будуть створюватись такі осередки, де надаватимуть арт-терапію людям, які цього потребують. Я б дуже хотіла там працювати, бо маю досвід викладання і досвід людини, яка пережила окупацію. Адже мистецтво і краса рятують світ. А ще хочу, щоб люди перестали гинути, щоб вціліли, вижили та повернулись з полону наші захисники!

О. Оснач


Художній фронт Оксани Оснач

Під час окупації майстернею Оксани Оснач стала власна квартира. Туди у будь-який момент могли прийти з обшуком, адже художниця не приховувала проукраїнську позицію та відкрито демонструвала у соцмережах свої патріотичні картини. Зображувати дівчат у віночках та героїв ЗСУ було на той час справжнім подвигом. 
10 українських картин намалювала Оксана Василівна у той період, коли поруч були вороги. Свої роботи намагалася створити такими, щоб вони були пронизані любов’ю та хвилюванням за долю України. Такий спосіб спротиву обрала для себе художниця.

«А буде син, і буде мати…»
п. о., 75х125 см, 2022 р.

Ця робота була первістком, народженим в окупації. Оксана Оснач мала ескіз – це жінка з немовлям на руках, який у неї одразу вбирав всі емоції: і біль, і страх, і надію водночас. Художниця вирішила намалювати картину за цим ескізом.
Вона прагнула, щоб на ній обов’язково було жовто-блакитне та червоно-чорне забарвлення. Ось як Оксана Василівна коментує кольорову гамму: «Це кольори не тільки нашого прапора, а й мої асоціації з сьогоденням. Чорний та червоний – кольори вогню та диму, які я постійно бачила у новинах, відео та власних світлинах». Червона фарба на полотні «А буде син, і буде мати…» – вогонь та маки. На ескізі цих квітів не було, макове поле художниця створила у процесі роботи над картиною. В Україні здавна кажуть: маки цвітуть там, де була пролита козацька кров. Мак – символ скорботи та пам’яті про героїв, загиблих у боротьбі за незалежність.
Намальована жінка на картині, ніби українська Мадонна. Матір, в якої за спиною війна, а вона й дитину захищає, й чоловіка чекає, якого поряд немає, можливо, вже і не буде. Над головами матері й дитини художниця зобразила німби. Так мисткиня намагалася показати святість і невинність людей, які страждають через цю кляту війну.

«На щастя, на Долю…»
п. о., 90х150 см, 2022 р.


На жовто-блакитному тлі зображена українка вбрана у національний костюм оздоблений вишивкою. Дивлячись на картину, ввесь час на думку приходять різні рядки з віршів. Довге волосся дівчини заплетене у дві коси, які: 


«Вітер коси розвіває,
Бо дівочу долю знає,
А веселка, що над нами
Та й сплелася журавлями».


А блакитні очі… Вони ніби справді дивляться на тебе з картини, зачаровують та притягують своєю красою:


«Як гляну в очі, ті очі дівочі,
В озерця голубі яснії два. 
Мені не заснути вдень, а ні вночі, 
Бо серце моє навіки взяла».


Картина світла, несе надію та добро. Вона є вірою у те, що попереду в України безхмарне небо та щасливе мирне життя після Перемоги. Дівчина стоїть на пшеничному полі та сіє зерно, яке має прорости. Традиційно, коли засівають то й благословляють: 


«На щастя, на долю...
На все дороге нам до болю.
Хай зозулі віщують літа
І збувається наша мета». 


Характеризуючи цю роботу, не дарма ми обрали віршований опис. Адже картини Оксани Оснач часто використовують письменники, коли публікують свою творчість. Серед них є і Ліна Костенко.

«Ой, у лузі червона калина…»
п. о., 100х60 см, 2022 р.


Українська народна пісня авторського походження, гімн січових стрільців «Ой, у лузі червона калина» з перших днів війни проти російських загарбників набула неабиякої популярності. Пісня підіймає дух та надихає до боротьби. Її переспівало багато українських та навіть закордонних виконавців. Та що там, її знає вся Україна та багато європейських країн. 
Оксана Оснач теж приєдналася до цього мему. Вона живописом оспівала цей хіт. Але на її картину неможливо дивитись без сліз. Серед кущів калини зображена дівчина, яка є уособленням України. Вона схилила голову прикрашену вінком, який сплівся в єдине з гронами калини і вони разом кровоточать. Дівчина склала руки і молиться за душі загиблих українців. «Коли починала малювати картину, то не планувала зображувати її в драматичних чорно-червоних тонах. У процесі роботи над картиною я дізналася про події у Бучі та Ірпені… що це не просто війна, а геноцид… вбивство українців за те, що вони українці. Цей біль і молитву за загиблих людей я вклала у картину, – говорить художниця. – Свято вірю, що і калину піднімемо, і Україна скоро переможе! Слава Україні та Слава неймовірним нашим Героям-захисникам!». 

