Ранок 24 лютого для моєї сім’ї розпочався зі спостереження за ракетами, які летіли над нами в бік Чорнобаївського аеродрому. Так я зрозумів, що розпочалася війна. У перші дні було лише відчуття шоку та певної безпорадності. Далі, щоб хоч якось захистити своїх трьох дітей, ми з дружиною вирішили переїхати до батьків, які мешкали в селі Клапая поруч з легендарною Чорнобаївкою. Але й там, нам спокійніше не стало. Повз село постійно проходила ворожа техніка. Одного разу діти нарахували 76 бронемашин, які їхали в бік Миколаєва. Потім над нами розпочалося бойове дійство, ракети летіли в обидва боки. Зникла електрика та телефонний зв’язок. Клапая
Заспокоював лише той факт, що ми з батьками, поруч наші діти (проживало в будинку 6 дорослих та 9 дітей), в нас є облаштований підвал і вода в криниці. Тоді день складався з таких повсякденних справ: готування їжі, діставання води з криниці та відстеження артобстрілів зі сторони окупантів. До речі, ЗСУ жодного разу не влучили в село, все летіло далі – на голови росіян.
Через тиждень в Клапаї заїхав ворожий БТР, звідти висипались «асвабадітєлі», виламали двері сільської крамниці та звільнили її від продуктів. Те, що залишилось в магазині, забрали місцеві мародери, яких було багато при бездієвій владі.
Коли окупанти стали частими гостями в селі, ми вирішили повернутися до Херсону, але заїхати в місто вже було не так просто. Об’їхали декілька блокпостів ґрунтовими дорогами та нарешті дібралися, завдячуючи своїм друзям. Херсон окупований
Ми побачили своє місто вже не таким рідним, як колись. Вулицями їздили «зетки», величезні черги в магазинах, захмарні ціни на продукти, дефіцит медикаментів і товарів першої необхідності. Після шістнадцятої години на вулиці нікого не було, всі сиділи вдома. А містом роз’їжджали нові господарі на «віджатих» автомобілях з написом «Z» і шукали людей за списками. Потім почали з'являтись стихійні блокпости, де проводили ретельний огляд документів, телефонів та особистих речей. Всі ці події змусили багатьох містян покинути свої домівки. Ми теж вирішили виїжджати, але це рішення було дуже складним, адже доводилось залишити багато того, до чого звик за все життя: рідне місто, друзі, дім, робота … Ворожі блокпости
Через знайомих знайшли перевізника, зібрали речі та разом ще з однією сім’єю 22 квітня вирушили в подорож через російські блокпости. На першому з них нам сказали: «Хотите, едьте, но парня не пропустят на следующих блокпостах». Це стосувалося мене, але ми вирішили ризикнути.
На наступному блокпості зібралася велика колона машин. Загарбники всім об’явили, що до травня нікого не пропустять. Сергія (наш перевізник) це не зупинило, він вирішив об’їхати цей блокпост ґрунтовою дорогою. Тут треба зазначити, що перевізники це сміливі, авантюрні хлопці з великим досвідом і знанням місцевості.
Ми поїхали без ввімкнених фар через посадки та сади. Коли стемніло, зупинились біля якогось села на відпочинок. Ніч була «прикрашена» спалахами вибухів, що були десь поряд. О п’ятій ранку вирушили далі, адже попереду було ще два ворожі блокпости. На першому - вийшов заспаний військовий і запитав, чому так рано. Сергій відповів, що так нас відправили з попереднього посту. Коли ми під'їхали до наступного - то там нікого не було, мабуть, ще всі спали. Але нас це не зупинило. Самі тихенько відкрутили дріт на шлагбаумі, а потім його ж і закрутили після проїзду авто. Я радів, що росіяни не мали замків. Оскільки шлагбаумів було три, то й процедуру довелось повторювати тричі. Я робив все швидко та тихо, намагаючись не думати про те, що хтось може розрядити в мене «калаш». Ми Вільні!
Коли ми від’їхали від останнього російського блокпоста, то зрозуміли, що вже не в окупації. Наступний блокпост був НАШ і там були НАШІ військові. Вони дивувалися, адже загарбники вже кілька днів не пропускали автомобілі.
Ми виїхали з окупованого Херсона, МИ ВІЛЬНІ!…
А. Бейко
Повоєнна творча діяльність
Андрій Бейко - тату-майстер, який в 1999 році заснував першу тату-студію в Херсоні «BEY TATTOO». Коли місто захопили росіяни, Андрій продовжив займатися цим видом діяльності. Проте татуювання змінило свій формат, під час окупації Андрій їх перебивав. «В основному це були військові тату, тобто знаки які означають роки служби чи конкретні підрозділи. Крім того, встиг переробити кілька патріотичних малюнків на непатріотичні. Це було необхідно, щоб ці люди могли виїхати з окупованої Херсонщини чи просто безпечно пересуватися вулицями міста. Адже, як виявилося, тату – це такий знак, який при догляді тіла може спричинити багато проблем і невідомо з якими наслідками…», – розказує майстер.
