Павлюк Сергій Миколайович
Заслужений діяч мистецтв України.
Головний режисер Херсонського обласного академічного
музично-драматичного театру ім. М. Куліша
Моя історія спротиву
Коли почалася війна, то в мене навіть й думки не було щоб виїздити з Херсона. Перше, що я зробив - це перевіз свою сім’ю з квартири на нашу недобудовану невеличку дачу. Вважав, що так буде безпечніше. Позаклеювали скотчем вікна, і всі жили в одній кімнаті – п’ятеро дітей й ми з дружиною.
25 лютого пішов і записався у Муніципальну варту. Але патрулював лише одну ніч, там мені сказали щоб більше не ходив, бо я здоровий, бородатий, патлатий – людей лякаю. Тож зайнявся гуманітарною допомогою.
З 27 лютого я почав стрімити щоб показати всім, що Херсон – це Україна. Тоді точилися сильні бої у передмісті - селищі Антонівка, але окупанти обстрілювали й саме місто. Так, 1 березня один снаряд упав недалеко від мене – метрів за 200. Там була водонапірна вежа та автомобільний парк водоканалу. Почалася пожежа і ми з сусідом побігли допомагати гасити її. А другий снаряд поцілив у порожню цистерну від палива. І все це - не далеко від нашого будиночка. Так я зрозумів, що тут ніде не сховаєшся. 2 березня загарбники вже їздили по місту танками, псуючи наші дороги. 3 березня я знову вийшов пострімити та продемонструвати всім, що у місті майорять українські прапори. Показував людям театр Куліша, центр міста, потім підійшов до стели «Героїв Небесної сотні», а там лежав на підлозі наш прапор. Я хотів його підняти та повісити, але з Будинку офіцерів, що навпроти, вийшов москаль і сказав мені щоб я забирався звідти. Я запитав: «А прапор забрати можна?». Той сказав щоб забирав та йшов геть. Так я мав свій прапор, з яким потім виходив на мітинги. Всі свої зйомки виставляв у Фейсбуці. А ще щовечора вів вечірню казку, виходив у прямий етер зі словами: «Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчата»,- і розказував про всі події у місті. Тоді я й не знав, що багато людей були її глядачами.
Мітинги
3 березня я почув, що росіяни для пропаганди будуть завозити з Маріуполя у Херсон «гуманітарну допомогу». Наступного дня йти нікуди не збирався, але десь о 13.00 вимкнули мобільний зв'язок, і я відчував, що щось трапилося. Тож швидко одягнувся і побіг на Площу Свободи. Там було 15-20 людей, а машини «зетки» вже від’їжджали. Думав, що все … запізнився. Я кричу: «Слава Україні!», а мені люди у відповідь - «Героям слава!». Починаю знову робити відеозйомку. Потім домовилися з цими людьми разом зібратися завтра о 10 ранку. Дивлюсь, а поруч хлопець розмовляє по телефону. Я до нього: «А в тебе що, зв’язок є?». Той у відповідь: «Так, в мене оператор «Лайф». Інтернет також є». Так завдяки цьому хлопцю я вийшов у прямий ефір і повідомив херсонцям, що ми завтра збираємося о 10 годині у центрі міста. Приходжу додому, а дружина мені говорить, що мене по телевізору бачили. Виявляється, що мій стрім показали по телемарафону «Єдині новини».
5 березня о 9.15 я вже був на площі. Дивлюсь, що люди вже починають збиратися, вгадують мене, вітаються. Потім в моїй голові як щось перемкнуло. Я підходжу до російського солдата і кажу: «Хто у вас тут за старшого?». Підводять мене до якогось мужичка років 50-60. Говорю йому: «Зараз відбудеться мирна акція, прошу вас не вестися на провокації та не стріляти у мирних людей». Мене під руки так раз… і повели. Завели мене за Білий дім, по рації когось там викликали. Почали мені ті їх байки розповідати про «НАТО», «Коронавірус» та інше, ну те, що з їх методички. Хвилин 15 говорили, потім мене забрав якийсь здоровань. Той теж почав розказувати, що брата тут втратив. А я йому кажу: «Так це ж ви прийшли до нас, а не ми до вас!». Потім мене завели всередину будівлі, забрали паспорт, телефон, повербанк. Почали знову погрожувати, допитувати. А сам чую, що на вулиці дуже шумно, народ вже зібрався. І тут почали стріляти, а я ж просив цього не робити. Мені віддали мої речі, схопили за шкірки та відправили людей на вулиці заспокоювати. Виходжу і бачу як хлопці з Муніципальної варти ледь стримували обурених мітингарів. А в нас же то була мирна акція, тож відразу було видно, хто провокатори. І це страшно, їх потрібно стримувати, пояснювати, що вигукуємо лозунги, але не кидаємося на автомати. Я бачу, що ми починаємо втрачати контроль, адже півтори години агресії розігріли протестантів. Щоб обійтися без жертв, швидко приймаю рішення. Вилізаю на стелу і починаю кричати: «Зробімо "Ходу єдності"». Люди мене підтримали та рушили до Вічного вогню. Надалі всі наші мітинги завершувалися такою «Ходою єдності».
