Болгарова Тетяна. Проєкт "АртСпротив"
Моя історія війни почалася у 2014 році, в Криму, коли ми з 6-річним сином, якого я виховую самостійно після розлучення, вперше побачили в центрі Сімферополя військову техніку та «зелених чоловічків», як тоді називали російських військових без розпізнавальних знаків. Тоді вперше з’явилося відчуття, що це початок війни, хоча виглядало все, як тоді казали, «мирно». Потім ми з моїми батьками вирішували: виїжджати нам з сином, чи залишитися та почекати повернення України на півострів. Але в душі ми розуміли, що це тільки початок і попереду справжня війна. З цим відчуттям я вивезла сина з Криму, відмовившись від російського громадянства, і з цим відчуттям ми прожили до початку повномасштабного вторгнення 24.02.2022. Вісім років в очікуванні війни, бо іншого рішення не існує - або здатися, або виграти. А українці ніколи не здаються!
Втрата батьків
За цей час я не змогла з’їздити в Крим до батьків і повезти до них єдиного онука, через наші закони, які пізніше змінили, але вже було пізно. У 2020 мої батьки пішли з життя, один за одним з різницею у три місяці. В обох не витримало серце. Вони майже ні з ким не спілкувалися, жили вдвох. Сусіди почали називати їх бандерівцями. Один з них, навіть, кидав у батька каміння, бо ні мама, ні тато не приховували своєї проукраїнської позиції. Кожного дня ми телефонували один одному, ділилися новинами та гадали, коли все скінчиться. У 2019 мамі стало гірше, вона відчувала, що скоро піде…
