Моя історія війни

У кожного українця в пам’яті залишаться ті болючі спогади про 24 лютого 2022 року. У чомусь вони дуже подібні, а в чомусь - різні. Того ранку мене розбудив чоловік, без слів, по виразу його обличчя, я зрозуміла, що трапилось щось страшне… 
Пригадую, як 23 лютого у мене були заняття у художній студії. Тоді ми навіть говорили на тему війни. Я до останнього не вірила, що це може статися, адже багато читала з цього приводу. Проте неочікувано війна прийшла в нашу країну… Як я помилялася, коли думала, що цей жах швидко закінчиться.
У перші дні війни переписувалася з подругою, яка проживала у селищі Садове. Вона кликала до себе, бо мала вдома підвал, де можна було сховатися, адже ми живемо у центрі міста на десятому поверсі. Але тоді не було розуміння того, де безпечніше. Добре, що ми вирішили не переїжджати, тому що Садове захопили на другий день війни. Я навіть тоді отримала листа від подруги, в якому вона зі мною прощалася.
А потім було 1 березня. У соцмережах, з вікон власних будинків ми бачили як заходять (мало не сказала німці) рашисти у Херсон. Моторошно, бронетранспортери їздили вулицями, всюди солдати. Сюром було те, що кадирівці робили намаз біля стін нашої церкви. А місто завмерло… Така тиша, що навіть не було чутно птахів. Ми теж тиждень просиділи вдома, та потрібно було якось із цим всім жити далі і почали виходити за пошуками ліків та продуктів. 
Перший місяць було дуже страшно і важко. З моїх вікон, які виходять на три сторони будинку, видно велику частину Херсона. Я бачила звідти вибухи та їх наслідки, ворожі машини, в яких гучно ревіли мотори. Як тільки чула цей неприємний звук, відразу бігла до вікна і дивилась, куди вони їдуть і скільки їх. Це вже навіть було моєю звичкою. 

Читай далі