У дитинстві я боялася собак, а батько вчив мене: «Звірі нутром відчувають запах страху і кидаються на нажахану людину, тому боятися не можна - це провокує напад». До чого це я? До того, що для мене найстрашніше у війні та окупації саме страх. І найважливіше – подолати його.
Ти раптом починаєш боятися людей. Звичайних людей, які ще кілька років тому приїздили до нас, як туристи з близького закордону, казали, як їм подобається наш край, наш народ, наші пісні, наша кухня і таке інше. А тепер вони ходять зі зброєю по наших вулицях, говорять, що люблять і рятують нас, але насправді - погрожують і ненавидять. І щоб не видати себе, не стати їхньою жертвою, потрібно приховувати: думки, почуття, переконання і – страх. Бо страх провокує агресію. Все, як у батькових уроках з дитинства.
Звісно, можна утекти від «собак». А можна й сховатися - не виходити з дому, зачинитися, замовкнути, впасти в анабіоз до часу звільнення, поки не зміниться ситуація. Та чи не втрачу я так свою особистість? Свою країну? Як жити, не вміючи воювати?
Я раптом зрозуміла одну просту річ: українці пережили не одну окупацію та навалу, не одну імперію, нам нема чого боятися, ми непереможні. Головне - залишатися вірними собі. І мистецтво, в цьому розумінні, стало способом перемогти страх і не зрадити.
З перших днів війни я писала вірші та нотатки про те, що відбувається. Розміщувала їх у соціальних мережах на українських і навіть російських сайтах і не зупинилася в окупації. Потім давала коментарі для українських та європейських ЗМІ, чесно розповідаючи те, що бачу і знаю. Зрозуміли таку мою «хоробрість» не всі. Мені у відповідь на публікації одні почали писати: «Зупинися, ти наражаєшся на небезпеку!», інші - «Ти провокатор! русня тобі дозволяє це постити, щоби виявляти в коментах патріотів», писали й заклики: «Виїжджай, не залишайся там! Чи тобі «какая разніца?». Було боляче від того, що свої не вірять у здатність херсонців не зрадити під тиском обставин. Мені, нам своє болить. Якби ці люди знали, що мені в окупованому Херсоні замовляють вишиванки, що я розвозила людям ті вишиті футболки з написом «Я люблю Україну», то, мабуть, сильно здивувалися б. Хоча ці вишивання не можуть зрівнятися і близько із мужністю тих, хто виходив на мітинги протягом березня 2022 року. Ось де справжня хоробрість!
Взагалі, окупаційний період став не просто тестом на своїх і чужих. Він, як будь-який стрес, став несподівано плідним творчим періодом. Зокрема, почала писатися нова книга гумористичних оповідань «Жизель і мир». Її фрагменти, особливо про річпорт та блокпости, читали люди на вулицях одне одному вголос поки у нас був інтернет. І це була найвища винагорода мені як авторові. Знаєте, чому? Тому що ми не боялися. А там де нема страху, нема і поразки.
А потім справжнім подарунком стала несподівана підтримка з інших міст України. Так, разом з Оксаною Коваленко, бардом із Мукачева, ми зробили декілька пісень на мої вірші – «Окупація» одна з них. Андрій Шпак із Дніпра зробив відео на мої вірші.
Спільно зі Світланою Мацютою ми почали робити сумочки. Я вишивала на них картини Марії Примаченко, а вона перетворювала їх на зручні жіночі аксесуари. Разом із фотохудожником Ігорем Івершенем ми зробили в окупованому Херсоні дві патріотичні фотосесії – влітку та восени. Планувалося зробити світлини дівчат із моїми вишивками, але росіяни «закрутили гайки» і дівчата не наважилися. Так я сама опинилася вперше в житті у ролі фотомоделі. Цими фото у вишиванках і в традиційному хусткуванні, з дукачами та намистом, зі стрічками в кольорах прапора, ми хотіли показати незламність і нескореність Херсона. Ними я ділилася на своїх сторінках у соціальних мережах.
Мені пощастило не стати жертвою російського терору. Хоча до мене приходили один раз для перевірки документів і ще раз з обшуком. Але – сталося диво: «візитери» задивилися на мій донецький диплом (а я закінчила у 2003 році Донецький національний університет). У нас почалася розмова про життя, культуру, історію. Ми несподівано мирно посперечавшись і розпрощалися. Сподіваюся, що якесь зерно сумніву у голови моїх відвідувачів було посіяне.
Більш неприємну розмову я мала із росіянами та колаборантами через спроби не допустити їх до Станіславської бібліотеки, яку я на той момент очолювала. Вони там спочатку влаштували бурятську нічліжку, а потім, за свідченнями місцевих жителів, і катівню. Мені не вдалося врятувати ні книги, ні документи закладу – і це найбільша для мене прикрість. Коли в листопаді 2022 року, після звільнення правобережної частини Херсонщини, я приїхала з волонтерами у бібліотеку для перевірки її стану, то жахнулася – бруд, вибиті вікна, розграбоване майно, а унікальною колекцією рушників місцевих майстринь перев’язували рани. Для перевірки сейфа нам довелося викликати саперів. Прибрали ми тільки три кімнати з чотирьох, але винесли з них дюжину величезних мішків сміття - ось такі реалії.
Зараз Херсонщина щодня піддається жорстоким обстрілам. Херсон, у якому я живу, здригається від вибухів, руйнуються прекрасні будинки, яким понад 240 років. Але ми не боїмося. Ми зустрічаємося, читаємо вірші, малюємо, вишиваємо – ми живемо. Жити попри все, зберігаючи гідність, це теж мистецтво, яке ми опановуємо щодня!
