Завжди, коли я слухаю спів Дмитра Гнатюка, – мною оволодіває хвилювання, яке можна передати як грозу, хоча зовні воно виявляється спокоєм,
схожим на завмирання у мить бажаної несподіванки…
Ця людина співає серцем, серцем його й треба слухати.
Дмитро Павличко
Дмитро Михайлович Гнатюк народився 28 березня 1925 року в селі Мамаївці, що тоді входило до складу Румунського королівства, а нині – Кіцманського району Чернівецької області. Співати почав з дитинства під менторством священника місцевої церкви, який навчив його основ вокалу. Під час навчання у школі Дмитро організував гурток художньої самодіяльності, і навіть сам поставив спектакль «Сватання на Гончарівці». Ця постановка отримала високу оцінку, її навіть збиралися відправити до Києва, але почалася Друга світова війна.
Співочу діяльність довелося поставити на паузу. Дмитро Гнатюк пішов захищати рідну землю. На фронті він отримав контузію й згодом лікувався в госпіталі на Уралі. Після цієї бойової травми у Гнатюка мутував і відкрився голос.
«….Ось у тому краю у мене голос і відкрився. Після контузії. Мутація голосу сталася: сильне потрясіння, страшні вибухи й контузія посприяли тому, що заспівав», – згадував Дмитро Гнатюк.
Після війни він повернувся в Україну, деякий час працював у Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської, згодом вступив до консерваторії у Києві. У 1951 році, після закінчення консерваторії, став солістом Київського театру опери та балету ім. Т. Шевченка. На київській оперній сцені він був відомий як драматичний співак, що втілював яскраві, колоритні образи, зокрема, в операх «Наталка Полтавка», «Енеїда», «Євгеній Онєгін», «Пікова дама», «Мазепа», «Кармен», «Севільський цирульник» та ін. Як зізнавася співак, його улюбленою партією був Остап у «Тарасі Бульбі».
Крім оперних арій, Гнатюк співав і українські пісні. Пік його співочої кар’єри прийшовся на 60–70-ті роки. Маестро записує пісню «Два кольори», яка приносить йому шалену популярність. Її у 1964 році написав композитор Олександр Білаш на слова поета Дмитра Павличка. Поет був другом Гнатюка й говорив, що той «співає серцем». Сам Гнатюк розповідав, що текст поезії «Два кольори» нагадує йому про дитинство та рідний край і є уособленням життя кожного українця, в якому є місце і червоному (щастю й любові), і чорному (трагедії та журбі). Незабаром співак закріпив успіх, виконавши «Пісню про рушник», «Черемшину», «Києве мій». До речі, пісня «Як тебе не любити, Києве мій!» є офіційним гімном Києва з 2014 року.
Відеокадр із д/ф «Дмитро Гнатюк. Моя Україна». Фото: телеканал UA:ПЕРШИЙ
Секрет успіху виконаних Гнатюком пісень полягав у тому, що він був здатний не тільки відчути сутність виконуваної композиції, а й передати внутрішню причетність до того, що відбувалося під час її написання у душі поета, композитора, і до періоду, в якому народилася ця пісня. Дмитро Гнатюк мав особливий голос – могутній баритон з повним діапазоном. Це був дар Божий. Перше, що має бути в голосі, це правильне інтонування: для того, щоб проникнути в серце. Друге – це потужність і тембр голосу. А потім уже смак і те, про що словами не скажеш. Головними у Дмитра Михайловича були унікальна харизма та енергетика, володіючи якими, він проникав до всіх слухачів.
Починаючи з 70-х років, з українським репертуаром співак об’їздив увесь світ, виступаючи на найвідоміших сценах США, Канади, Франції та Англії. А на гастролях в Австралії та Новій Зеландії він дав 57 сольних концертів за два місяці. Це дало змогу світові ознайомитися з неповторною музичною культурою України.
Афіша концерту Д. Гнатюка в Північній Америці
Популяризація української пісні була частиною його світогляду й у певному сенсі – місією: Гнатюк вважав, що саме так ми продовжуємо себе. В інтерв’ю виданню «Україна молода» маестро говорив: «Пісня – це ж наша історія. І вона має жити. «Черемшину» он навіть японці співають. Ця пісня після моїх гастролей стала в Японії дуже популярною. І місцевий квартет забажав її виконувати. Я дав їм ноти. І вони співали її в усьому світі».
