Тарновська Олександра Василівна. Проєкт "АртСпротив"
Моя історія війни
23 лютого у нашому театрі була прем’єра вистави «Вічність і ще один день», яка готувалася протягом двох років, вона була якоюсь знаковою. Тих, хто був не задіяний у виставі директор запросив на площу Свободи. Пам’ятаю багато народу тоді зібралося, люди казали, що нам потрібен мир, тільки - мир. А потім мені зателефонувала подружка з Києва і сказала: «Завтра буде війна!». Я не повірила, але тривогу відчувала.
«Вічності» не буде
24 вранці я прокинулася від вибухів. Мій будинок знаходиться за три кілометри від Антонівського моста, по якому почали стріляти окупанти. Ввімкнула телевізор, а там усі говорять: «Війна! Війна!..». Цей жах скував все тіло, я не могла піднятися з ліжка. Дивилася на ці кадри та не могла повірити, що все це відбувається з нами, що все це поруч. У чаті «Розклад» для працівників театру прийшло повідомлення від директора: «Шановні, залишаємося вдома. Сьогодні вистави «Вічність і ще один день» не буде. Бережіть себе!».
Підтримка та допомога в окупації
А потім почалася окупація. Найтяжчим було – заспокоювати всіх, хто мене оточував. Вони навіть казали, що я як батарейка, як психотерапевт. Збирала акторів та друзів у своєму родовому маєтку на березі Дніпра, де ми спілкувалися, обмінювалися думками. Такі ж посиденьки ми влаштовували й у квартирах один одного, об’єднавшись у цей важкий час.
Коли мені потрібно було дістати рашистську сімкарту (нашого зв’язку тоді не було), на поміч прийшли друзі. Можна було купити офіційно цю картку, але не хотіла ніде світити свій паспорт. А зв’язок був необхідний. От коли снаряд потрапив у будинок моєї подруги, потрібно було повідомити, що вона вціліла та жива. Зараз на думку прийшли слова із вірша, що був доречним під час окупації:
Як стали «короткі» ці слова:
«Ти як?». – «Жива!».
І розумієш з напівслова:
життя коротке, але знову й знову
виходим роль свою ми грати,
поки ще є кому сказати
такі важливі ці слова:
«Ти як?». – «Жива!».