О. Маляренко
Олена Маляренко до війни працювала директоркою Станіславської бібліотеки. Вона вкладала свою душу і багато зусиль для її активного функціонування. З початку повномасштабного вторгнення росіян Олена Миколаївна намагалася достукатися до обласної влади та Міністерства культури з питанням щодо евакуації цінних книг. За словами директорки бібліотеки, її ігнорували або ж відповідали, що в країні війна, а ви тут зі своїми книгами. Коли ж на території Станіславської громади відбулися бої, то Олена Миколаївна намагалася самотужки щось зробити аби врятувати книги та документацію. Вона спробувала знайти машину для перевезення, проте їй це не вдалося – або їхати туди боялися, або ціну захмарну виставляли. Згодом будівлю бібліотеки захопили російські військові і потрапити туди без перепустки було неможливо. О. Маляренко почала ходити із заявою до комендатури, була і в приймальні сальдо, писала стремоусову, семенчеву, черевку, але ті її просто ігнорували. Зустрічалася Олена Миколаївна й з тодішнім російським очільником обласного управління культури кузьменком. Оскільки директорка бібліотеки відмовилася від співпраці, то й допомагати в порятунку бібліотечних фондів той псевдоочільник не став.
Олену Маляренко дуже гнітило те, що відбувалося тоді в її бібліотеці. Щоб потрапити в будівлю книгозбірні російські солдати зайшли туди, вибивши її вікна. Довкола ґанку створили барикаду з книг, столів та сейфа, вивезли електроприлади та офісну техніку. А саму бібліотеку перетворили в катівню, куди водили на допити людей.
Коли ж відбулася деокупація Олена Миколаївна змогла потрапити в очолювану нею бібліотеку. Вона жахнулась від побаченого: книжковий фонд знищений на третину, повна відсутність періодичних видань, з меблів уціліли лише металеві стелажі, вікна простріляні кулями (очевидно солдати так розважалися), цінна колекція вишиванок (віком від 50-100 років) практично була знищена (з 50 залишилось 7), а ті, що залишилися були в плямах крові.
О. Маляренко разом із небайдужими станіславцями, бібліотечними працівниками та волонтерами почали наводити лад в книгозбірні: прибрали приміщення від величезної купи сміття та забили вікна плівкою.
Так, будівлю бібліотеки можна відремонтувати, але ж як повернути той цінний бібліотечний фонд – ось чим переймається Олена Миколаївна. А ще моторошним є те, що за свідченням очевидців, бібліотека стала катівнею. Ось як коментує цю ситуацію О. Маляренко: «Під гуркіт канонади я взялася прати замочені ще з вечора і привезені ще тиждень тому зі Станіславської публічної бібліотеки, наші виставкові рушники і вишиванки. Після Zольдатів із 50 експонатів лишилося 7. Але й це ще не найгірше. Тут таке... Коли з виставкової сорочки, що була задубіла й чорна мов кора, після замочування зійшов пил і бруд, то виявилося, що вона... в крові. Вся, наче нею не витирали, а затикали рани. Я зрозуміла це, коли злила холодну воду і залила теплою - запах крові пішов по всій хаті. Мені казали місцеві жителі: бібліотеку використовували як катівню. Я не повірила. Не хочеться одразу в таке вірити. Та й під час огляду та прибирання я не знайшла в ній мотузок, плям крові чи рваного одягу, чи чогось, що нагадувало б про ув'язнення. Тільки дві стяжки. А тепер думаю: от куди ділися інші наші рушники - мабуть і ними витирали кров... Страшно».
Вишиванням Олена Маляренко займалася ще до війни. Цього хисту її навчила бабуся. Вона вишивала одяг та жіночі аксесуари візерунками, які придумувала сама. Будучи в окупації, майстриня продовжила творити розкішну красу. Спочатку почала прикрашати футболки жовто-блакитними серцями вишитими закарпатським крученим, кучерявим швом та колодочками. Ці символічні речі стали популярними в окупованому місті, і футболки з «українськими серцями» залюбки вдягали херсонці.
Пізніше О. Маляренко, крім футболок, почала вишивати сумки (які шила Світлана Мацюта) за малюнками Марії Приймаченко. «Коли я виклала фото робіт в інтернет, в окупованому Херсоні виявився страшний попит на наше українське – це був наш спротив. Особливо після того, як «братья» знищили музей Марії Приймаченко, мене завалили проханнями вишити щось за її малюнками», - коментує свою діяльність Олена.
Коли в соцмережі з’явилися фотографії вишитих робіт, майстриня отримала, окрім вподобайок, ще й купу замовлень з різних міст України. Усе, що вишивала в окупації, довго чекало на своїх замовниць. Після звільнення Херсона майстриня змогла розіслати вишиті роботи, за що й отримала гарні відгуки та фотозвіти.
Вишивальниця багато часу приділяє своїй творчості, тільки загояться пальці знову береться за діло. Її дуже надихають роботи в стилі петриківського розпису. Наступним циклом робіт майстриня планує вшанувати золоті руки Марфи Тимченко. Нові сумочки й блузки будуть виконані за мотивами її розписів, ближче до техніки так званої угорської гладі, популярної колись на південному заході України.
Нині її роботи ширяться не тільки по Україні, а й навіть по світові. Олена Миколаївна говорить: «Я рада можливості творити для тих, хто любить і цінує наше, рідне, давнє. Якщо не творити краси і добра всупереч злу, яке коїться поряд, то нам не вижити».
Олена Миколаївна Маляренко – письменниця, журналістка, авторка багатьох поетичних збірок та прозових творів. Їй притаманне романтичне відображення дійсності з виразним реалістичним началом, поєднання образності та асоціативності з філософським підтекстом.
Книга «Пупуся Жизель» була створена Оленою Маляренко ще до війни і полюбилася багатьом читачам. Вона включала збірку оповідань про життя та буденні пригоди місцевої антигламурної пишної жіночки. Під час окупації авторка вирішила продовжити її і почала писати оповідання до нової книги «Жизель і мир». Якщо в першій книзі образ героїні був неавтобіографічний, а зібраний, то в другій – гумористичні замальовки життя героїні в окупації були створені на основі власних спостережень авторки. Фрагменти цих оповідань О. Маляренко виставляла в соцмережу. Через таку сміливість письменниця почала отримувати від колишніх колег, які перейшли на бік окупантів, такі повідомлення: «Ми не будемо тебе прикривати раз ти стала бандерівкою та насміхаєшся з росіян». Наразі книга готова до друку.