Андрій Бейко, окрім татуювання, малює картини, робить різнопланові маски, мініатюрні скульптури. Коли художник евакуювався до Одеси з окупованого Херсону, йому вдалося вивезти частину своїх робіт. Ще деякі з них вивезли друзі та волонтери. Благодійний фонд «Арт рух Україна» організував виставку робіт українських художників, яка поїхала з Одеси до Європи. Андрій Бейко теж бере в ній участь. Мета цієї виставки – зібрати кошти, щоб допомогти сім’ям та дітям загиблих художників, тим, хто втратив житло, а також підтримати митців в окупації.
Європою подорожує ще одна виставка, в яку входить проєкт під назвою «Auslender», організована творчим колективом «Маяк» учасниками якої є А. Бейко, Ю. Балуда, О. Танасюк та М. Кльотка. «Auslender» в перекладі з німецької «без землі». Фото з цієї експозиції демонструють Європі сьогодення України. «Зараз багато, хто втратив землю під ногами, хтось живе на своїй землі та не може назвати її своєю. Багато хто в ній вже похований. Але зараз ми вже твердо знаємо, що втрачені ЗЕМЛІ ми маємо повернути. Все буде Україна і Вся буде Україна», - розповідає про ці фотографії Андрій.
В Одесі сім’я художника була недовго, влітку переїхали до Ірландії, де й нині живуть. «В перші дні, коли я приїхав з сім'єю до Ірландії, знайшов в купі будівничого сміття шматок «МДФ» і почав робити з нього мольберт. Сусіди-ірландці почали питати, що я виготовляю. Сказав їм, що я художник з України. Через годину вони прийшли до мене і принесли дві коробки з аквареллю, масляними та акриловими фарбами, пензлі, папір та полотна (десь у них були знайомі художники). Щоб віддячити, я почав малювати їх будинки та місцеву церкву. Художник - він на те й художник, бо є свербіж в руках до малювання. Як можу, так і віддячую ірландцям від всіх українців, що знаходяться зараз там», - говорить митець.
Закордоном Андрій продовжує свою творчу діяльність, яка пов’язана з тими подіями, що зараз в Україні. Так, спостерігаючи за картами військових дій оборони та наступу українських військових, художник побачив в них те, що не бачать інші. Він наповнив їх творчими образами та яскравими емоціями. «Перша робота – де зображений розлючений ведмідь, в якого летять дерев’яні гострі коли.
Це момент, в який Україна вперше почала реально по-справжньому «давати по зубах» росії. Адже спочатку наша країна тільки оборонялася та захищала свої території. А коли отримала необхідну зброю та підтримку інших держав – наша армія розпочала свій наступ. Друга картина – це конкретно перші успіхи у відвоюванні українських земель.
Чому гіпопотам? Бо з новим спорядженням і технікою Україна стає потужним локомотивом. І в мене асоціюється саме із цією твариною», - пояснює художник. На цьому митець не зупиниться, планує створити картографічний «Календар війни» - хронологію військових подій, де ключовими будуть основні дати нашої боротьби.
Не забуває художник і про Херсон. Зробив серію робіт «Херовий сон росіянина» на тему кавунів. «У нас, херсонців, замість крові тече кавуновий сік навпіл із соленим томатним. Щоб ви, орки, вночі мочилися від однієї думки про Херсон і кавуни. Щоб ви, боялись того кавуна, як скаженого і в рот вам не влазив», - коментує свої роботи Андрій.
Зараз, під час війни, коли чуєш слово «пікселька», то відразу спадає на думку військова форма ЗСУ. Андрій Бейко розпочав малювати картини в піксельному стилі. В його доробку вже три такі роботи: «Херсон тримається», «Горить, палає техніка ворожа», «Бавовна в Чорнобаївці».
Любить митець і пожартувати над російською армією. До воєнного гумору відноситься «Гембельський альбом». «Є таке чарівне слово «гембель». Він прийде та постукає по касці та розповість, що їхати додому вже пізно, бо вже приїхав…»
Художник активно бере участь в масштабних виставках та мистецьких проєктах, які організовує ГО «Центр культурного розвитку "Тотем"» (голова Олена Афанасьєва): «ХЕРСОН INSIDE/OUTSIDE» (представив маску «Херсон викликає Автоботів»); «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву» (ілюстрації до проєкту). Ці проєкти вже були представлені в різних містах України та Європи.
А. Бейко брав участь і в літературних артпроєктах «Взуття» та «Квіти» від «Майстерні артивізму» (заснованої ГО «Центр культурного розвитку "Тотем"»). Митці разом вигадували творчі ідеї, а потім відтворювали їх на папері.
Проєкт «Взуття» - висвітлює історії життя людей з Херсону через призму взуття. Організатори запропонували херсонцям, які зараз знаходяться в різних куточках світу, сфотографувати своє взуття та розповісти про нього. Андрій також долучився та створив свою історію під назвою «Мої шузи».