«І Слава, і Воля!»
п. о., 100х60 см, 2022 р.


Цього разу О. Оснач вирішила зобразити та оспівати у своїй картині славного воїна ЗСУ. Який би і калину підняв, і славну Україну розвеселив.
Художниця довго шукала образ для свого персонажа, зібрала цілу купу світлин наших героїв-захисників. Та підібрати схоже обличчя за своїм ескізом, не могла. Оксана Василівна розповіла: «Я хотіла намалювати сучасного українського воїна. Щоб з одного боку він був дуже світлий, романтичний, добрий, а з іншого – мужній, сміливий та завжди готовий боронити рідну землю. Він не тримав би цю зброю в руках, якби не потреба захищати Україну… Українці ніколи не йшли війною ні на кого … Тільки стояли за своє!».
Якось О. Оснач побачила відеозвернення захисників Маріуполя. Тоді вона ще не знала їх імен. Та один із воїнів, командир бригади морських піхотинців на «Азовсталі» Сергій Волинський («Волина»), запав у душу художниці. Вона обрала його образ за основу у картині «І Слава, і Воля!». Художниця говорить: «Насправді, я не планувала портретної схожості, але так вийшло… Люди, які особисто знають Сергія, навіть писали мені. Для мене було дуже важливо зобразити героя, який в ті дні, коли я малюю – рятує Україну, в тому числі мене особисто». 

«Рятує світ»
п. о., 100х80 см, 2022 р.


На цій картині зображена дівчина у червоній накидці, яка тримає в руках земну кулю. Коли художниця створила та опублікувала цю роботу, то кожен, хто бачив, розшифрував її по своєму. Сама Оксана Василівна не любить розказувати про свій художній задум. На її думку, для кожного цей образ має уособлювати своє «рятувальне» значення. 
Мисткиня говорить: «Це може бути і Україна, і мати, і краса… Хто як побачить. Проте я точно знаю, що цей образ не лише рятує світ, а й змінює його. Тому що після нашої Перемоги – світ ніколи не буде таким як був, він стане кращим…».
За основу образу художниця взяла волонтерку, якою дуже захопилася. Красива дівчина робить гарні вчинки – допомагає ЗСУ. 

«В серці маю те, що не вмирає»
п. о., 90х50 см, 2022 р.


І знову Оксана Василівна намалювала українську дівчину з проникливим до глибини душі поглядом. Цього разу її образ є збірним. Над ним працювала найдовше, багато разів переписувала, бо захоплювалася відвагою та сміливістю наших дівчат. Художниця прокоментувала: «Цього разу за образом немає нікого конкретного і є багато… Цей портрет народжувався найдовше за усі інші. Переписувала багато разів. Кожного разу надихалася різними дівчатами. Тут і Пташка «пролітала». Від кожної щось залишилось». 
Для більшості поціновувачів творчості Оксани Оснач образ намальованої дівчини нагадував 21-річну Катерину Поліщук («Пташка»), яка з перших днів війни працювала у Маріуполі медиком-добровольцем і стала відомою на всю країну завдяки відео, де вона співає у підземеллях «Азовсталі». Ця незламна «Пташка» на картині «В серці маю те, що не вмирає» тримає руку на грудях. Бо в її серці – дух волі, дух любові, дух нашої нескореності, що допоможе і війну пройти, і полон витримати.
А ще художниця символічно зобразила вінок з блакитних волошок на фоні жовтого сонця, таким чином створюючи навколо голови дівчини, жовто-блакитний німб.

«Надія»
п. о., 100х80 см, 2022 р.


Дуже зворушливою є картина «Надія». Цього разу О. Оснач зобразила янголятка з проникливими, «живими» очима.
Це полотно викликає двояке значення. Одні говорять, що автор влучно зобразив надію. Бо в надії ми завжди наївні, як малі діти та віримо в чудо. Надія надає крила для звершення бажаного, надія дає світло в тенетах темряви, безпорадності, зневіри та зла. 
Та ще можна тлумачити й так: діти є нашою надією, нашими янголятками, яких затягують тенета війни, а вони всіма силами намагаються з них вирватися. Сьогодні в Україні продовжують гинути діти, вони втрачають батьків, свої домівки, у наших дітей рашисти забрали дитинство. Але надія є…

«Свята Мати Героїв»
п. о., золота поталь,180х80см, 2022 р.


