Оксана Петрусенко. Символ української культури співу
Серед найвідоміших зірок української оперної сцени ми чи не одразу згадуємо Оксану Петрусенко (спр. ім’я – Ксенія Бородавкіна) (5 (18) лютого 1900 – 15 липня 1940).
Незважаючи на трагічно короткі сорок років, відпущених долею, за насиченістю вони вмістили ніби чотири життя, кожне зі своїм сюжетом, своєю географією, своїми супутниками та оточенням.
Оксана Петрусенко – еталон нашої вокальної школи, їй заздрили, її любили, обожнювали. У неї був незвичайний голос, який не має вокальних параллелей – драматичне сопрано, а точніше – дзвінке колоратурне драматичне сопрано.
Вона народилася на зорі ХХ століття у селищі Балаклія на Харківщині в родині Андрія та Марії Бородавкіних. Бог дарував Ксенії все необхідне, аби її талант міг розквітнути. Вона мала прекрасну зовнішність, нібі створену для сцени. Акторську майстерність Петрусенко опанувала під керівництвом провідної актриси Херсонського театру, учениці Марії Заньковецької Катерини Лучицької. Над розвитком її голосу та музичних здібностей працював Петро Бойченко.
Оксана Петрусенко володіла сильним і красивим голосом сріблястого тембру широкого діапазону, неабияким драматичним талантом. Мистецтво Петрусенко відзначалося поєднанням досконалої вокальної техніки з людяністю й психологічною глибиною виконання, внутрішньою експресією, блискучою дикцією. Як неперевершена виконавиця українських народних пісень та романсів Петрусенко здобула всенародну любов і визнання.
Як вона стала «Петрусенко»? Одного разу прочитала об’яву, що до Херсонського державного українського драматичного театру набирають артистів. І пішла випробовувати свою долю. Дуже хвилювалася, бо привели її прямо до музичного керівника театру Петра Бойченка. Схвилювала своїм співом усіх. Петро Бойченко спитав: «Де ти здобула такий коштовний скарб? Заспівай ще щось нам, Оксано!» – «Я – Ксеня!» – «А тепер, дівчино, запам’ятай! З цього дня ти – Оксана і забудь «Ксеня»! Іспит ти витримала блискуче: ми зараховуємо тебе до складу нашого колективу на правах «артистки з голосом». Але побудеш спочатку хористкою: повчишся, до сцени звикнеш...».
Восени 1917-го вона вступила на правах хористки, а потім і провідної актриси «з голосом» до Херсонського українського музично-драматичного театру під керівництвом Івана Сагатовського.
Саме в цей період Петро Бойченко почав до дівчини залицятися. Того ніхто не сприймав усерйоз, навіть найближчі Оксанині подруги Лучицька та Варецька. А Бойченко тим часом розбурхував у дівчині ліричні почуття, будував повітряні замки, і Оксана скорилася. Стала йому за дружину, не усвідомлюючи, як ті повітряні замки дуже швидко зруйнуються, а обіцяне щастя обернеться тяжкими родинними путами...
Минув час, вона почала виступати на сцені. Проходили останні репетиції «Запорожця за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського. Треба було виготовити й розклеїти по місту афіші, що сповіщали про дебют Оксани Бородавкіної в партії Одарки. Всі артисти театру сходилися на думці, що це прізвище не пасує такій гарній синьоокій стрункій співачці з неповторної краси голосом. Що ж на афіші писати? І почали артисти придумувати – Петрова, Шевченкова, Любченко, Веселка, Барвінок… Бойченко запропонував: «А давайте ми їй дамо прізвище Петрусенко! Мене батько називав Петром, Петрусем, Петрусенком».
А вона дивиться своїми блакитними очима: «Та нехай буде Петрусенко!» Ось так в афішах і з’явився псевдонім: «Одарка – Оксана Петрусенко».
Під цим псевдонімом Ксенія Бородавкіна ввійшла в історію українського вокального мистецтва. А прем’єра опери С. Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм» пройшла з величезним успіхом завдяки Оксані Петрусенко – Одарці та Петрові Бойченку – Карасеві.
