Останні роки стали справжнім ренесансом для українського ігрового кіно. Із локальних історій про силу, втрату, любов і самобутність українські режисери та актори проклали шлях до міжнародного визнання. Нове покоління режисерів, операторів і сценаристів почало говорити про складні теми – війну, втрату, дорослішання, пам’ять. І говорити так, що ці історії почули на найбільших світових кінофорумах – у Каннах, Венеції, Берліні, Санденсі та інших світових майданчиках.
Українські стрічки отримують нагороди, викликають дискусії, знаходять глядача у різних країнах. Вони не лише презентують українську культуру, а й фіксують болючі сторінки сучасної історії – мовою кіно, що проникає в серце. Цей новий кінематограф – не про фальшивий героїзм, а про живих людей. У подальшому огляді зосередимося на аналізі фільмів, що здобули міжнародне визнання, а також простежимо теми, стилістику та фестивальні успіхи кожного з них…
Кожен з фільмів – це не просто творче висловлювання, а акт свідчення, спротиву, співчуття. Завдяки високому рівню режисури, операторської роботи й акторської гри українське кіно виходить за межі мовних бар’єрів. Глядачі бачать у ньому щирість, естетику й глибину, які не потребують перекладу – емоції говорять самі за себе.
«Поводир, або Квіти мають очі» (2014, режисер Олесь Санін). Історична драма, яка стала знаковою для українського кіно, отримала визнання в Україні та за кордоном і пролунала як потужна кінематографічна відповідь про трагедію українського народу в ХХ столітті. 1930-ті роки. Україна. Американський хлопчик Пітер Шемрок, син інженера, після трагічної загибелі батька опиняється сам серед репресивної радянської дійсності. Його рятує сліпий кобзар Іван Кочерга, і хлопець стає його поводирем. Разом вони подорожують Україною, потрапляють у небезпеку та стають свідками репресій проти кобзарів, які уособлюють голос народу. У фільмі звучать автентична українська музика, спів кобзарів. У зйомках брали участь справжні бандуристи. Саундтрек створено з використанням історичних записів.
«Я знімав цей фільм як оду українським кобзарям. Вони були духовними провідниками народу – тому їх і знищили», – Олесь Санін.
Міжнародне визнання та нагороди
- Голлівудський кінофестиваль: нагорода за режисуру Олесю Саніну на «Hollywood Film Festival» (2014). Фільм відзначено за глибоку історичну тему і художню мову;
- Варшавський міжнародний кінофестиваль (2014): фільм отримав широке визнання критиків і глядачів. Його названо «однією з найсильніших історичних драм про радянські злочини»;
- «Fresno Film Festival» (США) – нагорода глядацьких симпатій;
- «Chicago Ukrainian Film Festival» – приз за кращу операторську роботу (Сергій Михальчук);
- Представлений на «Palm Springs International Film Festival» (США).
Картина стала офіційним претендентом від України на «Оскар» (2014) у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою» (не потрапила у фінальний шортлист, але сприяла розголосу теми знищення кобзарства й радянського терору на світовому рівні).
Постер фільму «Поводир». Фото: IMDb
«Плем’я» (2014, режисер Мирослав Слабошпицький). Фільм став справжнім феноменом світового артхаусного кіно. Унікальність стрічки полягає в тому, що вона повністю знята мовою жестів – без озвучки, субтитрів чи перекладу. Всі ролі виконані акторами з вадами слуху.
Головний герой, підліток Сергій, вступає до інтернату для глухих. Там він потрапляє в закриту і жорстоку субкультуру, де панують насильство, проституція й корупція. Герой проходить крізь складні моральні випробування і закохується, що ще більше ускладнює ситуацію.
Фільм отримав понад 40 міжнародних нагород. Він був показаний більш ніж у 50 країнах світу. «Плем’я» стало першим великим проривом нового українського кіно на міжнародній арені після Майдану. Це експериментальне, провокативне і потужне кіно, яке критики назвали «феноменом» та «кінематографічною революцією».
«Я не знімав фільм про глухих. Я зняв фільм про нас усіх – про те, як ми не чуємо одне одного», – М. Слабошпицький.
«Фільм, якого неможливо забути…, приголомшливий дебют», – The Guardian
Міжнародне визнання та нагороди:
1. Каннський кінофестиваль (2014): Гран-прі Тижня критики (Grand Prix Nespresso), приз «Одкровення» France 4 (Révélation France 4 Award), приз фонду Ґан (Gan Foundation Support for Distribution).
2. Європейська кіноакадемія (2014): номінація «Європейське відкриття року».
3. Кінофестиваль в Карлових Варах (2014): спеціальна відзнака.
Фільм висувався на премію «Оскар» в категорії «Найкращий фільм іноземною мовою» (не потрапив у шортлист).
