Моя історія війни

22 лютого ми прокинулися о 5 ранку, бо у нашу країну увірвалася війна! Для мене і всієї моєї родини це було справжнім шоком та несподіванкою, що повернули нас у часи Другої світової війни. Я мешкаю в будинку моєї бабусі, тут народився та виріс. Пам’ятаю, як вона розповідала, що коли їй було 12-13 років, під час окупації Херсона, фашисти стояли в нашій оселі. Бабусю дуже коротко підстригли, а очі закапували морквяним соком, щоб створити враження, ніби вона хвора на тиф. Так намагалися її убезпечити, аби німці нічого не вчинили з дівчинкою.
Ніколи не міг подумати, що ті бабусині історії можуть торкнутися мене. Масова паніка, сумбур, телефонні дзвінки, новини, де всі говорять про танки у місті вже у наш час – 2022 році. Просто в голові все це не вкладалося… А потім побачив на власні очі ворожу воєнну техніку та «чуваків не дуже дружніх». Дивишся на них, знаючи, що це ворог, то бачиш в їх обличчях чортів з рогами. Так ми зрозуміли, що до нас прийшли новітні фашисти.
Кожен реагував на ці події по-своєму: хтось виїхав, а хтось залишився. Я зі своєю сім’єю прийняли рішення бути у рідному місті. За період окупації багато чого відбулося: від нестачі продуктів, води до відключення електроенергії та зв’язку з зовнішнім світом. Нам щодня доводилося якось виживати.
Велика втрата
Єдиною радістю для мене було спілкування з колегами по цеху. Спочатку збиралися у мого друга - художника В’ячеслава Машницького. Ми обговорювали події, що відбувалися, допомагали один одному продуктами та грошима. Намагалися знайти вихід із ситуації, що виникла. Пізніше ми почали зустрічатися у моїй майстерні, бо Слава Машницький* виїхав на кілька місяців на дачу, де безслідно зник за нез’ясованих обставин. Це дуже велика втрата для Херсона і не тільки, адже він був основою культурного життя нашого міста.

Читай далі