Окрім того, Олена Маляренко написала чимало цікавих життєвих історій в окупованому Херсоні. Цими оповіданнями вона ділилася в соцмережі аби хоч якось підняти дух херсонців. Серед них є кумедні, а є й трагічні, до сліз, твори. В цих розповідях про зустрічі з окупантами на блокпостах, про цинізм та абсурд нових господарів у місті, про власну громадянську позицію авторки.
Письменниця й нині продовжує писати про страшні наслідки та реалії війни проти України. Демонструє ці твори як в соцмережі, так і на читаннях, які проходять в артхабі в укритті театру Куліша. Також Олена Маляренко проводить онлайн-читання українських перекладів Біблії, молитвослова і творів української літератури.
В мене небагато чорного одягу – в основному це зимовий, брюки та спідниці. А на літо ні. Є кофта, сукня і футболка з кониками примаченко_стайл , яку я вишивала собі в квітні-березні, сидячи коло мого Борі, поки він хворів. Вона йому сподобалася, сказав, смішна, гарна. І тепер, коли його нема, я її ношу. Без усякої мети. Просто і траур, і пам'ять.
Зайшла в неділю після церкви до магазину - купити на 9 днів цукерок. Подякувала дівчаткам за обслуговування, виходжу і чую, як продавчині за спиною кажуть:
- Я вишиванку побачила - аж на українську перейшла.
- Ага, класна вишивка, - каже друга. - І не боїться. Я думала, зараз їх не носять...
- Скажи, приємно було побачити?
- Ага... А ти чуєш, ми й досі по українськи говоримо?
І сміються.
Я теж від дверей їм помахала, наче ж про мене мова, й посміхнулася, але сказане ними дійшло до мене аж надворі. Овва! Ми з моїми конями, у ці дні без зв'язку, принесли вітер з України. Мені було сумно, але ми з конями принесли радість. Отака от магія вишиванки.
Знаєте, у людини не можна забрати те, чим вона є, що становить не моду, а сутність. Навіть коли дуже важко.
24 лютого було багато дзвінків і повідомлень, але два - показові.
Перший.
Одна літня мамина подруга зателефонувала і ... привітала:
- Поздравляю, дорогая. Наши скоро будут здесь. Теперь мы свободны от этой б@ндеровской нечисти. Жаль мама твоя не дожила...
- Подождите, - поспішила я. - Не надо меня с этим г@ном поздравлять и маму мою сюда не приплетайте. Простите за грубость, но вы понимаете, что это полномасштабная война и погибнут тысячи людей? Чему вы радуетесь?
- Не разбив яиц, омлет не приготовишь. Они же, эти нацики, ненавидели нас, за то, что мы другие, пусть теперь заплатят.
- Давайте без поэтических метафор из цитатника мудрой волчицы. Какие омлеты - речь о живых людях! Ваши нацики ненавидели вас, вы ненавидели их. Один один. Это называется «жить в свободной стране плохо воспитанных людей». У всех свои мнения и нулевая толерантность. Что ж теперь, убивать при помощи русских туристов?
- Ты что, под америкосами жить хочешь? Под поляками? Неделька - и все успокоится.
- Я хочу жить ни под кем. А если по-проститутски выбирать, под кого ложиться, то точно не под россиян. Клиента надо искать с деньгами.
- Но... Мы же один народ!
- С кем? Отношения киеворусичей и ляхов лет на 400 старше появления москвы на карте. Извините, я не хочу вести сейчас исторические дискуссии. Храни вас Бог от ваших освободителей, бо им с танка людишек не видать. Все.
І кинула трубку.
Я ходила матюкалася по квартирі після цієї розмови. Мені говорили бруд, я відповідала дурницями. Навіть руки помила. Не допомогло. Я заплакала. Боря упіймав мене, обійняв і так ми сиділи під звуки новин...
Другий дзвінок пролунав увечері.
- Ну що, дочекалася своїх москалів? - кричала моя екс-подруга. - Чи пакуєш чемодани і будеш від них тікати до ненависної тобі Європи?
- Ффух... Стривай... Ти зі мною чи з телевізором розмовляєш? Нахєра мені оцей мємокатехізіс для кухонних полемік? Що конкретно ти хочеш спитати? Бо я зараз кину трубку.
- Ти виїжджати збираєшся чи ні?
- Ні. В мене муж і робота.
- Яка робота, ти шо під москалями працювати будеш?
- У мене моя робота на моїй землі для моїх людей.
- То всьо слова, я переживаю за тебе, виїжджайте до нас, в мене є вільна хата в селі. Ваш юговосток ніхто відбивати не буде. Не хватало, щоб наші хлопці за проросійське бидло гинули. Приїжджай.
- Дякую. Я подумаю. Ми порадимося і я тобі напишу чи подзвоню. Вибач.
Обидва ці дзвінки відкрили мені те, чого я ніяк не змогла збагнути довгий час. Моя терпимість до чужих і бажання закрити рота своїм, щоб не були грубими з «гостями нашої хати» й не ганьбитися перед ними (мені часто було за своїх соромно), зрештою зробила мене нічиєю (Чужі вважали, що я, хоч і не їхня, але з ними. Свої – що я запроданка, хамили, погрожували, закликали вигнати з роботи, з країни і т.д.).
Я зрозуміла, що стала громадянкою неіснуючої версії України, в якій живе, може, ще кілька десятків таких само ідіотів, як я. І ми не бійці. Ми філософи. А інші, простіші й пряміші, які стільки раз сварилися зі мною, зараз будуть битися, вмирати і вбивати за свою, набагато масовішу, версію України. Згодна я з ними чи ні, але я не можу не поважати цю відданість і вірність. Я не можу не пишатися і не молитися. Не можу зрадити їх. Бо вони мої.