Іноземці були вражені талантом маестро. «У Дмитра Гнатюка голос один із тисячі. Голос великий, чистий, дуже багатий і тренований настільки, що будь-яка вокальна трудність здається йому легкою і природною, як розмова і ходіння. Співак може зробити свій голос великим і маленьким, сильним і слабким, похмурим і світлим, радісним», – так відгукнулася про співака канадська газета «Winnipeg Free Press». Йому пропонували залишатися працювати в різних країнах, але співак казав: «Без України я не зможу співати». І це було його життєве кредо. Він був великим патріотом, великим українцем. Це була людина, яку поважав увесь світ.
У 1975 році Дмитро Михайлович здобув другу освіту, закінчивши Київський інститут театрального мистецтва за спеціальністю режисер. Тож, окрім співочої кар'єри, Гнатюк увійшов в історію як режисер. Його дебютом в новому амплуа стала опера Олександра Бородіна «Князь Ігор». Дмитро Михайлович виключив будь-яку можливість порівняння його постановки з іншими, він свідомо порушив класичні оперні канони та замість черговості увертюра-пролог-опера представив пролог-увертюру-оперу, посиливши динаміку вистави й скоротивши її час на півтори години. Не всі спочатку зрозуміли суть такої новаторської режисури, навіть дорікали Гнатюку, але час довів його правоту. З 1988 по 2011 роки, працюючи на посаді головного режисера Національної опери України, Гнатюк-режисер поставив опери: «Князь Ігор» О. Бородіна, «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка» М. Лисенка, «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Пікова дама», «Мазепа» П. Чайковського, «Сорочинський ярмарок» М. Мусоргського, «Тоска» Джакомо Пуччіні, «Севільський цирульник» Джоаккіно Россіні, «Травіата», «Аїда» Джузеппе Верді, «Війна і мир» С. Прокоф’єва та інші.
Дмитро Михайлович мав принципову громадянську позицію й дуже любив Україну. Так, у досить поважному віці у 2004 році він брав участь у Помаранчевій революції, виступав з народними піснями на сцені Майдану Незалежності, а у 2013 році підтримав Революцію Гідності.
Співак є лауреатом Національної премії України імені Т. Шевченка та багатьох інших державних нагород. Він віддав оперному мистецтву понад 60 років. За час своєї кар'єри дав незліченну кількість концертів, поставив понад два десятки вистав, записав 6 компакт-дисків і понад 15 платівок, які вийшли щонайменше 57-мільйонним тиражем. Всього у його концертному репертуарі – понад 85 творів національної та світової класики.
Виконавське мистецтво Дмитра Михайловича було особливим, несумісним із безглуздістю, порожнечею і беззмістовністю. Саме тому виконані ним пісні й нині відбиваються у нашій свідомості. Разом із співом Дмитра Гнатюка прийшли у музичний світогляд людей композитори Микола Лисенко, Кирило Стеценко, Платон і Георгій Майбороди, Олександр Білаш, Василь Михайлюк, поети Дмитро Павличко, Андрій Малишко, Михайло Ткач та інші. Саме Гнатюк на своїх співочих крилах приніс нам їхню творчість і залишив у духовній вічності.
Відомий на весь світ співак був простою і щирою у спілкуванні людиною. Мало хто знає, але він все життя збирав український живопис. У своїй домівці Дмитро Михайлович колекціонував твори кінця XIX – початку XX ст., у тому числі – українських художників: С. Васильковського, П. Левченка, М. Пимоненка та ін.
29 квітня 2016 року Дмитра Гнатюка не стало. Похований він у Києві на Байковому кладовищі. Ім'я видатного українського оперного співака Дмитра Гнатюка було увіковічено на Алеї Зірок у Києві. Алея Зірок є місцем, де вшановують видатних діячів мистецтва, і зірка Дмитра Гнатюка заслужено стала частиною цього культурного простору.
28 лютого 2020 року в Печерському районі м. Києва видатному українському співакові відкрили меморіальну дошку. Її встановили на фасаді будинку, де жив артист, на вулиці Станіславського. В цьому ж будинку сім'я Гнатюка облаштувала кімнату-музей, присвячену творчому шляху виконавця.
Меморіальна дошка на фасаді будинку, де проживав співак, по вулиці Станіславського, 3. Фото Олександра Баркіна
Дмитро Михайлович належить до числа тих артистів, які відверто, послідовно, гучно, з усією силою таланту, людського темпераменту, з потужним відчуттям українських традицій стверджували високі принципи й ідеали українського національного мистецтва. Його можна віднести до ряду небагатьох митців, здатних рухати вперед суспільну думку й національну свідомість, впливати на їхнє формування як в Україні, так і світі.
У статті використані фото з відкритих джерел
