Метаморфози українського поета Павла Тичини

Він стояв у витоків нової української літератури ХХ століття.  Його обожнювали жінки, а чоловіки зверталися до нього на «Ви». Одні літературознавці його як особистість ставили в приклад, інші – називали блазнем радянської епохи. Він є автором текстів Гімну Армії Української Народної Республіки та Гімну Української Радянської Соціалістичної Республіки. Ровесник Євгена Коновальця і пристрасний шанувальник таланту  Оксани Петрусенко, лауреат  Сталінської премії і один із перших лауреатів Державної премії імені Тараса Шевченка. Він був навіть висунутий на здобуття Нобелевської премії, проте сам відмовився від неї.

Цього року в Україні відзначають його 130-річчя. Тому ми хотіли б усім краянам нагадати про перекладача і публіциста, громадського і політичного діяча доби УНР та УРСР, всесвітньо відомого поета Павла Тичину.

Я в дитинстві все допитувався, а що ж означає саме слово «Тичина»?! Нині можу стверджувати про те, що козаки так називали міхоношу – людину, якій довіряли гроші громади. Кажуть, що один із пращурів Павла Григоровича був довіреною особою гетьмана Павла Полуботка.

Деякі біографи стверджують, що майбутній поет народився під прізвищем Тичинін, бо так дідусь і тато думали, напевно, підлаштуватись під москалів. Народився Павло Григорович Тичина, за одними енциклопедичними твердженнями, 23 січня, а за іншими – 27 січня 1891 року в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії в Російській імперії. І в метричній книзі він був записаний як росіянин Тичинін.

Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичинін, – паламарський син, родом  із села Марківці Козелецького повіту, тепер Бобровицького району (1850-1906), був сільським псаломщиком і водночас вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти. Мати – Марія Василівна (уроджена Савицька (1861-1915) – доброзичлива мудра україночка. Павло Тичина мав 12 сестер і братів.

Читати Павло навчився разом з учнями, що вчилися грамоті у його батька. Початкову освіту здобув  у земській початковій школі, яку в Пісках відкрили 1897 року. Його першою вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська, якій вже на схилі своїх днів поет присвятив поему «Серафима Морачевська». Поема у незавершеному вигляді була опублікована у 9 номері журналу «Прапор» 1968 року.

Саме за порадою Серафими Миколаївни 9-річний Павло, успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв здібності Павла Тичини з-поміж інших і доручав йому навчати нотної грамоти новачків. Серед них був і його рідний брат Євген, і майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), і майбутній  хормейстер Григорій Верьовка.

Дослідники вважають, що писати вірші Павло Тичина почав під впливом творів Олександра Олеся та Миколи Вороного ще від 1906 року. Його перший вірш «Синє небо закрилося» 1906 року так і залишився недописаним. У 1907-1913 роках поет навчався в Чернігівській духовній семінарії, де, до речі, пройшов ґрунтовну художню школу у відомого майстра пензля Михайла Жука. Про Михайла Івановича Жука хочу додатково повідомити, що він народився 1883 року і виріс у містечку Каховка на Херсонщині. Він  відомий світові як графік, живописець, кераміст, поет, перекладач і педагог. Михайло Жук свого часу входив до лав Асоціації революційного мистецтва України, а з нашим земляком з міста Олешки, відомим художником і поетом Юхимом Михайлівим заснував у 1920-х роках Асоціацію художників Червоної України. Саме Михайло Жук познайомив Павла Тичину з Михайлом Коцюбинським. Більш докладніше про Юхима Михайліва та Михайла Жука можна прочитати у книгах, які зберігаються у Херсонській обласній книгозбірні імені Олеся Гончара.

Від 1911 року Павло Тичина почав відвідувати «літературні суботи» Михайла Коцюбинського. Перші проби пера Павла Тичини подавали надії на можливий розвиток літератора. І Михайло Коцюбинський передав зошит із віршами через молодого письменника Михайла Грушевського до «Літературно-наукового вісника». Перший вірш, який був надрукований далекого 1912 року в зазначеному «Віснику» – це вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Уже 1913 року були опубліковані оповідання Павла Тичини «Спокуса» та «Богословіє» в газеті «Рада», а оповідання «На ріках Вавілонських» – у третьому номері журналу «Світло».

