Моя історія війни

23 лютого у нашому театрі була прем’єра вистави «Вічність і ще один день», яка готувалася протягом двох років, вона була якоюсь знаковою. Тих, хто був не задіяний у виставі директор запросив на площу Свободи. Пам’ятаю багато народу тоді зібралося, люди казали, що нам потрібен мир, тільки - мир. А потім мені зателефонувала подружка з Києва і сказала: «Завтра буде війна!». Я не повірила, але тривогу відчувала.
«Вічності» не буде
24 вранці я прокинулася від вибухів. Мій будинок знаходиться за три кілометри від Антонівського моста, по якому почали стріляти окупанти. Ввімкнула телевізор, а там усі говорять: «Війна! Війна!..». Цей жах скував все тіло, я не могла піднятися з ліжка. Дивилася на ці кадри та не могла повірити, що все це відбувається з нами, що все це поруч. У чаті «Розклад» для працівників театру прийшло повідомлення від директора: «Шановні, залишаємося вдома. Сьогодні вистави «Вічність і ще один день» не буде. Бережіть себе!».

Підтримка та допомога в окупації
А потім почалася окупація. Найтяжчим було – заспокоювати всіх, хто мене оточував. Вони навіть казали, що я як батарейка, як психотерапевт. Збирала акторів та друзів у своєму родовому маєтку на березі Дніпра, де ми спілкувалися, обмінювалися думками. Такі ж посиденьки ми влаштовували й у квартирах один одного, об’єднавшись у цей важкий час. 
Коли мені потрібно було дістати рашистську сімкарту (нашого зв’язку тоді не було), на поміч прийшли друзі. Можна було купити офіційно цю картку, але не хотіла ніде світити свій паспорт. А зв’язок був необхідний. От коли снаряд потрапив у будинок моєї подруги, потрібно було повідомити, що вона вціліла та жива. Зараз на думку прийшли слова із вірша, що був доречним під час окупації:
Як стали «короткі» ці слова:

«Ти як?». – «Жива!».
І розумієш з напівслова:
життя коротке, але знову й знову
виходим роль свою ми грати,
поки ще є кому сказати
такі важливі ці слова:
«Ти як?». – «Жива!».

Нам всім тоді було важко. Хочу згадати своїх мужніх та незламних колег, з якими ми разом проводили ці жахливі часи окупації: народні артисти України Олена Галл-Савальська та Анатолій Толок, доцент кафедри хореографічного мистецтва Херсонського державного університету Валентин Васяк, артисти оркестру, заслужена артистка України Тетяна Проворова, яка й досі знаходиться під обстрілами у Херсоні.
Але найтяжче було нашим волонтерам, які працювали поряд з ворогом. Їх шукали та переслідували, не раз приїжджали додому з автоматами. Відважні волонтери Н. Шушляннікова, І. Цуркан та Т. Князєва від самого початку війни, попри загрозу власному життю, надавали різнопланову допомогу херсонцям. Серед таких сміливців були й працівники нашого театру – заслужений діяч мистецтв України, головний режисер Сергій Павлюк та оператор, завідувач відеоцехом Максим Продкун, які у готелі «Рішельєвський» приймали переселенців, годували та надавали їм можливість вижити. Одна жінка у цьому Центрі народила хлопчика, якого назвали на честь Максима. Деякі волонтери виїхали, а М. Продкун залишався у Херсоні. Всю окупацію й нині знаходиться у місті та допомагає людям. А ще я хочу подякувати нашому театральному колективу. Багато з тих, хто зміг евакуюватися надавали поміч тим колегам, які лишились в окупованому місті. Серед них була сім’я Жені Кірсанової, яка відкрила збір коштів і переказувала їх тим, хто потребував допомоги. Ще був Євген Резніченко, який з Одеси надсилав ліки. Дуже багато людей тоді відгукнулося підтримати нас. Не важливо, якою була сума грошей. Адже на той час кожна копійка була значуща, бо ціни в окупованому Херсоні були космічні. Так, пропонували «криваві» рублі, але тією подачкою скористались лише зрадники. 
Якщо мова йде про волонтерів, то як же не згадати славнозвісного дядю Гришу? Він дійсно герой Херсонщини. Якось я йшла по Дніпровському ринку і почула здалеку наш Гімн, який він гучно увімкнув на своїй колонці, я такої радості не відчувала за всю окупацію. Підійшла до нього і кажу: «Дядя Гриша, здрастуйте! Я із театру». А він такий: «З якого театру?», – подумав, що може я зрадниця та пішла на співпрацю з рашистами?. А я говорю: «Ні, я з українського театру, з нашого!». Він посміхнувся й каже: «Ну тоді добре, передавай Книзі вітання, я знаю, що він виїхав».