Остання робота, яка була повністю намальована у період окупації. Оксана Василівна завершила її в червні, але публікувати у соцмережі побоялася, бо на той час окупанти посилили свій режим у Херсоні. Художниця показала картину вже у листопаді, коли евакуювалась до Києва. Це полотно отримало багато вподобайок, купу схвальних коментарів та репостів.
Характеризуючи картину, можна назвати незліченну кількість епітетів: потужна, чуттєва, неперевершена, приголомшлива, неймовірна, магічна … Її потрібно тільки бачити!
Художниця намагалася показати Україну через образ дівчини з вогненним мечем. Дарма що вона жінка, дарма що невелика, та має сильний та незламний характер. 
Хто до нас з мечем прийшов, той від меча і загине!

«Воїн світла»
п. о., золота поталь, 120х70 см, 2022-2023 рр.


Картина була розпочата у травні 2022 р., в окупованому Херсоні, завершена у Києві в квітні 2023 р. Оксана Оснач більше любить малювати жіночі образи. Але під час війни у художньому мистецтві повинні бути оспівані воїни ЗСУ, їх подвиги та звитяга, бо Україну рятують ці неймовірні леґені. Такої думки дотримується художниця. 
Ось як Оксана Василівна розказує про картину «Воїн світла»: «Коли я малювала ікони, то мені часто потрапляли на очі такі персонажі як архангели та святі зі зброєю. Мені хотілось зобразити нашого українського воїна, який перемагає зло, щоб це було подібно до іконопису. Я знайшла такого святого, який списом убиває дракона. Він також із крилами у червоному плащі та на золотому тлі. Український воїн у мене вже практично був намальований, єдине, що я довго не могла придумати, як зобразити те зло, знищене ним. Не хотіла карикатурно малювати путіна. Уже у Києві домалювала двоголову курку, на якій він стоїть. Я подумала, що це буде добре перегукуватись – крилатий воїн і ця крилата потвора, яку ми долаємо зараз».

У своєму «українському просторі» Оксана Оснач отримала дуже гарні відгуки на картину «Воїн світла». Наприклад: «Я пишаюсь Тобою! УКРАЇНА ПЕРЕМОЖЕ морок! Воїни СВІТЛА НАС ОХОРОНЯЮТЬ!», «Легендарна робота. В окупації намалювати цього ангела, ангела Перемоги! Шанування вам!», «Браво, Оксано Василівно! Слава Героям!!! Робота прекрасна, як завжди!!!» та інші.
Картина створена з повагою та вдячністю воїнам ЗСУ, з молитвами та надією на Перемогу. 

«Одвічна гармонія»
п. о., 110х80 см, 2022-2023 рр.


Остання картина О. Оснач, яка народилася в окупованому Херсоні у червні 2022 року і була завершена у Києві. У роботі використані мотиви української народної майстрині Ганни Собачко-Шостак. Вона малювала чудернацькі квіти, які переплівшись між собою перетворювалися на казкових птахів, риб, людей.
Так і в картині Оксани Василівни «Одвічна гармонія» зображено вигадане різнобарв’я квітів, яке непомітно переходить в образи людей – українську родину.
Робота віє теплом, добром, спокоєм та любов’ю – це те, чого так конче необхідно у цей час війни та розрухи. 