Працюючи редактором відділу оголошень газети «Рада» та одночасно ще й технічним секретарем редакції журналу «Світло»,  Павло Тичина  від 1913  до 1917 року навчається на економічному факультеті Київського комерційного інституту. А протягом 1916-1917 років Павло Тичина відпрацьовував ще й помічником хормейстера в Київському театрі Миколи Садовського, а влітку підробляв у статичному бюро Чернігівського земства. У цих роках Павло Тичина проявив себе ще й у молодіжній підпільній організації «Чернігівське самостійницьке братство». І хоча керівник цієї організації Василь Еллан-Блакитний врятував Павла Григоровича завдяки підробним документам від мобілізації до війська на фронти Першої світової, проте Павло Тичина відмовився від подальшої співпраці з самостійниками, заявивши: «Я розчарувався в самостійниках, тут із ними у студентській громаді навіть і говорити не хочуть; недавно одного просто викинули. Та й хіба конче потрібна нашому народові самостійність?»

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю Коновал – своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності». Сам поет Павло Тичина з болем у серці переживав смерть коханої і присвятив їй свою першу поетичну збірку під назвою «Панихідні співи». Книга чи не в єдиному екземплярі залишилася з дарчим надписом в архіві нашого земляка Михайла Івановича Жука у м. Одеса.

Революційного 1917 року Павло Тичина працює завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» у Києві і ти часом укладає свою нову поетичну збірку. Як стверджував Микола Зеров, готувати поетичну збірку «Сонячні кларнети» Павлові Тичині допомагали активісти «Музагету» та «Білої Студії». І, до речі, завдяки наполегливості саме нашого земляка Юхима Михайліва, найкраща книга поета Павла Тичини «Сонячні кларнети» побачила світ 1919 року. У «Сонячних кларнетах» поет дав своєрідну українську версію символізму, базовану на поетиці Грицька Чупринки з впливом німецького експресіонізму та інфантилізму, створив власний поетичний стиль під назвою «Кларнетизм». Як зазначають літературознавці, «Кларнетизм – це світоглядна естетична концепція Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, він зміг дати в “Сонячних кларнетах” автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни». Саме в збірці «Сонячні кларнети» ми зможемо і нині прочитати знаменитий твір, присвячений пам’яті 30 Героям Крут.

Очевидний вплив на його творчість мала і російська культура: філософія Володимира Соловйова, поезія та концепції Олександра Блока.

Тим страшнішим виявився шок від безпосереднього зіткнення з реаліями «Руського міра», коли до Києва у 1918-1919 роках кілька разів входили російські війська. Тичина про це писав так:

«І Бєлий, і Блок, і Єсєнін, і Клюєв...
Росіє, Росіє, Росіє моя!
Стоїть сторозтерзаний Київ
і двістірозіп'ятий я».

Він був і залишався українським поетом, хоча й духовно заглушеним партією, яка видавала його вихолощені, партійними цензорами узгоджені твори багатотисячними тиражами. З його біографії партія і сувора дружина Ліда Папарук видалили усіх неблагонадійних жіночок, якими захоплювався Тичина в молоді роки. Слід, напевно, нагадати, що з Лідою Папарук він познайомився ще семінарського 1916 року, а одружився з нею лише 1939-го, коли поет переїхав із Харкова до Києва. Про цей період особистого життя поета і партія, і дружина, і зачаровані його віршами вчительки – всі замовчують, на скільки це їм вдалося. Бо робили для читачів із нього «народного поета», який не мав би знати плотських утіх. І як делікатно зазначає літературознавець Олексій Полторацький: «Він так і не наважився на дітей…». Тож учням шкіл і студентам радянських вишів представляли образ Тичини безтілесним. Сам поет про це натякав так:

«Не знав жінок
Мадонни, Ундіни, Гудруни,
Ізольди мої злотокосі,
Любив я вас тисячу тисяч,
А жінки не знаю ще й досі…»

Як зазначає кандидат філологічних наук Ірина Цимбал, що про деяких жінок, в яких був закоханий поет, ми можемо сказати, що вони юному семінаристу не відповідали взаємністю: «Ні сестра панни Інни, яку він так дитинно й злотоцінно любив, – тепер уже знаємо, що то були сестри Нюся й Поля Коновал. Ні «пантера чоловічих сердець» Олена Пашинківська, чия сестра Катерина теж знала про закоханого поета і їхні романтичні стосунки. Розбита таборами і прикута до ліжка Олена Журлива (літературний псевдонім Пашинківської, у заміжжі Котової) наприкінці 1960-х устигла написати спогади про Тичину, але кажуть, що Ліді Петрівні вони не сподобалися і вона спересердя їх знищила…» Закохувався Тичина і в акторок театру Леся Курбаса «Березіль», і в балерин Київського театру, і в співачок Києва і Харкова. Вони певно що були в чомусь не схожі, але була і невід’ємна риса усіх жінок, яких кохав поет. Вони мали відмінний музичний слух. «Я ніколи не покохаю жінку, у якої немає слуху», - стверджував поет. І це обдарування – риса, яка єднає усіх жінок, яким він симпатизував.