6 березня ми знову вийшли на мітинг. Там ще був один журналіст-провокатор (Олександр Тарасов), якого я відразу помітив і навіть за барки його трішки потягав. Наступного дня я нікуди не пішов та чув, що цього журналіста, ніби викрали. 8 березня вирішили провести останній мітинг, адже ми вже показали, що Херсон – це Україна! Подальші наші збори були б вже небезпечними. У цей же день побачив в Ютубі допит цього журналюги, який проводив замаскований стремоусов. Журналіст розказує, що працює з СБУ, позивний у нього «Граф», а мітинги організував Олександр і режисер Павлюк Сергій. І тут я розумію, що все… Мене офіційно назвали головним організатором цих мітингів.
9 березня зранку ми сім’єю поїхали в магазин, який недалеко від нашого будинку. Повертаю голову і бачу як група захоплення з щитами та автоматами заходить на мою вулицю. Я починаю розуміти, що сім’я в небезпеці. Перекидаю через паркан дітей до сусідів, а сам намагаюсь з’ясувати обставини. Дякувати Богу, мої хвилювання виявилися марними.
Далі знову продовжив займатися гуманітарною допомогою, яку роздавали жителям Херсона. Ми знаходили склади з продуктами та речами першої потреби, завантажували їх, а потім розфасовували та розвозили нужденним.
13 березня планувався неймовірно великий мітинг. Дзвоню своїм товаришам, щоб запитати, чи будуть вони там. Кожен з них говорить, що не буде йти, адже небезпечно. Але… всі сходимось на мітинг. Неймовірні враження тоді отримав, адже мітинг був потужний, більший, ніж 5 березня. Ще цей день є Днем визволення Херсона від фашистських загарбників. Дуже багато людей тоді зібралося, розтягнули український довжелезний прапор. Йду, знову ж таки відео знімаю, коментую те, що відбувається. Доходимо до перехрестя вулиць Ушакова та Перекопської, повертаємо і натикаємось на колону автомобілів «зеток». Натовп починає шаленіти, а ті у відповідь починають стріляти у повітря. Але розійшлися, дякувати, що обійшлося без крові.
Переслідування
Коли приїхав СОБР у місто, то я вже сам просив людей не виходити на мітинги. Тоді ж і пролилася перша кров. Почали переслідувати та арештовувати моїх знайомих, які часто виходили на мітинги. Вони, правда, поверталися, але були дуже побиті. Так, одного мого товариша з Муніципальної варти забрали на три дні. Після чого вивезли за Херсон, приставили зброю до скроні і запитали: «Что хочешь?». Той відповів: «Хочу жити». Окупанти клацнули незарядженим пістолетом і залишили його там, а він побитий, пішки добирався додому. І таких випадків було багато. Хлопці поверталися додому ледь живі і більшість не розказують, що з ними там робили.
У мене була така група в інтернеті, яка надавала інформацію по переміщенню «зеток». І от 16 березня о 8.30 ранку приходить повідомлення, що «зетки» заходять на вулицю Комкова 92, третій під’їзд. Це туди, де наша квартира знаходиться, а ми в той час ще були на дачі. І я такий думаю, що, мабуть, за мною. Жінка виходить і плаче, каже, що дзвонили сусіди, сказали нам двері виламують. Так, вони виламали двоє дверей, зробили обшук у квартирі. Розбили телевізор та забрали дитячий комп’ютер, мої п’єси, документи. Я ж розумію, що сім’я в небезпеці. Ми сідаємо у машину, я телефоную товаришу, який працював у готелі «Рішельєвський», і їдемо туди. Це місце облаштували для людей, які потребували прихистку. Там вже жило дві сім’ї з Антонівки, добавилася ще й моя родина. Потім у цей Центр почали приймати людей з інших населених пунктів – Станіслава, Олександрівки та ін. Я виїжджав з готелю 18 квітня, то там вже жило близько 200 людей.
