Феномен української культури ХХ століття

Багата українська земля талановитими людьми… До них належить і Михайло Іванович Жук (1883 - 1964) – український художник-експериментатор, знавець і збирач народного мистецтва, поет, драматург, письменник, педагог. Ось як він сам про це пізніше згадував у автобіографічному нарисі: «1883 року, 20 вересня старого стилю життя подарувало мені географічну точку. Це було містечко Каховка, відоме своїми великими ярмарками, тисячами заробітчан, що плили байдаками по Дніпру, десятками гинучи на його порогах. Каховка славилася своєю овечою вовною і золотою пшеницею, Каховка, що мала велетенські баштани в степах…»

Науку мистецтва опановував у Миколи Мурашка в Києві. В автобіографічному нарисі «Київська рисувальна школа Миколи Івановича Мурашка. Спогади учня» (1952) Михайло Жук із почуттям вдячності згадує вчителів цієї школи. Саме в ті роки розписували Володимирський собор. Ця обставина зіграла чималу роль у художньому розвитку митця.

У 1900 році він зважується їхати до Краківської академії. Її формували прогресивно налаштовані діячі польської та української культури, які вели завзяту боротьбу за політичні права та національне самовизначення своїх народів.

Повернувшись до України у 1904 році, влаштував у Київському художньому музеї свою першу персональну виставку. Того ж року Михайло Іванович переїжджає до Чернігова, отримує дозвіл на викладання малювання в Чернігівській духовній семінарії. Під впливом і опікою  свого друга Михайла Коцюбинського пише низку оповідань: «Син провінції» (1905), «У спеці», «Осінньої ночі» (1906), «Вона», «Дора» (1907), «Сліпий бог» (1910). 1912 року вийшла збірка його віршів під назвою «Співи землі». Літературну діяльність Михайла Жука підтримував також Іван Франко.

Майже 40 років творчість Михайла Івановича була тісно пов'язана з Одесою (з 1925 по 1964-й). Тут він викладав і був проректором Художнього інституту. Під його керівництвом почалося активне вивчення народного мистецтва.

У 1928 році з ініціативи професора М. І. Жука на архітектурному факультеті було відкрито відділ майоліки, що згодом перетворився у керамічний факультет. Михайло Іванович глибоко і всебічно вивчав технологію цієї справи, підтримував найтісніші зв'язки з керамічними заводами країни, виховав цілу плеяду художників-керамістів. Займався він і виробництвом порцеляни.

Майстер виробив власну манеру оформлення прикладних за призначенням робіт. Ексклюзивні посудні, скульптурні, пічні керамічні форми, оздоблені розписом Михайла Жука, а надалі й цілої плеяди його учнів, виконувались як іміджеві інтер’єрні речі, що мали домінантну функцію в дизайні інтер’єру середини ХХ століття.

Останні роки життя художник віддавав перевагу літературній діяльності: писав спогади, вірші, в яких почесне місце було відведене Одесі, та, звичайно, морю.

Як справжнього степовика його приваблювали в морі простір, безмежність: «Шаланди линуть у безкрає море В рожевім блиску пружених вітрил», – так писав поет  в одному з останніх своїх віршів, присвяченому вітрильнику «Товариш».

Нова хвиля інтересу до творчості Михайла Івановича прийшла вже після його смерті. Виявилося, що в його квартирі збереглися живопис і графіка, літературні публікації й невидані рукописи, гравірувальні дошки та розписаний посуд. За короткий час усе розійшлося по музеях та приватних колекціях, а згодом почало з'являтися на виставках, стало поштовхом до інтенсивного вивчення й публікування. Відбулося друге відкриття художника й людини.

До 135-річчя від дня народження митця у відділі мистецтв підготували виставку-персоналію «Феномен української культури ХХ століття». Приходьте до нас та дізнавайтеся про цікавий життєвий і творчий шлях талановитої людини, яка створювала нове українське мистецтво.