Роман з іншою Оленою, студенткою-художницею Лялею Ржечицькою, спалахнув у Межигір’ї наприкінці літа 1920 року. У серпні Тичина звіряється щоденнику: «Знову захотілося самотнього життя, розмови з усім світом, спостерігання за Лялею». Поет закохується у жінок і пише чудові незаангажовані твори. Він зберігає свою позицію незалежного поета в наступних книгах: «Замість сонетів і октав» (1920), «Плуг» (1920) та «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір – поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода». Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», у державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був Олександр Довженко.

Павло Григорович 1923 року створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дало поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

Того ж 1923 року Тичина  переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а 1927 року – до ВАПЛІТЕ, що під проводом Миколи Хвильового намагалася протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю». Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «…Для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

У Харкові він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства. Певно, слід вказати на унікальний талант Павла Григорович Тичини як поліглота. Він самотужки досконало опанував майже двадцять іноземних мов, а зокрема – вірменську, грузинську, арабську, турецьку, їдиш. Зробив із них цінні поетичні переклади. Увесь той світ пізнання гармонійно вливався у творчість і доповнював поетичний геній Павла Тичини. Збереглися і до нині переклади Павла Тичини на українську мову із сорока мов світу. З цими та іншими творами Тичини ви можете ознайомитися у Херсонській обласній книгозбірні імені Олеся Гончара.

Тичина робив численні переклади (Олександр Пушкін, Євген Баратинський, Олександр Блок, Микола Тихонов, Микола Ушаков, Янка Купала, Якуб Колас, «Давид Сасунський», О. Ованесян, О. Туманян, Акоп Акопян, Ілля Чавчавадзе, А. Церетелі, К. Донелайтіс, С. Неріс, А. Венцлова, I. Вазов, Христо Ботев, Л. Стоянов, Нікул Еркай та ін.). У творчому доробку Тичини також переклади оперних лібрето, зокрема опер «Лоенгрін» Ріхарда Вагнера, «Князь Ігор» Олександра Бородіна, фрагменти до опери «Ніч перед Різдвом» Миколи Римського-Корсакова та ін.

Далекого 1924 року Павло Тичина присвячує Миколі Хвильовому свою поему «Вітер з України», а 1934-го, заляканий і духовно вбитий Павло Григорович пише комуністами розтиражовану збірку «Партія веде» і з певною дитячою іронією тихцем друкує збірочку «Ку-ку».

У 1970-1971 роках український письменник і літературознавець Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)», в якій зокрема зазначає: «Слава генія, змушеного бути пігмеєм, блазнем при дворі кривавого короля, була заборонена. Слава ж пігмея, що став паразитувати на тлі генія, була забезпечена величезним пропагандистським трестом». Василь Стус  у зазначеній науковій праці стверджує: «Як би там не було, Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець, до існування по той бік самого себе».

Одна з останніх його таємних вподобань, відома українська співачка Оксана Петрусенко, театральна творчість якої починалась саме у Херсонському національному театрі імені Тараса Шевченка. Кажуть, що ревнива дружина Лідія Петрівна навіть брала уроки вокалу, щоб якось відволікти поета від його надто сильного захоплення Оксаною Петрусенко. А  померла вона 1940 року при загадкових обставинах, на 8 день після народження другої дитини. Коли Павло Григорович дізнався про смерть народної артистки України Оксани Петрусенко, він закляк біля робочого столу і зродив вночі рядки:

«Їй од природи стільки було дано,
Як велетень вона росла й росла.
Ой рано, рано, дуже рано,
Оксана, ти від нас пішла…
Й народ, яким жила ти, – вічна сила –
Носитиме твій образ на руках!
Що смерть? Сьогодні хай скосила, –
Але не скосить у віках!»

Незаперечним фактом є й те, що Павло Тичина власним коштом на Байковому кладовищі 1949 року встановив надгробний пам’ятник Оксані Петрусенко (лабрадорит, мармур; скульптори Макар Вронський і Олексій Олійник, архітектор М. К. Іванченко) і завжди тепло згадував про неї.

