Війна…. У кожного своя війна, своя історія.
До останнього не вірила в те, що вона почнеться. Хоча ще з осені 2021 року інформація про неї витала у повітрі. Вже попереджали про тривожну валізу та запас їжі і води на два-три дні. Говорили й про дати вторгнення: 22 січня, 16 лютого… Пам’ятаю як тоді сміялися й шуткували на цю тему.
25 лютого я чекала на групу туристів із Дніпра, триденний тур із дегустаціями українських та грузинських вин і страв. А 28 - збиралася до Нової Каховки на День міста. Зателефонувала меру, домовились попити кави після офіційної частини. Але все це залишилося лише у планах.
Все змінив ранок 24 лютого, у кожного з нас він був, мабуть, однаковий: вибухи, телефонні дзвінки, стрічка новин у всіх месенджерах…
Дзвінок доньки: «Мама, це війна? Що робити будемо?». Я вперше не знала, що відповісти, не знала, що буде далі. Вирішили лишатися у місті. А далі, як Бог дасть.
Стрес А потім почалася окупація, та клята окупація, яка майже на місяць закрила мене вдома. Мене, гідесу, для якої життя - це дорога, люди. Моє тіло не хотіло виходити з хати. Розум знав, що мені особисто нічого не загрожує, а тіло не давало зробити й кроку вниз по сходах. Я усвідомлювала, що, ймовірніше, на мене не будуть полювати, не заберуть «на підвал» - хоча в такий час подібне могло трапитися із будь-ким. Утім, підсвідомість блокувала мене у хаті та протестувала, як тільки я намагалася здійснити спробу вийти. Щоразу доходила до сходів і вкривалася потом, починало дико калатати серце, тремтіли руки та ноги, і я розверталася й поверталася знов у квартиру. На щастя, діти розуміли мій стан. Я мала їжу, ліки, все, що було мені необхідно. Десь за два тижні разом із дітьми почала потроху виходити з дому. У цей час містяни збиралися на мітингах, там було багато моїх друзів, а я сиділа, вкриваючись потом при кожній спробі вийти з квартири.
Щоденник «Хроніки вишиванки» З перших днів війни я робила дві речі – вишивала сорочку та писала «Хроніки вишиванки». На вишивання було багато часу, в окупації не дуже хотілось ходити містом. Задум цієї сорочки народився задовго до війни. Малюнок був взятий з картини М. Брянського, яка була в експозиції нашого Художнього музею. Я мріяла, що колись стоятиму в цій сорочці поруч з улюбленою картиною. Схему з традиційних українських швів переробила під хрест, мала нитки та заготівлю під вишивку. І так щодня шила та писала хроніки. Спочатку я й не збиралась вести ніякі щоденники, це сталося само собою.
З початком війни кожного ранку я отримувала багато повідомлень з єдиним питанням: «Як ти?». Географія цих повідомлень - весь світ, бо у понад двох десятках країн мала друзів, або знайомих. Відповіді на ці повідомлення займали майже дві години. Тож, вирішила писати пости у Фейсбуці, які згодом стали сторінками щоденника «Хроніки вишиванки». Розповідала про те, що відбувається у місті, як просувається вишивка, що з моєю рудою Кошею (це моя кішка). І люди звикли, якщо є пост вранці – Микуцька жива-здорова. Якщо немає – починали теленькати месенджери. У такому режимі народилася перша сорочка. Чомусь вважала, що, коли я її зроблю, війна закінчиться. Вишила її десь наприкінці березня, а війна не закінчилася. Тож випрана сорочка чекала свого часу.
«Сорочка Визволення» Нічого крім вишивки я робити не могла. Вмію шити, в’язати спицями, гачком, на машинці. Але нитки зав’язувалися в неймовірні вузли, машинка не хотіла строчити, а вишивати я могла тільки українські узори. Дійсно, вишивка – код нації. Потім задумала зробити другу сорочку. Хотілося чогось яскравого, різнобарвного. Дочка допомогла знайти нитки. Не була впевнена, що їх вистачить, тому шила фрагментами одразу лівий та правий рукав, бо як не вистачить ниток то, щоб вони виглядали ідентичними, начебто так було й задумано. «Сорочка Визволення» - так я її назвала.