Гармаш і зрадники
Добре розуміла реакцію дяді Гриші, адже тоді гучно говорили про акторів, які пішли на співпрацю з окупантами. Театр має великий колектив – 250 співробітників і лише кілька з них стали зрадниками. Не хочу про них говорити, вони того не варті.
Мала давню дружбу з російським актором родом із Херсона Сергієм Гармашем. Якось під час війни він мені зателефонував, тоді ще не було інформації про те, що він йде відновлювати роботу у театрі Куліша. Я йому сказала, що нас об’єднує минуле, але у нас немає майбутнього. Ми навіть якось зустрілися з ним у Херсоні. Він дуже хотів зробити творчу зустріч у театрі. Але я йому відповіла: «Наші актори виїхали, а ті, які залишилися на цю зустріч не підуть. І допомагати тобі не буду». Я ж розуміла, що це була б провокація. Більше з ним не зустрічалася.

В’язані шкарпетки – користь та заспокійливе
З перших днів війни у мене з’явилась паніка, відчай. Але зібравшись, вирішила, що мені потрібно щось робити. Оскільки маю давнє хобі – в’язання, то вирішила продовжити цю справу. Таким чином рятувати і себе, і бути корисною для інших. Маючи нитки та спиці, в окупації почала в’язати теплі шкарпетки для діток з дитячого будинку, яких потім викрали окупанти. Нав’язавши купу шкарпеток, домовилася з волонтеркою Дашею, щоб вона розподілила їх між лікарнею та дитбудинком. Але зателефонувала її мама та сказала, що Дашу шукають і вона не приїде. Так сталося, що ці шкарпетки залишилися у мене. Тоді я подумала, що все одно продовжу свою справу. Через місяць, через три – прийдуть наші хлопці, і я стала в’язати шкарпетки сорокових розмірів для наших захисників, акторів театру та друзів.

Наші у місті – наші!
Довгий час у нас не було ні світла, ні тепла, ні води, ні зв’язку, а про будь-які події у місті дізнавалися один в одного. Так, 11 листопада я йду на ринок у своєму районі та чую таку інформацію: «У Херсоні провокація – сьогодні проїхала машина з нашим українським прапором». Прийшла додому, ввечері засвітила свічку і продовжила в’язати шкарпетки.
Вранці наступного дня я зустрілася зі своєю сестрою Тетяною. Вона повідомила, що підірвали нашу телевізійну вежу, зруйнували інфраструктуру міста, так нелюди лютували, коли тікали. Поспілкувалися з сестрою та пішла її проводжати на зупинку. Там побачила як з маршрутки виходить жінка, а на плечах у її доньки український прапор. Я промовила зі сльозами на очах: «Скажіть, я вас правильно зрозуміла?». А вона мені: «Так, вчора ввечері!». І тоді я побігла додому схопила наш прапор, який переховувала та ті в’язані шкарпетки для захисників. З цим всім на крилах щастя летіла на площу Свободи. Там, на будівлі кінотеатру «Україна», наші хлопці підіймали український стяг. Всі обіймаються, вітають один одного, радіють звільненню міста Героя. Я підходила до воїнів, теж обіймала їх і казала: «Дякую вам! Візьміть ці шкарпетки – це наше тепло та вдячність вам, вони зігріють вас!». Я це робила протягом кількох днів своєї ейфорії. Так, ми не мали світла та води, але наші у місті – наші! 

Я не хотіла залишати мій Херсон! 
З початку війни я залишалася вірною своєму рідному Херсону. Пережила 260 днів клятої окупації. Та коли нас звільнили, вимушена була виїхати з міста, адже вороги щодня його безжально розстрілюють. Я не хотіла залишати мій Херсон! Тому що там друзі, там мій родовий маєток, там театр, який, нарешті, відкрив для мене двері 19 листопада, коли приїхав наш директор та міністр культури України, і ми змогли потрапити туди. Заходили в гримерні кімнати, йшли по сцені, дивилися на те, що там сталося, що зробили ці нелюди. Адже окупанти нас не пускали у театр, ми навіть не могли забрати свої особисті речі. Тоді на дверях висіла об’ява: «Бывших работников театра в театр не пускать». Боляче все це згадувати, а ще болючіше було залишати місто. Та коли 24 листопада загинула наша працівниця театру Наталочка, коли був зруйнований будинок поруч, лишатися було неможливо. 