Допити
19 березня до мене приїхав мій колишній актор, який був вхожий в мою сім’ю. Він каже: «Тут такое дело…». Я питаю: «Що сталось, ти мене здав?». «Получается, что да», — відповідає він. Сказав, що мене чекають і хочуть поговорити. Я поїхав у будівлю СБУ на допит, який був десь годину. Кажуть мені: «Ты организатор митингов? У тебя на странице в Фейсбуке аватарка, на которой ёжик бросает коктейль «Молотова» в машину с надписью «Z». Ты националист!». Я кажу їм, що нічого не організовував, ні на кого не працюю, що я громадянин України і маю власну чітку громадянську позицію. Відпустили, але я розумів, що це був не останній раз.
Через тиждень знову допит, але вже у будівлі ОДА. Знову почали теж саме питати. До речі, на першому допиті відповідав українською мовою, а вже на другому – змусили говорити російською. Кажу їм: «Я не работаю на СБУ, если б работал, то ходил бы я на митинг с включенным мобильным телефоном и паспортом?». Один з них каже: «Подождите, так это были вы? У нас о вас легенды ходят». Ну, зрозуміло, такий образ як у мене важко не запам’ятати - «Ведмідь здоровий та нахабний». Вони, мабуть, думали, або божевільний, або мега крутий агент СБУ. Та все ж таки знову відпустили. Потім ще був допит і «стрімоусівці» за нами ганялися.
Якось до мене прийшов знову той актор, що я вже згадував раніше, і запропонував очолити театр ім. М. Куліша. Ще 15 квітня вийшла стаття росіян, де мене називають головним фашистом Херсонщини. Постійні погрози та примушування відкрити театр дали мені зрозуміти, що мені спокою не дадуть. Вирішили, що потрібно вивозити сім’ю з Херсона. Я спочатку не збирався виїжджати, але друзі з Києва, брати Капранови, вмовили, щоб я теж залишив Херсон.
Виїзд із Херсона
18 квітня о 5 ранку, ми (вісім осіб) сіли в машину і поїхали. У цей день був дощ, що дуже допомогло нам при проходженні блок-постів. Ми просто проскакували їх, бо солдати там стояли мокрі і не робили особливого огляду, та ще й повна машина дітей. Напружились ми перед останнім блокпостом, у Снігурівці, де стояли солдати з собакою і білим списком у руках. Тоді був повний огляд нас та авто. Я ще ж вивозив той прапор, який підібрав біля стели «Героїв Небесної сотні». Мого товариша з Херсона за прапор катували три дні. Нам пощастило, перевірили і відпустили. Коли ми доїхали до с. Баштанки, то отримали неймовірні емоції, побачивши великий український прапор.
Заїхали у Миколаїв, а там і сонце вже вийшло, як з Мордору виїхали. Так ми дібралися на Київщину до друзів. Пробув там два місяці в депресії та без роботи і вирішив повернутися до театральної діяльності. Хочу у театр, хочу працювати, хочу на репетиції!
Почав їздити ставити вистави у Полтаву, Миколаїв. Там також свої історії були. Так 1 серпня приїхав у Миколаїв і в першу ж ніч три ракети прилетіли за 300 метрів від будинку, де я жив. І такі обстріли ракетами та дронами поруч від мене були дуже часто. Потім зробив ще прем’єру у Кропивницькому.
Коли звільнили Херсон, то я почав часто їздити туди. У грудні був там Святим Миколаєм. У підвалі театру зробили резиденцію і прийняли десь 600 дітей. Волонтери роздавали подарунки, була і невелика шоу-програма. Нині у підвалі театру працює хаб, в який входить вже 60 осіб. Основна діяльність якого – прийняти гуманітарну допомогу і розвести по людях. А коли відбуваються обстріли будинків, то ми приїжджаємо і допомагаємо людям вікна забити та таке інше.
С. Павлюк
Режисерські роботи періоду війни
Попри те, що рідний Херсонський театр ім. Миколи Куліша зараз функціонує лише в онлайн-форматі, Сергій Павлюк ні на мить не припиняє театральної діяльності. Упродовж 18 років роботи у театрі режисер здійснив 121 театральних постановок і попри війну в країні, продовжує це робити й далі. Окрім того, його роботи є актуальними сьогодні, вони віють патріотичним та національним духом.