Щоб про нас знав весь світ Окрім вишивання та ведення хронік, була у мене в окупації ще одна справа. Я вважала, що ЗМІ в Україні та й в усьому світі повинні були знати правду про те, що відбувається у місті. І тому, коли до мене звертались журналісти, завжди погоджувалась на інтерв’ю. Були й включення у прямі етери Національного телемарафону «Єдині новини», але там я була під іншим ім’ям, і у кадрі видно тільки руки, що плетуть светр. Протягом окупації спілкувалась з журналістами 9 країн: Латвії, Литви, Японії, Франції, Португалії, Італії, Німеччини, Іспанії та США. З кожною з країн був свій вид зв’язку. Португальцям та литовцям записувала голосові повідомлення, вони їх копіювали на інший носій, потім все видаляла із листування (бо русня могла перевірити телефон у будь-який час). Японці та німці робили пряму трансляцію у радіоетер, працювали з перекладачами. Інші - записували розмову на диктофон, а потім розшифровували та перекладали. Це був дуже цікавий досвід для мене.
Після визволення я зустрілася з двома журналістами. З португальцем Серджіо - який одразу після визволення приїхав у Херсон. Ми працювали з ним майже пів року. А з латишем Янісом зустрілись у лютому 2023 року. У той час я вже мешкала в Одесі і разом з ним ми поїхали до Херсону. Але все це буде після визволення. А поки що …
Це 1937 рік Поки що місто в руках ворога. Загарбники поводилися як господарі, але й вони були різні. Деякі окупанти намагалися потоваришувати з місцевими щоб зробити «картинку», начебто у місті все добре. А інші - викрадали та катували людей. Повилазила й сволота, яка чекала русню. Найстрашнішим було те, що зрадниками стали люди, яких я знала багато років. Так місто повернулось у 1937 рік. Коли ти ні з ким не спілкуєшся, тому що не знаєш, що у кого на думці. Хто з них побіжить та донесе на тебе.
В окупації дні схожі на день бабака. Рятували вишивка та родина. Місто перетворилось на суцільний базар: торгівля на підлозі, горілка у пластикових пляшках; діти, які гралися у блокпости; друзі, які зникали і про їх долю тижнями нічого не було відомо.
Десь у середині літа я була вимушена змінити житло. Причин було дві: по-перше, під балконом розташувалася ремонтна база русні, спочатку на одному заводі, потім на іншому. Хто зна що вони туди навезли. По-друге, різні «друзі» пропонували мені вийти на роботу та співпрацю з окупантами. Одна пропозиція, дві, після третьої зять видав: «Ви казали, що є де пожити? Збирайтеся. Я перевезу Вас із Кошею». І ми переїхали до квартири подруги, яка жила там раніше і зазнала переслідувань від ФСБ. Заїхала туди під іншим ім’ям. Там прожила до визволення та до виїзду в Одесу.
І. Микуцька
Проєкт «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву» Ще коли був український зв’язок, мені зателефонувала пані Олена Афанасьєва із пропозицією участі у проєкті «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву» . Вона запропонувала зібрати херсонських художників, які б зробили ілюстрації до моїх хронік. Відгукнувся 41 митець. Деякі з них були за кордоном, деякі - на вільній частині України, а також були такі як я - в окупації. Проєкт вийшов дуже цікавий. Приємно було відчувати себе частиною яскравого творчого життя. Макс Афанасьєв, Аня Грохольська, Андрій Бейко, Юля Балуда, Сашко Танасюк, Макс Кільдеров, Андрій Луцик, Юлія Пляс, Костянтин Терещенко, Мар’яна Тариш, Світлана Юр’єва – це лише деякі з тих, хто працював над ілюстраціями до мого щоденника. Дякую їм величезне! Підкреслюю, що наше спілкування тоді було лише в онлайн-форматі. Щоб підтримати та підняти настрій пані Олена присилала мені фотографії деяких із робіт художників. Вражало те, що люди, які мене не знали, дуже точно відчули та відобразили всі ті мої переживання, що я хотіла передати. А сайт я вже побачила після визволення. І тільки тоді зрозуміла, що «Хроніки» дійсно були моїм особистим культурним спротивом. Але це буде після визволення. А поки я продовжувала їх писати, щоб мої друзі знали, що в мене все гаразд, що я жива та здорова.