Кадр з фільму «Плем’я». Фото: IMDb
«Мої думки тихі» (2019, режисер Антоніо Лукіч). Стрічка про те, як Вадим – молодий звукорежисер з Києва – не вписується в рамки країни, в якій живе. Йому випадає шанс зробити запис звуків тварин у Закарпатті для іноземної компанії і, можливо, поїхати працювати в Канаду. Але разом з ним у подорож вирушає мама – галаслива, емоційна і надто турботлива. Ця подорож стає і смішною, і болісною, бо виявляє справжню глибину стосунків між дорослими дітьми й батьками. Фільм поєднує гумор, драму та глибоку емоцію, не вдаючись до пафосу. Звук, тиша й простір у кадрі працюють як окремі персонажі. Герої говорять українською та суржиком – живою мовою реального життя. Це найласкавіший український фільм останніх років, який поєднав мистецький підхід з глядацьким теплом.
Міжнародне визнання та нагороди:
1. Карлові Вари (Чехія) – спеціальний приз журі секції «East of the West».
2. Cottbus Film Festival (Німеччина) – приз за найкращий дебют.
3. Trieste Film Festival (Італія) – спеціальний диплом журі.
«У фільмі немає жодного фальшивого жесту. Це ніжна й гірко-смішна розповідь про нас із вами», – The Calvert Journal.
«Антоніо Лукіч створив щось дуже рідкісне: національне кіно, яке розуміє свого глядача й водночас говорить зі світом», – Film New Europe.
Кадр з фільму «Мої думки тихі». Фото: Артхаус Трафік
«Атлантида» (2019, режисер Валентин Васянович). Це постапокаліптична драма, що принесла українському кіно гучне міжнародне визнання. Фільм-пророцтво, знятий ще до повномасштабної війни, але який напрочуд точно передбачив реальність майбутнього Донбасу після війни.
2025 рік. Донбас. Після війни з росією територія визнана непридатною для життя. Колишній військовий Сергій намагається знайти своє місце у новому житті, де довкола – зруйнована інфраструктура, токсичний ґрунт і травмовані люди. Працюючи волонтером, він перевозить останки загиблих – і поступово знаходить сенс життя. Усі ролі виконують непрофесійні актори, серед них – справжні ветерани АТО, волонтери та солдати ЗСУ.
Міжнародне визнання та нагороди:
1. Венеційський кінофестиваль (2019): найкращий фільм програми «Горизонти» – Orizzonti Award for Best Film. Це був перший український фільм, що здобув головну нагороду у цій секції.
2. Міжнародний кінофестиваль у Токіо: нагорода за найкращу операторську роботу (Валентин Васянович).
Нагороди на фестивалях: Premio della Giuria Studentesca – Трієст (Італія), Grand Prix – Аррас (Франція). Приз «FIPRESCI» (міжнародної асоціації кінокритиків).
Офіційний український претендент на «Оскар» 2021 року в категорії «Міжнародний повнометражний фільм».
Фільм демонструвався у понад 30 країнах, включаючи Францію, Нідерланди, США, Канаду. Потрапив у списки найкращих європейських фільмів року (за версіями критиків Variety, Cineuropa, The Guardian). Стрічка викликала резонанс серед міжнародної аудиторії як передбачення майбутньої гуманітарної катастрофи.
«Я хотів показати Україну після перемоги, але перемогу зі страшною ціною», – Валентин Васянович.
«Після «Атлантиди» вже неможливо дивитися на війну в Україні як на щось абстрактне», – Variety.
Постер фільму «Атлантида». Фото: LIFE OLD
«Додому» (2019, режисер Наріман Алієв). Стрічка про те, як старший син кримськотатарської родини гине на Донбасі. Батько забирає його тіло з Києва, щоб поховати на батьківщині – у Криму. Разом з ним у подорож вирушає молодший син. Це фільм-подорож, що поступово розкриває складні стосунки між поколіннями, між традицією та сучасністю, між батьком і сином, між втратою і надією. Фільм говорить про тему вигнання, втрати дому та ідентичності, що стало особливо актуальним після анексії Криму. Перший український фільм, який говорить про кримських татар без етнографічного спрощення – глибоко, особисто, із середини. Поєднує індивідуальну драму з політичним контекстом, не перетворюючи фільм на публіцистику. Представляє сучасну Україну як багатонаціональну і багатоголосну країну, де кожна історія має значення.
Міжнародне визнання та нагороди:
- Каннський кінофестиваль (2019) – відібраний до конкурсної програми «Un Certain Regard» (Особливий погляд). Отримав високі оцінки критиків за глибоку драму, стриманий стиль і гуманістичну тему.
- Приз журі та нагорода за найкращу чоловічу роль – «Batumi International Art-House Film Festival».
Офіційна заявка України на премію «Оскар»-2020 у категорії «Найкращий міжнародний повнометражний фільм».
«Сильний, тихий фільм з глибоким внутрішнім болем. "Додому" – це сучасна притча про батьків і дітей, про коріння і втрату», – The Hollywood Reporter.
Кадр з фільму «Додому». Фото: Суспільне культура
Світове визнання – це не лише аплодисменти, а й знак, що українська культура цікава, глибока та унікальна.
Далі буде…
