Моя історія війни

Війна застала мене у Туреччині, куди приїхала у справах за чотири дні до повномасштабного вторгнення. В Україну я мала повернутися до кінця місяця, у мене навіть був зворотний квиток на руках. Але поїздка на кілька днів, перетворилася на рік життя у чужій країні, на рік хвилювання та туги за рідним Херсоном.
Загроза над нашою країною вже кілька місяців висіла у повітрі. Та ранок четверга, 24-го лютого 2022 року, я не забуду ніколи: дзвінки, повідомлення та якесь заціпеніння... Коли мене питають, чого це я так дивуюсь цьогорічній холодній весні у Туреччині, невже не пригадую погоду минулого року?.. Та це через те, що перші місяці я взагалі не розуміла, що відбувається, не дивилась у вікно, а лишень слідкувала за новинами. Неможливо було викинути з голови ті жахіття, які коїлись кожної миті в Україні та у Херсоні зокрема. 
Десь у квітні, я почала потихеньку працювати. Але все, що було зі мною – це два паспорти та невелика валіза. Всі матеріали та інструменти залишились вдома. Правда, на той час друзі вже вивезли всі речі із моєї майстерні у Херсоні та залишили їх у сховищі, за що я їм дуже вдячна. А тут, у Туреччині, довелось все починати з початку. Придбала швейну машинку і три дні просто не могла від неї відірватися та зупинитися – творила. Робила перерви лише на їжу та сон. Але, звісно, це далеко не той обсяг роботи, який був вдома.
До речі, зараз я знаходжусь у північній частині країни - регіон Караденіз. Виявилось, що ця назва у перекладі з турецької – «чорне море», а для мене ще й асоціація з моїм краєм, з моїм морем, де флора і фауна такі рідні та знайомі. Тільки тут, дійсно, чорне все: від піску до морської води та місцевих гір. 
Для роботи я почала використовувати чорноморські матеріали, адже це дуже нагадувало мені домівку та заспокоювало. Так з'явилась серія прикрас, яка продавалась на благодійних ярмарках в Анкарі, частина коштів йшла на підтримку ЗСУ. Завдяки цьому, я могла бути поруч зі своєю країною.

Читай далі