«Кицька на спогад про темінь» за п’єсою Неди Нежданова
Режисер поставив цю моновиставу разом з Херсонським театром ім. М Куліша. Головну роль виконує актриса Ольга Бойцова. «Кицька на спогад про темінь» показує історію життя українців під час окупації. Героїня вистави – переселенка у темних окулярах продає трьох осиротілих кошенят. Це все, що лишилось від її дому після російської окупації. А коли знімає окуляри, то темінь залишається під очима і в її очах. Колись вона мала усе, що робить життя щасливим - чоловіка, доньку, дім... Але війна ріже людські долі без наркозу. Тепер у жінки є тільки історія свого життя і маленька кицька. Під час вистави, розповідаючи свою історію, героїня варить борщ. Потім цією стравою, після завершення вистави, пригощають всіх глядачів.
Спектакль вже бачили у багатьох містах України. Кошти, отримані від продажу квитків, передавали працівникам Херсонського театру, які перебували на окупованій території, але залишилися вірними Україні.
«Дума про братів Неазовських» за драматичною поемою
Ліни Костенко
Першою режисерською роботою С. Павлюка була постановка вистави «Дума про братів Неазовських». Це була також і його дипломна робота. Нещодавно Черкаський театр ім. Т. Шевченка запросив Сергія Миколайовича для поновлення цієї вистави.
За сюжетом після битви під Кумейками козаків Павлюка й Томиленка везуть на страту. Третій – Сахно Черняк, він не належить до військової еліти, його навіть не зв’язали. Та він добровільно йде за старшими, скільки б ті не гнали його геть. «Я їду з вами не по честь і славу. Я їду з вами, бо мені так легше...».
«Цей матеріал вивертає душу. На жаль, він досі на часі і в цьому геній Ліни Василівни. Вистава була поставлена у 2005 році, але ми змінили фінальну пісню – тоді ми закінчували постановку музичним треком «Разом нас багато, нас не подолати», пізніше вставили звукоряд розстрілу Майдану – це емоційно вибиває. Тобто, пройшло уже 18 років, а ми у цьому живемо. Вже 9 років триває війна. На жаль, «Дума про братів Неазовських» дуже актуальна п'єса», – наголошує режисер С. Павлюк.
«Конотопська відьма» за повістю Г. Квітки-Основ'яненка
В березні відбулася прем’єра вистави «Конотопська відьма», яку представили творчий колектив Миколаївського національного академічного українського театру драми та музичної комедії та режисер Сергій Павлюк.
Сюжет сатирично-фантастичної повісті українського письменника Григорія Квітки-Основ'яненка розкриває події, що відбуваються в Україні у XVIII столітті. Сотник невеликого міста Конотоп полюбив дівчину та заради своєї мрії готовий на все. Знаючи це, його писар намагається підставити свого начальника, щоб зайняти його місце. Він придумує історію, що сотник повинен, нібито за наказом свого начальника, під час жорстокої посухи, втопити всіх жінок, підозрюваних у чаклунстві. Писар і сотник починають «полювання на відьом»...
Вистава дійсно видовищна, наповнена жартами, містичними подіями та неперевершеними танцями. Хоча сама повість була написана Г. Квіткою-Основ’яненком ще у 1837 році, вона певною мірою є метафорою сучасного життя. Адже самодурство та здирство й зараз здатні занапастити будь-яку гарну справу. В житті, як і у виставі - чи знайдеться той справжній козак, який зможе всіх захистити та все вирішити?
«Бондарівна» за п’єсою І. Карпенка-Карого
З нагоди 140-річчя створення Кропивницького театру ім. М. Кропивницького його актори і запрошений з Херсона режисер С. Павлюк показали виставу «Бондарівна». Сюжетна лінія якої є дуже актуальною сьогодні. Ось як коментує режисер: «Сюжет ми лишили майже незмінним, хіба що в п'єсі поляків ми замінили на москалів. Молода красива вільна українка стає об’єктом зазіхань на її цноту від нехороших панів – на цьому все базується. Її намагаються викрасти та зґвалтувати. У самій п’єсі вона гине, але наша героїня залишається живою. Завдяки ЗСУ, ми маємо можливість робити кожен своє, кожен на своєму фронті».
Особливістю вистави ще є її музичний супровід сучасних гуртів: «ДахаБраха», «Гуляй Поле», «Божичі» та ін.
«Заборонений» за п’єсою С. Дзюби та А. Кірсанова
Нині С. Павлюк працює над спільним проєктом Херсонського театру ім. М Куліша та Кіровоградського театру ім. М. Кропивницького. Це вистава за п’єсою «Заборонений», автори якої - С. Дзюба та А. Кірсанов.