Визволення Херсона Ще на початку війни ми з донькою вирішили, що нікуди не поїдемо, дочекаємось наших у місті. Що ніяка скотиняка не вижене нас зі своєї землі. Зять робив декілька спроб переконати щоб вивезти нас, але він один, а нас двоє.
Таки дочекалися визволення!.. Перша фраза моєї доньки у вільному місті: «Хвалити Бога, я можу вже не боятись, що тебе за твої «Хроніки» заберуть до підвалу. Бо карту катівень я вже склала».
Місто було без світла, води, зв’язку, але й без русні. Залишаючи місто, вони вкрали все, що могли потягти, пограбували: музеї, готелі, лікарні, дитячі садочки та школи. А, що не забрали, те знищили: підірвали баржі, об’єкти інфраструктури та телевізійну вежу, попрострілювали човни. Та телевізійна вежа впала у парку й лежала, як птах зі зламаними крилами. А місто продовжило жити своїм важким, але вільним життям. Кожен день починався з походу по воду до Дніпра, потім пошук електроенергії та інтернету, аби знати, що у світі коїться.
Виїзд в Одесу 24 листопада був перший масований обстріл міста артою. Ми з подружкою встигли забігти до під’їзду, коли над головами свистіли гради. В думках ми прощались із життям. У той самий час діти зі своїми тваринами робили те ж саме. Прилетіло до них, влучили у будинок поруч. Загинули люди. Наступного ранку зять вивіз всіх нас в Одесу. Їхали в нікуди. Ще на початку війни дівчина, яка у 2019 році була у мене на екскурсії, зателефонувала й сказала, що виїхала з Одеси і її житло чекає на мене. Не думала, що скористаюсь цією пропозицією. Десь з-під Миколаєва написала їй. «Так, все в силі, їдьте, Вас зустрінуть», - сказала Олена.
Одеса зустріла, прийняла, обігріла та підтримала. Ми виїхали із шістьма котами та собакою. Місцеві допомогли знайти житло для дітей та сватів, взяли із нашим зоопарком. Декілька тижнів приходили до тями. Гіди Одеси прийняли мене у своє коло. Робили все щоб я повернулась до роботи: знайомили з цікавими людьми, допомагали з книжками та маршрутами екскурсій.
З вірою у Перемогу Життя потроху входить у своє русло. Але ми знаємо, що йде війна, люта та безжальна. Так, Одеса більш-менш у безпеці, правда, лунають сирени, але ППО працює дуже добре. Виходячи на берег моря, відчуваєш, що живеш у якомусь кіно, що життя таке різне. Що хтось на Ланжероні дихає вільним повітрям, а хтось й досі в окупації і серед них багато моїх друзів, доля яких мені не відома. А хтось на нулі б’є ворога, віддає своє життя за те, щоб я гуляла на Ланжероні. Якийсь сюр… Дивлюсь на море, годую птахів, а на очах сльози та у горлі ком...
«Сорочка Перемоги» чекає свого часу. Вірю, що це вже скоро! Вірю, що Україна буде вільною! Але якою ціною?.. Скільки життів забере ця клята війна? Скільки понівечених тіл та душ ще буде? На ці питання немає відповіді. Є тільки віра в наших хлопців та дівчат, які б’ють ворога на всіх напрямках.
Все буде Україна!