Це перше. А друге, що я зрозуміла тоді з несамовитою силою...
Ніхто ніколи не забере в мене право бути на своїй землі частиною свого народу. Хай і якийсь час під росіянами, але буду я українкою. Ні ким іншим. Мій опір - це БУТИ І НЕ ЗРАДИТИ морально, ментально, духовно. Я буду говорити те, що думаю, буду підтримувати своїх, і головне – я не буду боятися. Нізащо. І я більше не буду ввічливою до чужих – якщо ввічливість вважають слабкістю, треба говорити дохідливо.
Мені треба бути зі своїми, мирити своїх, зближати своїх, підтримувати своїх. Бути зі своїми. Тут. Саме тут. Я не побіжу. Мені нічого боятися. Бо я відчула силу: імперії приходили і минали, а українці, навіть не маючи формальної державності, залишалися собою. Вони вже перемогли. Перевірено сторіччями.
Тепер ми маємо державу і боремося за неї. І я, навіть в окупації, її частина. Так само, як українець, навіть в Канаді, залишається українцем.
Ось такі висновки.
Ось чому я тут. Поки жива, поки є хата.
П.С. З 2014 року я повторюю всім: імперія, яка так стрімко і хаотично розширяє межі, приречена. Доведено Цезарем і Македонським, Дарієм і Артаксерксом, Наполеоном і Гітлером. Тим більше імперія-головастік з роздутою багатою москвою і занедбаними в більшості своїй регіонами.
Це очевидно. Навіть не буду більше думати про прийдешню руїну чужої імперії.
Людина на 4 роки молодша за мене. «Той, кого ти колись могла би називати «малолєтка», війною перетворений на сумного сухорлявого мужика, старшого за тебе на ціле життя. Ти є, а його нема», – кажу я собі.
Зараз пишуть «гордо кинув в обличчя ворогу», «мужньо вигукнув». Не те... Все не те...
Найстрашніше, що в останні хвилини, ба миті життя він мовив два слова так буденно, наче поздоровкався, просто і спокійно, незворушно – сказав те очевидне і природнє, що не потребує для нього стверджень і доведень, тихо і втомлено: «Слава Україні!».
Найсильніші слова після «русскій воєнний корабль...».
І я не можу розвидіти, як розлючені цією тихою незламністю виснаженої людини закадрові «салдатікі» вмить перетворюють його на діряву мішень.
І не можу розчути, як молодий так само закадровий голос, що не має й 30, мабуть, років злісно видушує над вмить завмерлим мертвим тілом «сссдохні...».
Страшно...
Ці «малолєткі» виросли у різних світах різних держав і урядів. Один вмирає як людина, інший вбиває як нелюд. А я живу ...
Мені вперше стало страшно за людство. Не умоглядно «ах, куди ми котимося», а фізично.
І я чомусь відчуваю не так гордість, як горе.
Якесь таке нестерпно пекуче і всеосяжне...
Що ж ми всі, старші, наробили з нашими «малолєтками»...
Нема більше слів.
Я просто не могла це терпіти.
П.С. Той «третій Рим» зруйнує сам себе.
Черга за російськими сім-картами на центральній площі просувалася повільно. Пів години тому прибігали журналісти РФ і намагалися зняти позитивний відос - як українці переходять на «братського» оператора. Але люди стояли такі похмурі, не дивилися не те що на них, а й одне одному в очі, навіть не розмовляли, наче соромилися, і від камер відверталися.
Жизель теж раз по раз нахилялася зав'язувати неіснуючі шнурки на балетках, щоб не потрапити в кадр. То журналістки ледве розкрутили одного глухуватого літнього мужичка на «жалкоє подобіє» інтерв'ю:
- Расскажите, почему вы решили перейти на российского оператора? Вы, наверное, доверяете России?
- Га? Шо? Связь нужна! - гаркнув той. - Падло якесь вишки позбивало. Ні позвонить, ні семеску направить. Я не пацан вам по криші лазить, і ловить цю... як її...
- Вы, наверное, хотите сказать спасибо за предоставленную братским российским народом мобильную связь? - перебили його «бойкіє дєвчонкі».
- Да, связь! - почув своє дідик. - І за ту срану связь ще паспорт неси! А підписку про невиїзд вам не принести? Ви вобше там розберіться, бо казали безплатно, а самі правлять по 100 гривень...
- Рублей?
- Шо? Гривень кажу. Я не поняв, що ви хочете. Шо вони хочуть від мене? - закрутив головою респондент, підтягуючи штани, до інших людей у черзі.
Розстроєні журналісти ретирувалися. А черга, розслабившись, стала підсміюватися й перемовлятися.
Кожен розповідав, наче виправдовуючись, про те, нащо йому ті сімки. Всі історії схожі одна на одну, з невеликими варіантами: сім'ї розділила війна, треба знати, як вони там, а дізнатися ніяк - ні інтернету, ні покриття.
Історія Жизелі теж майже вкладалася в цю канву: її сім'я в травні виїхала в евакуацію, чоловік, двоє дітей і свекруха. А вона застрягла тут з паралізованим постінсультним свекром. Чоловік мав повернутися по неї та по свого батька, але... Сім'я наче зникла після обстрілу колони з біженцями - ні слуху ні духу. Ще й зв'язку нема, щоб дізнатися бодай щось. Розказувати про це вона нікому не хотіла, бо розревілася б одразу, а чужі історії слухала й кивала.
Розмови плавно перейшли в інше річище. Хтось розповідав як евакуювалися з розгромленого села, хтось жалівся, яку руїну по собі залишає війна. Щоб не мовчати, Жизель бовкнула утішливе:
- Нічого, як нас звільнять - все відбудуємо. Дочекаємося наших. Аби воля...