Друзі, які завжди прийдуть на допомогу
27 листопада потягом поїхала у Київ. Я залишила своїх, але приїхала до своїх, бо друзі-кияни завжди підтримували мене в окупації та гукали до себе. Серед них відомі особистості: Світлана Леонтьєва, Алла Підлужна, Віра Доленко, Катерина Горбенко, Тетяна Аркушенко, Ірина Дьяченко. У столиці Світлана Леонтьєва запросила мене на телепередачу «Точка опори» телеканалу «Дім», щоб я розповіла про життя в окупації. Тоді на передачі передала ті маленькі дитячі шкарпетки, що довго чекали свого часу. Ці в’язані речі, заряджені на добро та здоров’я, отримала малеча з Центру дитячої кардіології та кардіохірургії. 

260 днів я не виходила на сцену, для мене це важко та боляче! Коли приїхала до Києва, приятелі запропонували пройти реабілітацію у Німеччині. А німецькі друзі, запропонували поїхати у санаторій у Карлові Вари. Потім давній товариш та партнер по сцені заслужений працівник культури України Микола Левченко запросив у гості в Ізраїль. Там моєю метою був візит до Стіни Плачу та храму Гробу Господнього, щоб помолитися за нашу Україну, за рідних мені людей, за воїнів, які захищають нас. Ще придбала для моїх близьких знайомих ікони, свічки, ладан, щоб вони оберігали їх під час війни.  
В Ізраїлі ще одні гарні друзі Борис, Тамара та Ольга Кереселідзе організували благодійний концерт, де я брала участь разом з Наталею й Миколою Левченками та Ольгою Кереселідзе. На заході звучали українські вірші, уривок з моновистави «Монолог актриси», музика Скорика, уривок з вистави «Осінній рок-н-рол». Зібрані кошти під час концерту перерахувала волонтеру Татіані Князєвій, за що й отримала від неї сувенірного єнота – символ незламності Херсона.

Повернувшись до України, 18 березня я разом із Наталею Шушлянніковою організували її творчий благодійний вечір у Києві на Подолі. Зібрані кошти – 5900 грн ми передали Олені Мовчан для придбання тепловізора херсонським рятувальникам.

Війна зробила нас іншими
Йду по Києву і я щаслива, щаслива, тому що кожна мить життя – це подарунок нашого Творця! Він зберіг мені життя, зберіг моїх близьких. Але ті, хто були у Маріуполі, ті, хто зараз в окопах, ті херсонці, хто зараз залишився під уламками будинків, ті, хто допомагає людям – ми всі цього ніколи не забудемо, ми не пробачимо! 
Попри все, війна зробила нас іншими – сильнішими, людянішими. Після нашої Перемоги я обов’язково повернуся у Херсон, я вірю - Перемога буде скоро!

О. Тарновська

Не зрадити Батьківщині, не зрадити театру

Олександра Василівна Тарновська заслужена артистка України, акторка Херсонського обласного академічного музично-драматичного театру 
ім. Миколи Куліша. Вона працювала у Київському, Чернігівському та Миколаївському лялькових театрах, а у 1990 році заснувала дитячу театр-студію у Севастополі. Понад двадцять років очолює Національну спілку театральних діячів України у Херсонській області.
Олександра Василівна під час вторгнення росії в Україну опинилася в окупованому Херсоні. Вона зберегла вірність своїй Батьківщині та рідному театру, не перейшла на бік ворога, хоча не раз були пропозиції. В’язала шкарпетки для воїнів ЗСУ, яких чекала довгих 260 днів та щиро вірила, що вони звільнять місто. Після деокупації Олександра Тарновська почала організовувати та брати участь у різноманітних благодійних мистецьких заходах націлених на збір коштів для підтримки Збройних сил України. Нині актриса планує провести та взяти участь у літературно-мистецькому вечорі, щоб зібрати донати для працівників театру, які залишились під обстрілами у Херсоні. Учасниками будуть: відома кінозірка та співак А. Воробель, народні артисти України В. Чорношкур, О. Хохлаткіна та В. Гурба, заслужені артисти України С. Михайловський, Р. Вишневецький та С. Кияшко, актори 
Є. Кірсанова, О. Пасько та багато інших відомих особистостей.
Планів у Олександри Тарновської ще багато. Та Фея, Шурочка, так її ніжно називають, має заповітну мрію, мрію про Перемогу та про повернення на рідну сцену незламного та мирного Херсона.

Матеріал підготувала Л. Руденко
травень 2023 р.