У майбутній виставі розповідається про те, як колишній аспірантці, яка працювала над дисертацією про життя і творчість видатного поета Василя Стуса, а нині волею обставин стала медсестрою, запропонували доглядати жінку, яка помирає від тяжкої хвороби. Як з'ясувалося, важкохвора у минулому була полковником КДБ і багато разів зустрічалася зі Стусом, зокрема в останні дні його життя... У п’єсі показане не тільки життя поета, а й особливості дисидентського руху 60-70-х років ХХ століття.
«Прем'єру плануємо показати, враховуючи реалії воєнного часу, у термін від квітня до червня, зрозуміємо у процесі як встигаємо», - говорить С. Павлюк.
Після кожної прем’єри своєї вистави Сергій Павлюк полюбляє смакувати улюблену українську страву – голубці, які готує його дружина. Це стало традицією для режисера, яку він постійно демонструє у соцмережі. Сподіваємося, що прем’єрних голубців у митця ще буде багато.
Волонтерська діяльність С. Павлюка
Від самого початку війни Сергій Павлюк, окрім організації та активної участі у мітингах протесту проти російського вторгнення, займався волонтерською діяльністю.
Під час окупації у Херсоні загарбники навмисно створили гуманітарну кризу, щоб змусити містян отримувати російську псевдодопомогу. Проте херсонці чітко продемонстрували свою позицію і відмовилися від тієї подачки. Розуміючи складну ситуацію у місті, деякі активісти разом із Сергієм Павлюком об’єдналися. Вони знаходили склади з продуктами та роздавали їх місцевим жителям.
Окрім того, з березня 2022 року на базі готелю «Рішельєвський» почав функціонувати "Центр переселенців", засновник - Сергій Рибальченко. Там приймали людей з Херсона та області, які втратили житло. Тільки протягом окупації Центр прийняв у своїх стінах більше ніж 5000 сімей. Хтось жив тиждень, хтось і досі живе. Деякий час там також перебував зі своєю сім’єю Сергій Павлюк. Його донька влаштувала у цьому Центрі дитячий садок. Організували там аніматорів та психологів. Коли ж режисер виїхав з Херсона, то продовжив перейматися долею жителів "Центру переселенців". Ось як закликає до допомоги С. Павлюк: «У Херсоні є приміщення, де живуть біженці, що виїхали з сіл, де тривають бойові дії. Їх зараз людей 220, хоча будинок розрахований на 160 мешканців. Оскільки зеленого коридору немає, ми нічого передати звідси не можемо, хоча дуже багато людей пропонують саме матеріальну допомогу. Ми єдину невелику машину відправили. Але не можна ризикувати людиною, щоб відправити машину з Миколаєва у Херсон. Тому я зараз просто збираю гроші, перекидаю у Херсон на картку. Друзі – Сергій і його дружина Настя (наша невеличка команда) переводять у готівку, скупляються, і за рахунок цього годуємо людей. На сторінці у Фейсбуці я викладаю інформацію про волонтерство та робимо фотозвіти. Отак збираємо гроші, купуємо їжу, допомагаємо і тим, хто до нас звертається. Разову продуктову допомогу передали й у херсонську колонію. Звісно, доводиться вибирати – у нас більше ніж 80 дітей зараз і відривати від дітей їжу не можемо, бо не знаємо, будуть у нас гроші завтра чи ні?».
Наразі Центр переселенців продовжує працювати. Він розширив свою діяльність - приймає допомогу від фондів та не байдужих людей, і розподіляє допомогу адресно, як жителям міста, так і області.
Опріч опіки Центру переселенців, Сергій Павлюк дуже часто організовує збори коштів для потреб ЗСУ. Завдяки режисеру-волонтеру наші військові на південному напрямку отримували тепловізори та турнікети. Нині закінчився збір на дрон для 2 батальйону оперативного призначення 14 штурмової бригади «Червона Калина» імені Івана Богуна.
Коли ж відбуваються обстріли Херсона, С. Павлюк теж не стоїть осторонь. Він допомагає жителям, які потребують допомоги, лагодити житло та за необхідністю донатить кров у медзакладах.
Дивлячись на Сергія Павлюка, постає образ справжнього українського богатиря, як за зовнішністю, так і за діяльністю. Виникає питання: «Звідки у цієї людини стільки сил: бути гарним батьком п’ятьох дітей, бути затребуваним в Україні режисером, бути активним громадським діячем та волонтером?..». Сподіваємося, що сил вистачить всім: і українцям пережити цю війну, і Сергію Павлюку у всіх його діях. Тільки разом до Перемоги!
Матеріал підготувала Л. Руденко
березень 2023 р.