Він жив скромно, хоча й був одним з перших офіційних мільйонерів України. Дуже часто він засинав одягненим, бо боявся нічного арешту. Книжкові полиці у шикарній квартирі Павла Тичини були пристосовані для швидкого перевезення будь-де, хай навіть і до Сибіру, бо все життя боявся органів НКВС.  Лауреат «Сталінської премії» 1941 року з 1943  по 1948 рр. Павло Тичина обіймав посаду Міністра освіти УРСР. Кавалер 5 орденів Леніна, 2 орденів трудового Червоного прапору був обраний депутатом Верховної ради УРСР Першого-Сьомого скликань та депутатом Верховної ради СРСР 1-5 скликань. Від 1952 року до 1967 року – член ЦК КПУ, від 1953 року до 1959 року – голова Верховної Ради УРСР двох скликань. Від 1929 року Павло Тичина був першим поетом – академіком Академії наук УРСР, а від 1947 року – Член-кореспондент Болгарської Академії наук. Він боявся радянської репресивної машини, але і не підтримав Хрущовської відлиги. Павло Тичина також був проти повної русифікації шкіл союзних республік загалом і України зокрема. Чим викликав гнів з боку Хрущова. Хоча й позбувся високих посад, проте його вірші й далі барабанили про перемоги комунізму. Він був одним з перших удостоєний звання лауреата Державної Премії імені Тараса Шевченка (1962), але ж відмовився бути претендентом на лауреатство Нобелевської премії. 1967 року Радянська влада удостоїла поета званням Героя Соціалістичної Праці, того ж року він і помер.  Є ще й інші свідчення про його смерть, які роками пошепки передавали одне одному належні до кіл інтелігенції: Тичина марив, що за ним слідкують, що у його квартирі встановлена апаратура для прослуховування. Найстрашніше, що так воно й було, навіть у ті останні часи.

В Україні на його честь названо вулиці у таких містах, як Чернігів, Київ, Дніпро, Івано-Франківськ, Умань тощо. У 1968 році Пісківській школі було присвоєне ім'я Павла Тичини. А 1973 року засновано літературну премію імені Павла Тичини всесоюзного значення. І нині щороку присуджується літературна премія імені Павла Тичини вже конкурсною комісією Національної спілки письменників України.  28 вересня 1977 року в Єревані одну з вулиць названо на честь Павла Тичини, зачинателя українсько-вірменських літературних зв’язків. 2011 року з ініціативи Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві широко (на міжнародному та державному рівнях) було відзначено 120-ліття поета. До цієї дати музей ініціював вихід 270-тисячним накладом конвертів із портретом П. Тичини, випуск НБУ 5-тисячним накладом срібних ювілейних монет із зображенням поета, видання багатьох книг та інші вагомі заходи.

В Олешках 1995 року, коли ми відроджували славне ім’я  українського художника Юхима Михайліва, і мною були зорганізовані і проведені дні славного сина Олешок, то представники музею Тичини вказали на те, що і до нині картина Юхима Михайліва знаходиться у с. Піски в музеї з дарчим надписом від нашого земляка, як і в Одесі зберігається портрет Павла Тичини, створений нашим земляком, відомим художником Михайлом Жуком.

Творчість Павла Тичини досліджується і нині. Сподіваюся,  ми матимемо змогу об’єктивно оцінити творчий внесок поета,  про якого у 70-ті ХХ століття Василь Стус писав: «Геніальний Тичина вмер. Лишився жити чиновник літературної канцелярії, довічно хворий на манію переслідування, жалюгідний пігмей із великим ім'ям Тичини. Творчість Тичини 30-х років — це тільки маніпуляції над небіжчиком, спроби використати мерця. Як не моторошно це казати, але наступна творчість Тичини – це майже ірреальні спроби примусити усміхатися голий череп. Вірші поета перестали бути актом індивідуальної творчості». І та велика кількість літературних шедеврів Тичини недописана, можливо, не тому, що часу не вистачило, а тому, що не все наважився поет винести на суд радянського читача.

Євген Маланюк, Олександр Олесь та Юхим Михайлів дорікали поетові за його творчі метаморфози. Літературознавець Сергій Гальченко стверджує: «Напевно, про жодного з українських письменників радянського часу не написано так багато, як про Тичину – і монографій, і дисертацій, і статей, і споминів, і віршів, і біографічних творів. Гори літератури, а по-справжньому чесних наукових досліджень – обмаль. Переважна більшість науковців обов’язково намагалася висловити «захоплення» насамперед так званою революційною лірикою поета і його «програмно-хрестоматійними» творами, які набивали учням оскому і назавжди залишалися в їхній свідомості лише у вигляді пародій: у народу було відібрано найкращого поета ХХ століття та ще й перетворено його в об’єкт для глузувань!» Тож чекаємо на авторів  об’єктивних досліджень ролі й місця поета Павла Тичини в українській та світовій літературі. Приходьте до бібліотеки і читайте. Читайте і аналізуйте. Аналізуйте і робіть висновки.

Олег Олексюк,
заслужений працівник культури України,
керівник проєкту «Самоцвіти України»

 

Календар подій

 1 2 3 456
7 89 10 111213
14 15 16 17 181920
21222324252627
282930