Відома мистецька родина,
яка пережила війну, окупацію та репресії
Видатним пращуром Інни Микуцької був Андрій Михайлович Грабенко (Конощенко) – голова Херсонської губернської народної управи, український фольклорист-музикознавець. Він зібрав біля тисячі народних пісень, завдяки цьому згодом було видано дві збірки: «Українські пісні» (1900) та «Українські пісні з нотами» (1907—1909). Також він був художником та організатором виставок Херсонського товариства любителів образотворчого мистецтва. Андрій Михайлович за свою патріотичну діяльність зазнав репресій з боку каральних органів. На честь Андрія Грабенка було названо одну з вулиць Херсона.
Ще одним видатним родичем Інни Микуцької був її дідусь – відомий актор Херсонського драматичного театру, Заслужений артист Української РСР Микола Олександрович Микуцький. Він також відчув на собі, як і його онука, важкі будні окупації, але під час Другої світової війни. Після двох років окупації актор кілька років провів у концтаборі, а у 1945 році потрапив до спецроти, яка їздила з виставами по військових частинах та госпіталях. Після війни Микола Олександрович єдиний із 15 акторів, хто повернувся до рідного міста і продовжив свою театральну діяльність. «Він дійсно був видатним актором — я пишаюсь тим, що є його онукою. Здається, щось акторське виявилось і в моїй професії - екскурсовод», - так згадує свого відомого дідуся І. Микуцька.
Обидва, онука Інна та її дід, пережили війну, стали відомими у Херсоні та їх родинна справа на благо рідного міста триває.
Абсурд та злодіяння окупантів очима гідеси
До війни Інна Микуцька була відомою гідесою у Херсоні та області. Закінчивши курси екскурсовода, стала улюбленим та затребуваним провідником по Україні. Вона співпрацювала з багатьма туристичними компаніями і заробила собі добре ім’я. Зі своїми групами туристів пройшла по Херсону десятки кілометрів, а мандруючи Україною – тисячі. Адже доводилось супроводжувати групи до Одеси та Миколаєва, Умані та Львова. У кожному з цих міст вона може провести, окрім оглядової, ще й тематичну екскурсію. «Екскурсія – це мистецтво теж, це культура теж. Тому я хочу своїми екскурсіями показати, що наші міста прекрасні, що в них є свої цікаві історії», - розповідає Інна.
На деяких зі своїх довоєнних екскурсіях гідеса розповідала про Суворова, його родину та про його бюст, який, до речі, вкрали окупанти, коли тікали з міста. Інна Микуцька багато читала про цю відому особистість. Так от, екскурсоводка стверджує, що той вислів: «Природа произвела россию только одну, она соперниц не имеет», який окупанти висвітлили на своїх пропагандистських плакатах у Херсоні, генералісимусу не належить.
Гідеса Інна водила екскурсії по визначних херсонських місцях та музеях. Про те, що загарбники пограбували місто та «асвабаділі» музеї, вона говорить із сумом та іронією: «Попри сум від того, що пограбовані музеї, пам’ятники, часом було дуже смішно. Навіщо вони їм, той Суворов, Ушаков, Потьомкін? До речі, Ушаков же насправді не Ушаков, херсонці знають, що це обличчя актора Івана Переверзєва, який колись грав роль Ушакова. Як сарана, приїхали, все вкрали та готувалися тікати».
Нині І. Микуцька евакуювалася до Одеси і там продовжує свою екскурсійну діяльність. Вже провела екскурсію «Театральні історії Одеси на два голоси». Її місія: закохувати у місто, відроджувати віру, надію, любов та повертати смак до життя.
Хроніки вишиванки та спротиву
Улюбленим заняттям Інни Микуцької завжди була швейна справа. Протягом кількох десятиліть вона шила, вишивала та в’язала, вивчала історію народного костюма та досліджувала українські орнаменти. Про те, що кожен орнамент і візерунок у вишивці несе особливий сенс, майстриня може розповідати годинами. «Мені дуже приємно, що люди носять вишите вбрання. Якби ще вони знали, що вони носять. Якби намагались розуміти, які кольори, які символи, що означають, тоді б вишиванка або вишита сорочка була б дійсно оберегом», - говорить Інна.
