Моя історія спротиву

Коли почалася війна, то в мене навіть й думки не було щоб виїздити з Херсона. Перше, що я зробив - це перевіз свою сім’ю з квартири на нашу недобудовану невеличку дачу. Вважав, що так буде безпечніше. Позаклеювали скотчем вікна, і всі жили в одній кімнаті – п’ятеро дітей й ми з дружиною. 
25 лютого пішов і записався у Муніципальну варту. Але патрулював лише одну ніч, там мені сказали щоб більше не ходив, бо я здоровий, бородатий, патлатий – людей лякаю. Тож зайнявся гуманітарною допомогою.
З 27 лютого я почав стрімити щоб показати всім, що Херсон – це Україна. Тоді точилися сильні бої у передмісті - селищі Антонівка, але окупанти обстрілювали й саме місто. Так, 1 березня один снаряд упав недалеко від мене – метрів за 200. Там була водонапірна вежа та автомобільний парк водоканалу. Почалася пожежа і ми з сусідом побігли допомагати гасити її. А другий снаряд поцілив у порожню цистерну від палива. І все це - не далеко від нашого будиночка. Так я зрозумів, що тут ніде не сховаєшся. 2 березня загарбники вже їздили по місту танками, псуючи наші дороги. 3 березня я знову вийшов пострімити та продемонструвати всім, що у місті майорять українські прапори. Показував людям театр Куліша, центр міста, потім підійшов до стели «Героїв Небесної сотні», а там лежав на підлозі наш прапор. Я хотів його підняти та повісити, але з Будинку офіцерів, що навпроти, вийшов москаль і сказав мені щоб я забирався звідти. Я запитав: «А прапор забрати можна?». Той сказав щоб забирав та йшов геть. Так я мав свій прапор, з яким потім виходив на мітинги. Всі свої зйомки виставляв у Фейсбуці. А ще щовечора вів вечірню казку, виходив у прямий етер зі словами: «Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчата»,- і розказував про всі події у місті. Тоді я й не знав, що багато людей були її глядачами. 

Читай далі