Японське мистецтво з українським ароматом
У світі багато талановитих людей, в яких щогодини народжуються ідеї. Про них так хочеться розповісти, тож сьогодні знайомимося ближче із незвичайною творчістю відомої української флористки Інни Петренко.
Композиція ханакубарі (у перекладі з японської – «розподіл чи аранжування квітів») будується на використанні енергії матеріалів: кожен із елементів стає у ній опорою іншого, дозволяючи автору працювати з балансом і стійкістю. Особливе задоволення в цьому майстри отримують від звернення до філософії мінімалізму та прагнення продемонструвати красу «великого в малому».
Це одна з технік флористики, яка під силу всім: і для дітей, і для дорослих вона насамперед є грою, мета якої – просто розважитися. Також ханакубарі – своєрідний конструктор. По-друге, техніка може бути цікавою дизайнерам як інструментарій для дуже легкого й, головне, швидкого способу прикрасити простір.
Техніка допомагає розвинути творчу навичку і креативність, створити своєрідний WOW-ефект завдяки лише підручним засобам. Особливо цікаво, коли її використовують архітектори, адже вони мають необхідні знання, що стосуються опору матеріалів, добре відчувають обсяги та лінії, знають, як усе це має «працювати». Люди цієї професії створюють «живі» композиції, здатні ще й видозмінюватися в процесі (коли просихають розщепи або рослини знаходять інший кут нахилу тощо). Тож саме архітектори можуть повністю випробувати всі можливості ханакубарі як креативної техніки.
Для студентів інших профільних спеціальностей це чудовий конструктор, матеріал для вивчення на практиці основ композиції без Photoshop та InDesign! Так, вдосконалити творчу навичку можна на простих і зрозумілих предметах,
наприклад, на баклажані, квітці або вазі.
Але ж повернемося до створення ханакубарі нашою землячкою. Сама Інна Петренко часто звертається до вивчення української ментальності, і для неї дуже важливими є традиції. Українці мають великий багаж рукотворних технік, які вже в XIX ст. використовувалися у побуті. Наприклад, здавна існувала можливість вибору молодою нареченою одного абсолютно вільного дня, який вона могла присвятити своїм особистим справам. І найчастіше в такі дні у селах проводили умовні збори жіночих «клубів за інтересами»: «понеділкування» або «вiвторкування», під час яких відбувалася своєрідна передача досвіду. Жінки разом вишивали чи ткали, ділилися секретами та «лайфхаками». Так і флористика пані Інни розпочиналася зі створення купальських вінків, адже майстриня виросла за містом, проводила весь час у полі та в яру, тому сьогодні передає це відчуття свободи у власних роботах.
Та як саме український контекст відбивається на споконвічно східній техніці? Усім відомо, що в Японії глибоко вкоренилася традиція милування однією квіткою. Та чи є така традиція у нас? Візьмемо, наприклад, повість українського письменника Івана Нечуя-Левицького, написану 1878 року, – «Кайдашева сім'я». Ми заходимо до хати. Тут у нас рушнички у квіточку, дерево, ікони «заквітчанi», дівчина збирається на вечорниці у вінку. Виходить, що така краса нашій підсвідомості знайома давно. Тому і на ханакубарі ми будемо дивитися, як на щось звичне, хоча все ж таки трохи інакше, але дуже цікаве.
Робота в техніці ханакубарі є цікавою альтернативою застосування флористичної губки. Кожна з деталей композиції є опорою іншого елемента, і таким чином вибудовується складний баланс роботи. Тому на перший погляд крихка композиція на ділі має відмінну стійку конструкцію.
Ханакубарі прийшло з Азії як частина мистецтва ікебани, тому не варто очікувати від таких робіт великої декоративності й використання надмірної кількості матеріалу. Як і в більшості азіатських технік, тут головний акцент робиться на композицію та рух ліній, що передають потужну інформацію і емоційний підтекст.
До того ж, це мистецтво відмінно поєднується з концепцією Zero Waste, адже тут можна використовувати залишки квітів і матеріалів. Аби зрозуміти суть гармонії, укладеної в ікебані, і шлях до її втілення, згадайте слова Антуана де Сент-Екзюпері: «Досконалість досягається не тоді, коли вже нічого не можна додати, а тоді, коли нічого не можна прибрати».
І ще трохи філософії. Згідно з давньою притчею, майстер Сен но Рікю, який жив у XVI столітті, зрізав усю повитицю в своєму саду перед візитом імператора Хідейосі, який саме запланував поїздку з метою помилуватися знаменитим садом майстра. Лише знайшовши в кімнаті для чайних церемоній ікебану з однієї квітки, здивований спорожнілим садом імператор зрозумів – всіма іншими Рікю пожертвував задля вибору найкращого.
Зараз в Японії та у світі існує безліч шкіл ікебани, але навчання в кожній з них базується на одному постулаті: споглядаючи красу та витонченість рослин, спостерігаючи за їх повільним в'яненням, людина отримує можливість пізнати, що тлінність життя не скасовує красу, яка теж не вічна…
Література до теми з фондів бібліотеки:
- Єрофєєва Людмила. Флористика як засіб естетичного, екологічного та духовного виховання особистості [Текст] / Л. Єрофєєва // Трудова підготовка в закладах освіти. - 2009. - N7/8. - С. 27-30.
- Суханова Нона Петровна. Вторая жизнь цветов: выращивание, высушивание, аранжировка/ Н.П. Суханова; С.А. Амбарян – М. : Колос, 1994. - 285 с.
- Клевенская Татьяна Марковна. Цветочная аранжировка/ Т.М. Клевенская; В.П. Панкратов - М. : Агропромиздат, 1988. - 173 c.
- Табунщиков Николай Петрович. Аранжировка цветов/ Н. П. Табунщиков – Киев : Реклама, 1988. - Библиогр.: с. 152-153.
- Цветкова Нина Витальевна. Цветы-символы [Текст] : литературно-познавательный час / Н.В. Цветкова // Книжки, нотки и игрушки для Катюшки и Андрюшки. Библиотека "Бибинформ". - 2009. - N4. - С. 52-54.
