Маляренко Олена Миколаївна. Проєкт "АртСпротив"
Моя історія війни
У дитинстві я боялася собак, а батько вчив мене: «Звірі нутром відчувають запах страху і кидаються на нажахану людину, тому боятися не можна - це провокує напад». До чого це я? До того, що для мене найстрашніше у війні та окупації саме страх. І найважливіше – подолати його.
Ти раптом починаєш боятися людей. Звичайних людей, які ще кілька років тому приїздили до нас, як туристи з близького закордону, казали, як їм подобається наш край, наш народ, наші пісні, наша кухня і таке інше. А тепер вони ходять зі зброєю по наших вулицях, говорять, що люблять і рятують нас, але насправді - погрожують і ненавидять. І щоб не видати себе, не стати їхньою жертвою, потрібно приховувати: думки, почуття, переконання і – страх. Бо страх провокує агресію. Все, як у батькових уроках з дитинства.
Звісно, можна утекти від «собак». А можна й сховатися - не виходити з дому, зачинитися, замовкнути, впасти в анабіоз до часу звільнення, поки не зміниться ситуація. Та чи не втрачу я так свою особистість? Свою країну? Як жити, не вміючи воювати?
Я раптом зрозуміла одну просту річ: українці пережили не одну окупацію та навалу, не одну імперію, нам нема чого боятися, ми непереможні. Головне - залишатися вірними собі. І мистецтво, в цьому розумінні, стало способом перемогти страх і не зрадити.
З перших днів війни я писала вірші та нотатки про те, що відбувається. Розміщувала їх у соціальних мережах на українських і навіть російських сайтах і не зупинилася в окупації. Потім давала коментарі для українських та європейських ЗМІ, чесно розповідаючи те, що бачу і знаю. Зрозуміли таку мою «хоробрість» не всі. Мені у відповідь на публікації одні почали писати: «Зупинися, ти наражаєшся на небезпеку!», інші - «Ти провокатор! русня тобі дозволяє це постити, щоби виявляти в коментах патріотів», писали й заклики: «Виїжджай, не залишайся там! Чи тобі «какая разніца?». Було боляче від того, що свої не вірять у здатність херсонців не зрадити під тиском обставин. Мені, нам своє болить. Якби ці люди знали, що мені в окупованому Херсоні замовляють вишиванки, що я розвозила людям ті вишиті футболки з написом «Я люблю Україну», то, мабуть, сильно здивувалися б. Хоча ці вишивання не можуть зрівнятися і близько із мужністю тих, хто виходив на мітинги протягом березня 2022 року. Ось де справжня хоробрість!