Коли у 1921-му Херсонський театр розпався, Оксана довгих сім років мандрувала Росією й Україною у складі пересувних музично-драматичних труп. Пережила репресії, голодомор. Бачили її під Одесою: худющу, страшну, високу, ледве ходила. Її підгодовували. Була там із Петром Бойченком. Бачили у Ялті. Потім – співала в Умані в напівзруйнованому театрі: з дірок у стелі вітер дме, падають сніжинки, а вона співає Наталку чи Одарку. Чи не тоді й захворіла на туберкульоз…
Коли Оксана розпочала свій творчий шлях, учителем у неї став Панас Саксаганський, який приїздив на гастролі до Херсону, а потім навчав її в Києві. Він же допоміг їй вступити у Київський музично-драматичний інститут ім. Миколи Лисенка, де вона навчалася з 1923 до 1924 рр.. Навчаючись, двічі на тиждень брала уроки у педагога Олени Олександрівни Муравйової, яка високо оцінювала Оксану й казала: «Щоб стати доброю співачкою треба мати тут, тут і тут, – пальцем показуючи на скроні, горло й серце. – Якщо ж десь не вистачає, – виходить посередній співак».
Катерина Лучицька – учениця Марії Заньковецької – була в Оксани вчителем сценічного мистецтва. Вона писала: «На мою долю випало велике щастя бути першим учителем Оксани на зорі її сценічної діяльності». Коли Саксаганський приїздив, то грав з нею у виставі. Це були вистави для Херсона.
Але ж закінчити навчання їй не вдалося. Оксана закохалася у співака-баритона Мефодія Семенюту-Барила. Та спільне життя не склалося. Оксана завагітніла, навчання стало неможливим. І вона поїхала до Калуги в пересувну трупу Сагатовського. А 16 січня 1925 року народила сина Володимира. Вже влітку того ж року вона прибула до Харкова в надії лишитися працювати в Харківському оперному театрі. Витримала проби, але попрацювати там не вдалося...
Потім – «казанський період» Оксани Андріївни. У 1927-му вона отримала пропозицію співати у складі оперної трупи Казанського оперного театру. Погодилася. Тут мала вдалий дебют. 13 грудня 1927 року співала Оксану в опері Петра Чайковського «Черевички». Вакулу ж виконував тенор Свердловського (тепер Єкатеринбург) театру Василь Москаленко (учень Станіславського й Немировича-Данченка). Так вийшло, що сценічний образ переріс у значно більше почуття, і вони згодом зареєстрували свій шлюб. Саме в Казані її й почали називати «украинский соловушка».
Далі – Свердловський і Самарський періоди.
І лише 14 липня 1934 року Петрусенко разом із сином та чоловіком приїхала до Києва. Одразу з вокзалу вирішила йти до Київського академічного театру опери та балету на прослуховування. Директор театру Ян Янович Яновський здивувався проханню співачки влаштувати проби негайно. Після прослуховування арій Лізи, Аїди, Тоски у виконанні Оксани Андріївни, рішення художньої ради було одностайним – зарахувати Петрусенко солісткою театру без наступного етапу проби. А чоловіка Василя Москаленка, чий тенор враження на присутніх не справив, зарахували солістом на другі-треті партії.
Вона гучно заявила про себе перед київською публікою вже 15 липня у «шефському» концерті в авіамістечку. Заспівала: «Что мне жить и тужить» Варламова, схвилювала Київ, та навколо неї заворушилися й злостивці.
Перші три місяці співачка завойовувала прихильність публіки, виступаючи в «Аїді». Із запису в її щоденнику від третього вересня 1934 року: «Проспівала «Аїду» добре. «Приятелі» насторожилися».
Співачка закріпила своє становище провідного драматичного сопрано в театрі. Потім — «Запорожець за Дунаєм». Коли відбувся генеральний прогон вистави за участю головних пар: Литвиненко-Вольгемут – Паторжинський і Петрусенко – Донець, то Андрій Хвиля, заступник наркомосвіти України, високий партійний авторитет, заявив, що найбільше для Одарки підходить Петрусенко – і голосом, і статурою. Її конкурентка Марія Литвиненко-Вольгемут цього не змогла вибачити...
Далі в опері «Снігуронька», Оксана співала в ролі Купави (прем’єра відбулася п’ятого березня 1935 року). І цю свою унікальну Купаву Оксана Андріївна створила в нестерпних для творчої праці умовах. Про це свідчать документи. В театрі були угруповання, які виступали проти Петрусенко. Зі щоденника співачки: «Справа в тому, що постановник опери Йосип Лапицький заявив диригенту Арію Пазовському, що в нього Купави немає, що Купава в моєму виконанні не в його розрізі та я не розв’язую його творчої думки. І що ж? Після кількох репетицій Пазовський мене зняв з партії Купави...». Іще: «Я потрапила під вплив злих чарів П... Де вихід? Поступатися не можна, це не по-радянському. Подумаємо...»
