Ганна Волик. Стритарт художник та дизайнер
Моя історія війни
24 лютого я прокинулася від звуку потужного вибуху. Крізь сон подумала, що це якась страшна аварія, якийсь вибух на заводі... Але вже о сьомій ранку пролунав дзвінок від друга, який повідомив, що на нашу країну напали.
І далі, як у страшному сні… Я вийшла з під'їзду свого будинку під сирену повітряної тривоги, побігла до найближчого банкомату, де хотіла зняти останню готівку, щоб хоч якось далі протягти з дітьми. Вистоявши там величезну чергу, пішла купити продукти. Ми готувалися до найгіршого, що не буде навіть солі та сірників. Метушня на голодний шлунок, стрес… І все це під вибухи на Антонівському мосту, де точилися бої, де наші герої з останніх сил намагалися захистити нас і відтягти час окупації, жахливої хвилі вбивств і катувань херсонців.
Хліб
Пам'ятаю, як стояла у величезній черзі за хлібом біля маленького кіоску, що поряд з нашим будинком. Стоїмо дві години і нам кажуть чекати ще, бо зараз випечуть на передову військовим, а потім вже й нам дадуть по дві хлібини в одні руки. Люди в черзі нервували, а ще - виття сирен швидких, які кожні десять хвилин мчали з передової. Дуже моторошно, страшно… Я достоялася, взяла одну хлібинку нам з дітьми, а другу - бабусі віднесла. Тоді я почала замислюватися над тим, що до війни це була звичайна хлібина, а зараз я тримаю в руках справжній цінний символ людського життя.