Моя історія війни

Війна…. У кожного своя війна, своя історія.
До останнього не вірила в те, що вона почнеться. Хоча ще з осені 2021 року інформація про неї витала у повітрі. Вже попереджали про тривожну валізу та запас їжі і води на два-три дні. Говорили й про дати вторгнення: 22 січня, 16 лютого…  Пам’ятаю як тоді сміялися й шуткували  на цю тему.
25 лютого я чекала на групу туристів із Дніпра, триденний тур із дегустаціями українських та грузинських вин і страв. А 28 - збиралася до Нової Каховки на День міста. Зателефонувала меру, домовились попити кави після офіційної частини. Але все це залишилося лише у планах.
Все змінив ранок 24 лютого, у кожного з нас він був, мабуть, однаковий: вибухи, телефонні дзвінки, стрічка новин у всіх месенджерах… 
Дзвінок доньки: «Мама, це війна? Що робити будемо?». Я вперше не знала, що відповісти, не знала, що буде далі. Вирішили лишатися у місті. А далі, як Бог дасть.

Стрес
А потім почалася окупація, та клята окупація, яка майже на місяць закрила мене вдома. Мене, гідесу, для якої життя - це дорога, люди. Моє тіло не хотіло виходити з хати. Розум знав, що мені особисто нічого не загрожує, а тіло не давало зробити й кроку вниз по сходах.  Я усвідомлювала, що, ймовірніше, на мене не будуть полювати, не заберуть «на підвал» - хоча в такий час подібне могло трапитися із будь-ким. Утім, підсвідомість блокувала мене у хаті та протестувала, як тільки я намагалася здійснити спробу вийти. Щоразу доходила до сходів і вкривалася потом, починало дико калатати серце, тремтіли руки та ноги, і я розверталася й поверталася знов у квартиру. На щастя, діти розуміли мій стан. Я мала їжу, ліки, все, що було мені необхідно. Десь за два тижні разом із дітьми почала потроху виходити з дому. У цей час містяни збиралися на мітингах, там було багато моїх друзів, а я сиділа, вкриваючись потом при кожній спробі вийти з квартири.

Читай далі