Вона незчулася як її підхопили під руки й потягли з черги:
- Какой такой воли? Разве вас не освободили уже? Кого вы ожидаете? Откуда берете информацию? Что молчите? - допитувався в неї високий круглопикий мужчинка в штатському.
Він уже встиг махнути рукою і до них підійшли два російських солдати геть невеликоруської зовнішності. Жизель відчула як вниз живота обвалився якийсь крижаний ком і заслабли ноги: долялякалася... як же тепер свекор... і про своїх нічого не дізналася... і вони про неї - чи дізнаються? Господи.
Але її далі тягти не стали, зупинилися метрах в 50 від черги, яка витягувала шиї й дивилася сотнею зляканих очей.
- Ну, что молчишь?
- А ми на ти? Будем пить брудешафт? - ляпнула Жизель і злякалася ще більше. - Ну, давай на ти. Какая информация тебя интересует?
- Кх-кхм... Ты это.. Про освободителей что говорила? Кто там тебе свободу обещал?
- Пушкін... - снова ляпнула Жизель й навіть сама почервоніла: ну дєцкій сад! Тут життя на волосині, а вона каламбурить... Ну вже гулять так гулять, втрачати нічого.
- В смысле?
- Ну як же ж? Хіба не читали? Пушкін писав «И буду вечно тем любезен я народу, что чувства добрые я лирой пробуждал, что в свой жестокий век восславил я свободу и милость к падшим призывал». Александр Сергеич лично обещал свободу и милосердие. Или вы Пушкина не читали?
- Я это... «Выстрел» читал - вот вещь, - розгубився круглопикий. - Там один не выстрелил, когда противник не боялся. А потом дождался, когда тому будет что терять, и потребовал право на выстрел.
- О, это очень по-вашему, - посміхнулася йому Жизель. - Дожидатися. А я не люблю коли стріляють. Краще прощати. А нєсунам православія так Бог велів.
- Кого прощать? Бандеровцев? - завівся круглопикий.- Фашистов? Да за такие разговоры и шлёпнуть не страшно. Не боишься?
Два бурятика, не розуміючи про що мова, втім, зреагували на інтонацію старшого й підійшли ближче. У Жизелі в животі заворушився знов крижаний колобок. За нею тихо хвилювалася, забувши про сімки, черга. Вона фізично відчувала ще й їхній страх і зізналася:
- Страшно. Якби у мене був автомат, отоді б ти боявся. А так - автомат у тебе, і я, жінка, боюся.
- Тебе жить не надоело? - здивувався кругломордий.
- Нет. Но для меня... - і тут з підсвідомості випливла ще одна, десь почута фраза, - Жизнь - Христос, а смерть - приобретение. Кажется, в Библии так сказано.
- Ты баптистка что ли?
- Почему? Православная. А ты нет?
Запала важка пауза. Круглопикий вагався, думав, мабуть, що з нею робити.
- Православная, говоришь? Точно?
- Вееерую, - заспівала Жизель на одній ноті голосно й упевнено, прямо дивлячись в очі співрозмовнику й розмашисто перехрестилася. - Во единого Бога отца Вседержиииителя-а, Творца небу и земли видимым же всем и неви-и-идимым. И во единого Господа Иисуса Христа, сына Божия-а...
- Ладно, хватит. Устроила тут, - ніяково всміхнувся круглопикий, махнув бурятам і пішов.
Жизель повернулася до пункту зв'язку. На неї дивилися весело і здивовано: «Ну ти, мать, дала, ми думали уже всьо!» - вимовив хтось.
«Я теж», - хмикнула Жизель, черга якої на ті кляті сімки все не надходила і не надходила.
Аж тут її знову смикнули за рукав і в животі вкотре заворушився холодний колобок, - та що ж то таке?!
За нею стояв один з тих бурятиків, що недавно вартував їхній діалог із круглопиким і жестами кликав її за собою. Ну... хіба відмовиш людині з автоматом?
Жизель відійшла вбік, подумки вдруге за сьогодні прощаючись із життям.
Але бурят, радісно усміхаючись, нерозбірливо залопотів:
- Давай на. Давай два за сто, на. Тока гривня давай. А? - і простягнув їй дві різнокаліберні сімки російського оператора.
- Ну давай на, тунгус і друг стєпєй калмик- погодилася Жизель, і віддала бурятові 100 гривень.
Вона повернулася до людей, передала наступному свою чергу, розповіла про пригоду, і, не спаскудивши паспорта, пошльопала до свекра додому. Пупуся раділа, що швидко повернулася, що зможе хоч якось вийти в інтернет і спробувати знайти інформацію про своїх зниклих рідних. Вона ще не знала, що з першого разу той клятий «на связі» не спрацює, особливо на 4G, а «фенікс» не запрацює взагалі. То поспішала й весело, в ритмі кроків, декламувала собі Пушкіна - причепився на фоні стресу, «я пам'ятник сібє».
Херсон нині - місто цікавих зустрічей. Тут, кажуть, днями приїздив до нас Пушилін, ділитися, либонь, із Сальдо несексуальним досвідом свят і розбудов (і як обережно тирить російське бабло?).
Того не знаю, не бачила. А от що бачила - розкажу. Бо не життя довкіл, а героїко-сатирична короткометражка.
Одного дня на виїзді з Острова (такий район в Херсоні) перед мостом утворилася пробка (чи корок, якщо по-вумному, а не суржом). Сказали, там облаштують новий блок-пост - і такі да!
Їдемо повз маршруткою й розуміємо: а халабуди в дитинстві будували «нє только ліш всє», а й кожен порядний Zольдат унд офіZір. Від бордюру до третини проїжджої частини висунулося одоробло з цементних чи бетонних блоків, стромлять якісь гілки, щось накрито брезентом. Ну халабуда на Лукомор'ї, чесне слово. Ще й ходять – «дньом і ночью», кругом. За нею, правда, не русалка і не ступа, а БТР, позашляховик із міткою Z, а поряд...ммм... така велика машина, схожа на пічку-буржуйку, поставлену на вантажівку. Ще й двійко хлопців, повісивши автомати на гілки пхнуть дрова їй у трубу, а диму нема. Феєрія.