Ніна Іванівна Скоробагатько (її концертмейстер і подруга) зізнавалася: «Коли йшли вистави «Снігуроньки», до мене не раз чулися тривожні дзвінки з проханням, аби про них не знала Оксана: «Не залишайте саму Оксану Андріївну після вистав! Супроводжуйте її аж до самого дому (мешкала вона тоді на Стрілецькій). Я знаю, що тоді до неї ревниво ставилася Зоя Гайдай».
Але неважко здогадатися, що річ тут не в «ревнощах» Зої Гайдай чи в нелюбові Арія Пазовського або Йосипа Лапицького, — концертмейстер прямо натякає на доноси. Анонімки на Оксану Петрусенко були від служак системи. Співачку тримали під «недремним оком» – факт незаперечний.
1937 рік. В Україні – хвиля репресій. Були заарештовані Іона Якір, Андрій Хвиля. Застрелився Панас Любченко. І нікому було захистити Оксану. Затримали директора оперного театру Яновського. На допитах він звів наклепи на багатьох людей. Про Петрусенко сказав, що вона була людиною, близькою до Панаса Любченка, бувала в нього вдома, він підвозив її автомобілем і обіцяв подорож до Італії. Яновський практично зробив прямий донос на співачку, якій симпатизували і якою опікувалися високі партійні діячі України. Та й примадонни опери заздрили їй чорною заздрістю. Тому, у вересневі дні 1937-го артистка перебувала на краю прірви.
У своїх спогадах Ніна Скоробагатько натякнула, що під час антрактів у гримувальній Оксана Андріївна залишалася сама, бо партнери по виставі боялися з нею розмовляти. І вихід вона знайшла, коли відчула, що кільце навколо неї туго стиснулося, що її чекають арешт, допити… Тоді вирішила поквитатися з життям, як це вчинив Панас Любченко. Та трапилася людина, яка її врятувала. Приїхала з Москви режисер Анна Бегічева зробити записи видатних українських мистців. Бегічева нібито побачила Оксану із зашморгом на шиї. Вона зняла її, і вони того ж вечора поїхали до Москви зі зверненням до Климента Ворошилова по «підтримку». Але життя після того не полегшало. Дався взнаки туберкульоз і в неї, і в її сина.
Померла Оксана Андріївна Петрусенко 15 липня 1940 року, на восьмий день після народження другого сина Олександра за нез’ясованих обставин. Існує версія, що була отруєна за замовленням дружини маршала Тимошенка з ревнощів. Офіційна версія – ускладнення після пологів, великий тромб потрапив у серце й закупорив коронарні судини. Синів взяли товаришки Оксани. Старший Володимир помер через 4 роки від туберкульозу у віці 16 років. Молодший Олександр хворів на туберкульоз кісток, все життя носив корсет. Жінка, що стала йому другою матір'ю, зверталася за допомогою до рідного батька Олександра партійного працівника Андрія Чеканюка, але той її вигнав. Вона мусила навіть жебрати. Попри все Олександр став біологом, захистив дисертацію. Помер у 1999 році.
Оксану Андріївну кохав Павло Тичина. Але не міг одружитися. Він був нещасний чоловік – геній у ковпаку Сталіна. Коли почув, що Петрусенко померла, закляк біля робочого столу й зродив буквально вночі: «Співала ж дзвінко, дужо, незрівнянно! А голос був – із щирого срібла! Ой рано, рано, дуже рано, Оксано, ти від нас пішла…».
Цікаво, що саме Оксана Петрусенко дала поштовх до визнання найвідомішої художниці України Катерини Білокур. Навесні 1940 року невідома нікому художниця-самоучка Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Почувши її, Катерині здалося, що то саме про неї пісня. Вона написала листа, а разом із ним поклала до конверту кілька малюнків і відіслала в Київ Оксані Петрусенко. У цьому листі опинився й малюнок калини на шматкові полотна, який вразив співачку. Порадившись із друзями – Василем Касіяном і Павлом Тичиною – вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами. До Катерини Білокур приїхали фахівці, і розпочалося у неї зовсім нове життя.
Безцінними залишилися її записи народних пісень, романсів, арій із опер українських композиторів на вінілових платівках «Співає Оксана Петрусенко».
У Балаклеї на Харківщині є її меморіальний музей. Там багато особистих речей Оксани Андріївни – її сорочки, фортепіано…
Останньої неділі травня в Балаклії проводяться свята пам'яті Оксани Петрусенко, на яких виступають місцеві аматори.
- Епітафія «Пам'яті Оксани Петрусенко»:
Павло Тичина (1940 рік, в ніч з 15 на 16 липня).