Ікони на рибі

Приблизно п’ять років Оксана Оснач співпрацює з херсонським істориком, краєзнавцем, науковцем Андрієм Лопушинським у проєкті з реконструкції чумацьких ікон на рибі. Ось як згадує художниця про їх співпрацю: «Якось ми зустрілися з Андрієм і він мені каже: "Я тут вичитав, що чумаки малювали ікони на камбалі. Я вже купив таку рибку, сушу, але зображень немає. Чи не взялися б ви їх малювати?", - я одразу погодилася. Мені це стало дуже цікаво. Так Андрій планував зробити реконструкцію цих ікон. Потім він передав мені ту висушену камбалу і показав пару світлин для прикладу, які він знайшов в інтернеті. І я намагалася зробити реконструкцію ікони "Ісуса Христа Вседержителя"».
Взагалі відомо про шість ікон на рибі, вони були передані різним музеям. В Україні лишилась одна така ікона, яка намальована на голові сома, дві вивезені до росії. Тому О. Оснач із задоволенням погодилась на реконструкцію давнього мистецтва чумаків.
У період окупації Оксана Василівна не могла малювати ці ікони. Але, коли стала вільною від російського режиму, то продовжила займатись іконописом на рибі. Вона вважає це якимсь знаком зверху. «Цікаво те, що у цьому проєкті нас супроводжує дуже багато дивовижних збігів. Я це розцінюю як підказку зверху, що ми робимо потрібну та важливу річ. От, наприклад, коли ми евакуювались до Києва, то виявилось, що ми з Андрієм Лопушинським проживаємо в одному будинку. Київ велике місто, а ми, не домовляючись, стали сусідами і тепер разом продовжуємо нашу співпрацю, розпочату до війни. Цікавим є той факт, що коли я малювала ікону на голові щуки, то знала тільки сюжет, який був там зображений раніше. Так от, ця ікона «Хрещення Господнього», яку я реконструювала, виявилася дуже подібною з оригіналом. Андрій знайшов фотографії цих ікон, їх створювали на голові риби в Єрусалимі. Вийшло, що я мислила як стародавній художник, ідентично зобразила ікону. Цей збіг мене дуже потішив», – ділиться художниця.
У Києві О. Оснач змогла домалювати розпочату до війни ікону «Покрова Божої Матері». Художниця розповіла: «Крім того, що вона має омофор оцей захисний, вона і своїми руками захищає нас. Як мати, як птаха захищає своїх пташенят. Ікона була у мене недомальована, жила у мене на вікні. Мені здавалось, що вона захищає мій дім. Зараз я її домалювала, і вона для мене особлива, намолена, бо ми всі – і в окупації, і зараз шукаємо у Бога порятунку та захисту».
До війни, 14 жовтня 2021 р., у Херсонському краєзнавчому музеї О. Оснач разом з А. Лопушинським відкрили велику виставку цих унікальних ікон. Вона повинна була тривати до кінця лютого 2022 р., але почалася війна. Всі роботи так там і залишились. Коли Оксана Василівна почула, що загарбники грабують музеї, то вирішила забрати ікони. Ризикуючи життям, художниця разом з чоловіком вивезли їх з музею. Врятований живопис на рибі потім презентувала на виставці у Києві. 


Благодійність та волонтерство


В окупації О. Оснач отримала від європейських країн пропозицію на участь її робіт у благодійних заходах націлених на допомогу Україні. Художниця погодилася й надсилала свої картини в електронному вигляді, а там їх друкували в оригінальному масштабі та відповідно оформлювали. Так, у Німеччині відбулися благодійні концерти, де сцена була прикрашена художніми творами Оксани Василівни. В Іспанії проходив благодійний аукціон, але він був влітку, коли Херсон ще був окупований, тому самі картини художниця не змогла передати. Тож її роботи змогли лише роздрукувати для оформлення та продавали у вигляді листівок. «Нині в Європі дуже велика цікавість до України. Наче європейці хочуть нас відчути та зрозуміти. Тому що ми вражаємо їх своєю силою, стійкістю та патріотизмом», - пояснює художниця.
29 квітня 2023 р. у «Музеї історії міста Києва» Оксана Оснач разом з Андрієм Лопушинським відкрили першу виставку художниці у період війни, де були представлені 25 унікальних ікон на рибі та картини написані в окупації. Окрім того, на цій виставці збирають кошти для наших воїнів, що воюють на південному напрямку.
Нині Оксана Оснач працює над іконами на камбалі та малює акрилом на гільзах. Художниця також розмалювала уламки ракети Х-101, які вона отримала від знайомих військових. Ці роботи можна побачити на виставці у «Музеї історії міста Києва». Оксана Василівна планує їх продати на аукціоні. Окрім того, О. Оснач офіційно працює волонтеркою. Вона має рахунок, куди збирає кошти, які буде передавати на волонтерські ініціативи тим, кого знає особисто. Також хоче допомогти тим військовим, які дали художниці уламки ракети. 
Оксана Оснач войовниця художнього фронту, а її зброя – це її роботи, які є і спасінням для художниці, і викликом для окупантів. В них ми бачимо емоції не тільки мисткині, а й всіх українців: біль, страх, відчай та віру, любов, надію. Попри все, вона прагне створити більше світлого, бо горя нині й так вистачає. Оксана Василівна каже: «Це не просто війна росії проти України, це війна зла проти добра. Добро і краса переможе. Ми насправді чуйні, красиві та сильні. Правда з нами, Бог з нами - ми Переможемо!» .

Матеріал створений Л. Руденко  
за аудіозаписами, які надала О. Оснач
Фото з особистого архіву О. Оснач
травень 2023 р.

 



Календар подій

1 2345 6 7
8910 11 121314
151617 18 192021
22232425262728
293031