У передній легковушці триває перевірка документів. Ми стоїмо, чекаємо, повільно «обзіраємо взором» блок-пост і всі супутні чудеса іже з ним. Від нудьги якась жіночка у маршрутці вголос чи то питає, чи то робить припущення:
- То польовая кухня там зачєм-то?
- Половая, цить! - сердиться пошепки на неї чоловік.
А дідик навпроти прокидається і шмаляє в стелю новиною:
- Кажуть, в область мобільні крематорії заїхали. Розпалюють...
Сміх, короткий і нервовий, вщухає, не почавшись. А - раптом?
Тут до нашого водія заглядає один боєць «освободітєльного російського контінгєнта» в масці, «а глаза такіє добриє-добриє». До нас у двері заходить інший - в розгрузці, з автоматом, ще й гранатами увішаний.
Дідик, видно п'яненький, продовжує «жечь агньом»:
- Дакумент тєбє какой, синок, показать?
Та солдат не чує, він раптом випав зі сценарію війни - побачив дитину на руках у жіночки на першому сидінні, нахилився і радісно робить малому козу:
- Утю-тютю, как дєла, малой?
Мале зненацька пукає, кричить з переляку так, що всі сіпаються, й починає плакати:
- А што такоє? Кто маленького обідєл? - стривожується вояк. - Ти нє плачь. Ми тут чтоб нікто такіх дєток нікагдааа нє обіжаaaaл, - утіша батьківським тоном і уточнює в отетерілої мами, - Может, обідєл кто, напугал? Гаварітє, сообщайтє. Ми разбєрьомся с хуліганамі!
Я дивлюся чомусь то на дитину, то на гранату, що теліпається на обладунках бійця мов ялинкова іграшка. I - час завмирає...
Тут його кличе той, другий, від водія. Мовляв, усе ОК, пропускаєм. Наш новий «друг» маше нам прощально рукою (ну чисто Гагарін), і час пришвидшується - поєхалі...
Ми проминаємо блок-пост імені «солдат ребьонка нє обідіт». Водій в дзеркало дивиться в салон, витирає піт з чола і каже до нас:
- Весь день їжджу спокійно, а ці... абщітєльні, сука, попались!
Наш салон вибухає реготом.
Ми регочем так голосно й до сліз, що, мабуть, збиваємо з ритму хлопців, які пхають дрова в трубу невідомої мені машини в ритмі BoneyM By the rivers of Babylon.
Дійсно, для чого зупиняв нас цей балакучий пацан? Втомився від образу воїна? Засумував за сім'єю?
Хотів знайти хоч когось, кому він тут потрібен?
А ми? Е-ех... То пукаєм, то плачем, то ржем. Одне слово, херсонці.
Отакі от Z-зустрічі.
Сьогодні близько 17:00 херсонських дачників зустрічали Z-бійці. Видовище було ще те!
Уявіть, до сьомого причалу іде побитий життям катер «Роман Кош» із нещасною сотнею пенсіонерів і дещицею молоді. А до Річпорту в цей час різко, мов сітро з-під кришки, мчить кортеж з кількох легковушок типу «позашляховик» і мікроавтобуса із Z-маркуванням. Звідти, мов горох, висипається двадцятеро «вооружОнних освободітєлєй» .
Зустрічаючих одразу просять відійти за огорожу. Бо - спецоперація, нє іначє. І шоу починається.
За командою старшого бійці поділилися на групи: одна зайняла причал, інша вихід від катеру до кас, ще одна - прохід на парковку, ще одна - оточила власні машини, а то мало лі шо? Пенсіонери Херсона - нарід проривний (тут особливим було - «Іскандер, займи точку», звернене до бороданя, що позіхав так - ледь балаклава не репнула. Здається, він точку зайняв - тільки де, нащо і яку?).
Ну і шо? А ото!
Катер причалює, рибалки й безхатні собаки консолідувалися й разом дивуються. Риба клювать перестала. Чайки в небі вклякли. Всі «мєсниє» трохи відсунулися вліво, до 2 та 3 пристані, щоб «прієзжим» не заважать. І тихенько чекають - цо то бенде?
Аж ось - трап подано. І...
Ох, як здивувалися літні дачниці такій увазі молодих замаскованих хлопців! Особливо небезпечні диверсантки з відрами з-під розсади і букетами тюльпанів, розпатлані, засмаглі й офігєвші, йшли повз автомати. Усі пройшли перевірку документів і опитування типу:
- Гдє билі?
- На дачі.
- Што там дєлалі?
- В смислі? Виноград обрізали, картоплю садили, розсаду... А шо?
- Всьо спокойно било у вас?
- Да, а шо?
- Проходітє, проходітє...
Стрес, говорять бабці, невеликий, але корвалолу захотілося. А ще краще - бітнера. а ще краще - коньячку: «Бо ж не понятно, шо це було?».
Одні кажуть: «Шукають, хто запускав дрони з дач. А... як знайдеш, хто - від людини має дроном пахнути, чи запуском, чи що?».
Інші кажуть: «Шукають своїх. А... невже не видно, що семидесятилітня херсонка - не саратовський пацан?».
Інші кажуть: «Просто кошмарять, "дєлають із себе власть"».
Коротше, «всєй правди ми нє знаєм». А версій, як і «освободітєлєй», у нас вистачає.
Люди розповідають, побували на дачах - до шостого причалу й на Білогрудів острів навідалися. Що знайшли - не сказали. Що шукали - невідомо. Цікаве життя. Кипить, ітіть його.