«Квіти» - проєкт, де кожен з митців розробляв свій власний концепт на цю тему. Одна з учасниць розповіла про топінамбур, який вивезла з Херсону та висадила його у Франції. Дехто зробив звіт про квіти тих країн, де вони зараз знаходяться. А. Бейко своєю роботою «Херсонські квіти на вікні» вразив та розчулив багатьох, хто читав цей мінітвір.
МОЇ ШУЗИ До свого взуття я завжди ставився дуже серйозно. Бо я багато ходжу і люблю це робити. Коли я заходжу в магазин взуття, то шукаю таку пару, яку можу полюбити, інакше ніяк. Шузи, що виїхали зі мною з Херсону були на мені при перетині блокпостів росіян і ночували в полі, підсвічені ракетними прольотами. Саме в них я виходив і сам відкривав шлагбауми, поки орки спали. Саме в них я приїхав до Ірландії. А вони знавали й мирне життя. Вони пам’ятають походи в гори та поїздки на байдарках в Херсоні. Були вони незамінні вільними прогулянками містом. Але час змінився…
Перед від’їздом з Херсона я не мав змоги взяти багато речей. Те, що я брав з собою - це речі, які були важливі для мене і в побутовому, і в ментальному сенсі, бо в кожній з них я брав і частину себе. Тепер, коли дивлюсь на них, я бачу історію. Історію зміненого життя. Історію втрат і надбання.
Взуття це простий предмет, але воно розповідає своє оповідання. Взуття має свій життєвий шлях від початку до свого логічного кінця. Коли я багато років ходив в гори, то придумав ритуал для старих речей. Я не викидаю їх на смітник, а спалюю в останній день походу. Я діждуся походу в Крим і на Чатир-Дагу спалю свої шузи в багатті, проводжаючи їх в останню путь своїм поглядом. Я буду пам’ятати їх усе життя і ту історію, яку ми пройшли разом.
ХЕРСОНСЬКІ КВІТИ НА ВІКНІ Мій ДІМ порожній вже 4 місяців…
Нещодавно я задумався над тим, що всі квіти в моїй квартирі вже зів'яли. Не те щоб я був повернутий на хатніх квітах, але для мене вони завжди були таким собі показником хатнього життя. Коли воно є, повинні бути й квіти. Нам дуже подобалось вирощувати орхідеї. Вони дуже примхливі та потребують особливої уваги, що ще більше робить цінним їх цвітіння. Але, мабуть, зараз вони стоять сухі. Немає кому їх полити. Мабуть, все листя буде пожухлим, а деяке лежатиме на підлозі та дивитиметься на нас, коли ми прийдемо до дому. Ми обов'язково прийдемо… Але ця мрія починає лякати вже зараз. Як це буде і коли?..
Я під’їду до свого дому та спершу подивлюсь на вікна. Вікна - це очі моєї квартири. Я мрію, щоб вони були цілі та дивились у простір неба. Хоча я знаю, що багато будинків будуть дивитися вибитими зіницями на світ. Потім, я підіймусь на свій поверх і подивлюсь, чи витримали двері та замки жадібні мародерські погляди. Не знаю, але саме це мене турбує найменше. Потім, я увійду у свою порожню квартиру. Напевно, мені потрібно буде просити в неї вибачення за те, що ми її залишили та проміняли на іншу. Вона зустріне нас спертим запахом пустоти та пилу. «Як ви там були?», - запитає вона. Я буду збиваючись розповідати про те, що ми пережили за цей час. А вона буде мовчати. Але вона НАС вибачить, я впевнений! Ми увімкнемо піч на кухні і вогонь загориться весело, яскраво. Ми витремо пил, який зібрався за цей час, знімемо з вікон павутиння скотчу. Наповнимо кухню пахощами сім'ї…
А потім, поглянемо на наші застиглі та засохлі квіти і зрозуміємо, що ми не можемо їх викинути на смітник. Їх треба буде поховати. Поховати за будинком у Таврійському степу, щоб закрити гештальт. І потім, після декількох днів, коли вщухнуть емоції, В МОЄМУ ДОМІ З’ЯВЛЯТЬСЯ КВІТИ…
В мирний час А. Бейко щонеділі ходив до Гончарівки, аби помалювати з творчим об’єднанням «Маяк». Також активно брав участь у різнопланових виставках сучасного мистецтва в «АртПідвалі» нашої книгозбірні. Сьогодні ж художник активно позиціонує себе на мистецькому фронті: малює, творить, розповідає та допомагає. Андрій Бейко переймається долею нашої України, це він доводить своєю творчістю та діями. «Просто намалювати прапор, тризуб, калину та додати в картину багато синьо-жовтих відтінків – не механізм «говорити». Бо такого нині багато. Аби достукатися до європейської аудиторії необхідні більш глибокі образи, які будуть одразу чіпляти та пояснювати. І це мають бути максимально емоційні речі. За цієї умови за допомогою мистецтва українців почує весь світ», – Андрій Бейко.