З початком війни І. Микуцька продовжила займатись своїм улюбленим рукоділлям і це допомогло їй витримати окупацію. Вона вишивала сорочки та вела у Фейсбуці щоденник, який назвала «Хроніки вишиванки». В цих постах були фотозвіти та розповіді про результати вишитої роботи, про події у місті та про домашню улюбленицю – руду Кошу. Наведемо приклади одного з перших і останнього з дописів у щоденнику Інни Микуцької.
26 лютого 2022 року: «Війна, день третій! З вечора трясе від стрибків температури. Психологи кажуть, що так виходить стрес. Нехай вже виходить, блін, бо я мушу щось робити! Залишаюся вдома вишивати сорочку. Робота йде дуже повільно, але я вірю, що буду в ній водити екскурсію художнім музеєм, адже малюнок сорочки знятий з однієї з картин!».
12 листопада 2022 року: «Хроніки. Потрібно було написати їх учора, але зв'язку не було, тож пишу сьогодні!! Хроніки окупації закінчено, а хроніки війни – ні. Херсон – Україна! Без світла, без води та зв'язку – але Україна!!! Ми вільні!!! У своєму місті, у своїй країні! Можна не ховати телефон, одягти вишиванку, яку шила на визволення міста. Ми дістали наші прапори і можемо сміливо йти з ними містом. Дякувати нашим хлопцям, які робили все, щоб цей день настав. Попереду ще багато роботи. А Сірко уві сні пішов на лівий берег. Сказав, що настав час до моря... Там ще багато роботи. Вірю старому отаманові. Вірю та чекаю вільної України». (Протягом всієї окупації вишивальниці снився кошовий отаман Запорізької Січі Іван Сірко. Він казав їй, що необхідно зачекати, загарбники втечуть, наші хлопці їх виженуть.)
Цей щоденник спочатку став яскравим внеском І. Микуцької у виставку сучасного мистецтва «Херсон inside/outside», організованою «Майстернею Артивізму». Потім її дописи вилилися в онлайн-проєкт «Херсон: хроніки вишиванки, хроніки культурного спротиву», завдяки якому щоденник Інни проілюстрували херсонські художники, яких війна розкидала по всьому світу.
До визволення Херсона Інна Микуцька вишила рушник і три сорочки, яким дала символічні назви: «Сорочка Перемоги», «Сорочка Визволення» та «Сорочка очікування». Це те, що давало сил вишивальниці під час окупації, це було її спротивом та нескоренням. 260 днів, хрестик за хрестиком, вона створювала не просто вишивку, а щось більше та вагоміше. Адже згідно зі стародавнім українським віруванням: коли буде закінчена вишиванка, то здійсниться бажання. У Інни цими бажаннями були – звільнення міста та Перемога України.
Коли І. Микуцька закінчила вишивати «Сорочку Перемоги», то вирішила зробити фотосесію в цій вишиванці у ботанічному саду. Та ледь не накликала небезпеку на всю свою родину. Коли поверталися, їх зупинив російський патруль, якого раніше там не було. Дякувати, що все обійшлося добре і не було перевірки речей, бо у рюкзаку Інни лежала вишиванка та триметровий наш прапор.
Носити в наш час вишитий одяг стало патріотичною модою, бо чітко підкреслює нашу національність та показує наш спротив, особливо в період війни. Наша історія про Інну Микуцьку – це історія сміливої та волелюбної українки. За її ствердженням вишиванка є кодом нації, вона ідентифікує нас як українців. Жодна нація, яка має вишите вбрання, не пишається ним так, як це роблять українці.
Коли звільнили місто Інна Микуцька одягла «Сорочку Визволення», взяла наш прапор, який переховувала 8 місяців, та пішла вітати наших захисників на Площі Херсона. Вишиванка «Сорочка Перемоги» поки чекає свого дня.