Я росла в комуністично-атеїстичному середовищі українських радянських інтелігентів і унікального папи-шахтьора (людини ерудованої, але невихованої, як «поднятая целіна»). Іншим моїм «предкам» ще не вистачало півкроку до дисидентів, але внутрішня фронда уже заважала бути нормальними радянськими людьми. Вони ще вірили в соціалізм, але знали, що десь він звернув не туди і переписували Солженіцина. Гордість за державу була у них з такою домішкою сорому та іронії, що... пишалися вони мовчки, а жартували вголос. І це теж дуже (+ українська мова) заважало робити кар'єру, хоча кожен на своєму місці був знаний і шанований спеціаліст.
Бог для них був категорією умоглядною, в нього не вірили, але інтелігентно зауважували: «щось там таки має бути, раз совість і мозок кажуть іноді різні речі». Ці люди сформували мене і мій підхід до життя, навчили сумніватися, не ображатися, а боротися, але поважати і не ходити стадом.
Коли мені було 4 роки, тато з Херсонської області перевіз родину на Донеччину, і в моїм житті з'явився якісно новий персонаж - Баба Маня, татова мати.
Це була жінка невеличка, опецькувата, похмура і захусткована, як на картинах Васі Ложкіна. Розмовляла вона молитвами і прислів'ями. Носила темні сукенки в дрібну рясну квітку, фартуки, калоші і куфайку (або влітку куфайку без рукавів, яку називала душегрєйкою). Вона обожнювала мого батька, ненавиділа весь світ і... якось люто-пристрасно вірила в Бога.
Коли батьки були на роботі, а ми з сестрою хворіли й лишалися з нею, я іноді чула і бачила, як ця малописемна жіночка молиться:
- Госпадє Сусє, Ніколушка угоднік, пусть еті вибл*дки сдохнуть. Асобєнно тот вибл*док рижий (ремарка - це вона так про мене). Сілушкі моей на них нєту. Ослобоні нас с Колькєй от ніх.
Вона хрестилася, билася лобом об підлогу. І, якщо запопадала отетерілу мене, яка спостерігала за шоу істинного православія, то гналася за мною, ловила, тягла під ікони, била головою об підлогу теж і вимагала покаяння, бо «Боженька тібє, і мать твою, сучку, поразіть!».
Я до уср*чки боялася її й ненавиділа того її «боженьку». Колись раз наважилася й за вечерею спитала у батька, хто такі вибл*дки і який такий боженька буде їх убивати. О! Закінчилося це кепсько - батько, з криком і скандалом, повикидав бабині ікони, а вона мене зненавиділа ще більше.
Чи варто казати, що після цього для мене до 15 років усе, що мало модне для часів Перебудови релігійно-містичне забарвлення, було приводом для глуму, реготу і бажання спростувати?
Це завдяки бабі Мані, з її «азбукою православ'я» я перетворилася на маленького войовничого атеїста-дарвініста. Не один юний проповідник 90-х рр. утікав від мене зі сльозами. Крупна не по літах, начитана, язиката і зла, я громила їхні «дурні забобони і сліпу віру» їхньою ж зброєю – «словом божим», яке уривками вичитувала в енциклопедіях, хрестоматіях, брошурах, щоб... та просто, щоб висміювати і громити віруючих.
Уже потім сталося моє персональне диво і я зрозуміла: Бог є, і він не мстивий злобний боженька з бабиних ікон, і не стос правил, інструкцій і законів, не ідол, якому можна приносити в жертву людей, і не містичний Хоттабич – але то все було потім. Тоді, в тому «потім», я познайомилася з багатьма віруючими людьми, які буквально розквітали як особистості, знайшовши Бога – джерело поваги і добра до всіх. Дякую кожному, хто трапився на моїм шляху.
З часом я побачила й тих, хто, як моя баба Маня, «вірує» інакше. Ці люди наче вступають із якимсь дивним богом у незрозумілі мені торги:
- Я тобі душу - а ти покарай усіх моїх ворогів. Бачиш, я і хустку ношу, і постую, і в неділю до церкви йду, і на свята не працюю, і молитви знаю, і в лікарствА не вірю, й ідентифікаційний код не беру. То хай я живу, а всі вони, кляті безбожники, здохнуть.
Раніше я думала, що ці люди - пережиток, просто бідні душі, скалічені вимушеним підпіллям вірян у радянські часи. Але виявилося, що тут інше - тут дух жорсткого фарисейства, несамокритичної самоправедності і жаги судити інших. Тут - потойбічний кар'єризм (не в цім світі, де я ніхто, так в іншім надолужу). Заздрість неуспішної людини, яка не готова працювати над собою «тут», але готова надраювать у храмі підлогу з показним смиренням заради щастя «там». Вона вже в уяві своїй садовить себе на коліна Богородиці й скаржиться їй на весь світ. Покарати! Тих, хто її не любить, хто ходить по помитому, хто не відвідує церкву, хто не зна куди ставить свічки, хто вдягнений, як «наркомани і прастітуткі», хто «с'иночку мого на собі обженив обманом» і т.д.
Мені здається, що ці люди усе своє життя, як вредні діти, смикають Бога за рукав і кажуть Йому: глянь, які всі довкола погані, давай їх покараємо, га? І так захоплюються цим заняттям, що не почули б і Бога, котрий може б, сказав їм так:
«А давай поговоримо про тебе. Чому ти пильнуєш чужі гріхи? Хіба Я ставив тебе над ними суддею? Чому ти живеш чужими життями, а своє власне, яке Я дав тобі, перетворюєш у ніщо?».
А проте, вони з задоволенням почують заклик таких само нещасть «бий невірних!», і в екстазі зіллються в нищівне стадо, втративши залишки особистості. Їм ніколи думать про себе, вони ж - блюстітєлі, нєсуни й берегуни віри для всього світу. Хоча, по суті, все, що вони роблять - то суцільне «оскорблєніє чувств вєрующіх» (символічно, що такий закон прийняли саме в РФ). Не дух Христа з любов'ю і прощею наповнює їх, а дух інквізиції та хрестових походів кричить «гойда!» і «урра!» з глибини нещасної обізленої (а іноді й неадекватної) душі.
Таких людей, на жаль, чимало скрізь, і було, і є. І єдналися вони для нищення інших не раз. Історія свідчить, до яких драм і трагедій призводить єднання «церковних обіженок» з правителями з манією величі заради реваншу і перемог. Візантійські релігійні баталії, свята інквізиція Іспанії, Варфоломієва ніч, терор Женевського папи - все це історії про те, як хтось хоче зробити світ кращим в ім'я Бога, але без Бога, та ще й удосконалюючи інших, а не себе.
І ось тепер Росія...
Ціла країна, формально пишаючись своєю вірою, насправді перетворилася на колективу бабМаню, забобонну, темну і немилосердну, яка просить доброго боженьку повбивати усіх «рижих/натівських/б@ндерівських і т.д. вибл*дков/ безбожників», і не хоче схаменутися й зрозуміти простої речі. Справжній біблійний Бог не поїде танком насаджувати справедливість і вбивати тих, за кого Він помер на хресті і кому своїм воскресінням подарував шанс на вічність, хай там вони і безбожники. Той же персонаж, задля кого вони розвернули церкву на 180 градусів, з Богом має мало спільного, і їх не врятує.
Нині, коли росіяни «спасают» нас від західних безбожників і «защищают» нашу церкву, я чомусь провалююся в дитинство й майже фізично відчуваю, як баба Маня тягне за ногу мене в куток, під ікони, щоб бити головою об підлогу і вчити «вєрє істінной»...
Теж рятувала...
Знаєте, як закінчилося життя бідної моєї баби Мані?
Вона вмерла в параноїдальні часи Андропова. Не було ні сповіді, ні соборування, ні навіть відспівування.
Гірше того. Кладовище розширялося, і землі під нові могили офіційно ще не було. Поховання зробили тимчасовим. Батько, замість справляти 40 днів своєї матері, повіз нас у Херсон до маминих батьків, так і не оформивши належним чином якісь документи. Восени, коли ми повернулися в Донецьк, бабиного горбочка вже не було. Кладовищу затвердили новий план, воно розширилося, старі недоглянені могилки разом із неоформленими тимчасовими, за чутками, за допомогою бульдозера та екскаватора перетворили на одну братську. І де тепер лежить, і як стрічає вічність моя баба Маня, єдина напівросійська моя предкиня, я не знаю.
Але... який страшний символізм.
Розумієте аналогію?
Чи не така доля спіткатиме кожного, хто вогнем і мечем коригує чужі «православ'я» і не чує, ба навіть не питає, що думає Бог про їхні «священні війни»? Тут, скажу російською, «Бог поругаем не бывает»: кожен, хто від Його імені чинить зло сам і обманом затягує у цей вір "менших", відповість якнайсуворіше.
П.С. Доля баби Мані – насправді мій особистий біль. Я відчуваю зв'язок із нею. Вона – теж я, хоча між нами мало схожого. Багато часу пройшло, перш ніж я прийняла цей факт, пробачила той жах, у який вона перетворювала моє дитинство, і поки я змогла молитися за неї і... робити висновки без зловтіхи, зі співчуттям.
Тепер от відмолюю і її, з її напівросійським фанатичним православ'ям мозку, і мудрих веселих безбожників маминого українського роду (що теж символічно). І отак, опинившись на перехресті, я дуже гостро відчуваю: Бог для всіх один, а от ми... Не всі ми – для Нього, навіть якщо кажемо інше.
Шкода.
Під час повномасштабного вторгнення росії в Україну Олена Маляренко написала багато віршів. Основною темою яких була війна та окупація. Згодом деякі з віршів стали піснями. Так, завдяки музикантці і виконавиці Оксані Коваленко було створено відеокліпи пісень на вірші О. Маляренко «На відлюддя» та «Окупація». До речі, Олена Миколаївна має дуже гарний голос. Українські народні пісні в її виконанні можна почути на сторінці у Феейсбуці.
Під час окупації Олена Маляренко не боялася відверто писати в соцмережі про свою чітку громадянську позицію і критикувала російське свавілля в місті. «Нам підвалило щастя. Тут у Херсоні братські геральдісти-любителі та емблематики повернули щось вартісне, одірвавши від коріння - двоголового орла, схожого на індика, затвердженого комусь і навіщось ще аж Олександром першим. Не знаю, чи в курсі Лєнін, якого нам теж наполегливо повертають, і чи не стражда він від резус-конфлікта в одному пантеоні з покійним імператором? Але я не знаю, що й робить тепер із цим щастям… Та й як можна натягувать Православну русь імені Леніна руками слов'ян-язичників методами КДБ на глобус України?», – це однин з постів, який написала у Фейсбуці О. Маляренко будучи в окупації.
Окрім вишивання та письменницької діяльності Олена Миколаївна займається ще й благодійністю та волонтерством. Допомагає також літнім людям, які сам на сам лишилися у місті. Закликає вона також до збору коштів для ЗСУ.
Олена Маляренко є прикладом справжньої української жінки, яка любить одягати вишиванки, щиро любить свою мову та пісні, а ще свято вірить у Перемогу. «Не знаю, чи зрозумієте ви мене, але я уже живу Перемогою і в режимі Перемоги. Ірраціонально звучить, бо досі гинуть люди, в нелюдських умовах відвойовують метр за метром наші воїни, війна триває, але насправді ми вже перемогли. Для мене зміниться тільки статистика втрат, я дізнаюся всі імена, кого можна оплакати, і всі імена, кого я хочу привітати з Перемогою. Я й надалі вишиватиму, писатиму книги, співатиму пісень, спілкуватимуся з людьми, молитимуся – поки жива».
Матеріал підготувала Л. Руденко
березень 2023 р.
