Віктор Гурба: пісня як доля

Кажуть, що долю не обирають, вона сама вирішує, для кого бути щасливою або нещасною, а для кого бути ніякою... Для Заслуженого артиста України Віктора Тихоновича Гурби вона стала щедрою: обдарувала сильним виразним голосом, гарною сценічною зовнішністю, дала і бажання, і можливість займатися улюбленою справою протягом життя.

“Очі волошкові”, “Черемшина”, “Ясени”, “Два кольори”, “Ой ти, дівчино...” Який українець не знає цих пісень – таких рідних, близьких, по-справжньому своїх? А ще класичні арії з опер та оперет, романси, естрадна класика. Віктору Тихоновичу підвладні багато пісенних жанрів.

Ось так Віктор Тихонович розповідає про свій життєвий і творчий шлях:
"... у 1950-му, саме перед святом Першотравня, мати майбутнього тенора разом із чоловіком поїхала з міста Курахова Донецької області, де мешкала сім’я, у село до батьків. І ось, саме у святковий день народився синочок, якого важко було назвати малесеньким, адже важило дитинча... 5кілограмів та ще й 200 грамів! Коли зараз дивишся на стрункого, підтягнутого, спортивного співака, то в це важко повірити, але факт залишається фактом. Коли ж постало питання про те, як назвати сина, батьки довго не знали, на якому імені зупинитися. “Думали, гадали,– говорить Віктор Тихонович,– аж поки з-під столу не почувся голос мого чотирирічного дядька:“ А назвіть Вітьою...”. Так і порішили, лише невдовзі з’ясувавши, що 1 травня вшановується пам’ять святого мученика Віктора, тож тут доля “вустами дитини” дала підказку.Не заспівати хлопець просто не міг, адже всі у сім ї співали. А коли заводили пісню дід Федір із братом, то у хаті гасли каганці від сили їхніх голосів".

Пісні були довгі, “на тридцять два куплети”, згадував співак. Він завжди співав разом із рідними. Ще дитячим дискантом підспівував Зикіній, Гмирі, Кондратюку, Гнатюку, Магомаєву, пісні яких любив слухати по радіо. Потім у школі розучував з учителем музики вподобану пісню та співав.

Співочу “кар’єру” почав із виступів у шкільній самодіяльності, де заспівав популярну пісню “Ой ви очі волошкові”, а вже з 16 років – у самодіяльності рідного міста. Коли з Донецького музичного училища приїхав прослуховувати молодь відомий викладач Борис Ілліч Константинов, він одразу звернув увагу на Вітю: “Лірико-драматичний тенор, але сирий, як чорнозем. В армію, хлопче, а потім – співати.”

Служба розпочалася з “жорсткої науки” у школі сержантів, а потім був військовий ансамбль пісні і танцю, у складі якого Віктор Гурба об їздив Росію, Білорусію, Кавказ. Врахувавши заслуги талановитого юнака і його бажання вчитися співу, командування дозволило йому у винятковому порядку за кілька місяців до закінчення терміну служби вступити до Вінницького музучилища, і він майже півроку одночасно був і військовослужбовцем, і студентом (із гуртожитком і стипендією). Мабуть, і тут не обійшлося без руки долі, що вела його до призначення. Через рік перевівся на музичний факультет Вінницького педінституту, за два роки навчання в якому багато гастролював Україною у складі студентського хору, а вінницькі хори завжди славилися своїми голосами. Згодом Віктор переводиться вже до Донецької консерваторії, яку й закінчує у 1977 році, отримавши спеціальність “Сольний спів. Викладач”.

Під час розподілу між Полтавою, Житомиром і Херсоном обрав саме наше місто. Тут отримав квартиру і розпочав самостійне життя. Три роки пропрацював у Херсонській філармонії солістом, виступав і на сценах, і на польових станах. Під час одного з таких виступів перед механізаторами йому почала підспівувати ластівка, гніздечко якої знаходилося під наметом, де виступали артисти. Чи то була просто близька їй тональність, чи, може, сама доля дала черговий знак?

А у 1979 році молодий співак отримує запрошення до Центрального Ансамблю пісні й танцю групи радянських військ у Німеччині. Це цікава сторінка його біографії:за шість років Віктор Тихонович об’їздив з концертами уздовж і впоперек практично всю країну – така можливість у ті( та й у ці) часи не кожному випадала. Згодом, уже після повернення до філармонії, він побував ще у багатьох країнах світу, але Німеччина залишилася найулюбленішою й найближчою. “Я – Тілець, – говорить співак, – і люблю, щоб усе було “рівненько, чистенько і акуратненько. А там – саме так, у всьому”. На питання, чи не виникало бажання, надивившись на закордонне життя, залишитися там назавжди, Віктор Тихонович, не вагаючись, відповідає: “Ніколи, а відповідь – у народній пісні: “Тут моє кохання, тут моє коріння, тут моєї долі вічне джерело”. Там, у Німеччині, на одному з концертів він співав німецькою мовою народну пісню “На прекрасном лугу”. Після виступу до нього підійшла дуже старенька жінка і мовчки погладила долонею його обличчя. По щоках у неї текли сльози, а співак відчув від її руки справжнє материнське тепло. Що нагадала старенькій німкені та пісня – невідомо, але почуття не потребує перекладу... Ансамбль багато гастролював, брав участь у Гала-концертах країн Варшавського договору, був нагороджений мистецькими преміями НДР та товариства радянсько-німецької дружби. І, що теж дуже важливо, дав можливість заробити на будівництво кооперативу молодій сім’ї з дитиною – синочком Тихоном.

Після Німеччини Віктор повертається до філармонії і працює там до 2002 року, коли його запросили викладати на щойно відкритий факультет культури й мистецтв Херсонського університету. 

Віктор Тихонович співпрацював із ансамблем народних інструментів “Коло”. Із хвилюванням згадує співак свою роботу в класичній опереті (“Циган-прем’єр”, “Сильва” та інших) в Херсонському обласному академічному музично-драматичному театрі ім. Миколи Куліша, коли чудові постановки здійснював неперевершений Володимир Бегма, а партнеркою була Заслужена артистка України Генріетта Пташник. І знову – знаковий дарунок долі: звання Заслуженого артиста України він отримав на Святвечір, 6 січня 1995 року. Кращого подарунка для артиста годі й бажати!

Віктора Тихоновича часто запрошують до журі музичних конкурсів і фестивалів, але найбільше враження справляє на нього дитячі конкурси. Він вважає, що діти творять справжні дива своїми талантами та вміннями.

Як викладачеві Гурбі теж є ким пишатися. Його гордість – молоді співаки Олексій Пономарьов та Олег Олійник. Вони достойно представляють свого вчителя на конкурсах вокалістів. Його люблять студенти, називаючи “людина-пісня”, бо не може втриматися, щоб увесь час не наспівувати. Доля подарувала йому зустрічі з видатними особистостями нашого часу, серед яких – Анатолій Солов’яненко. Вони не тілько зустрічалися, але й співали дуетом. У херсонського поета Валерія Кулика є вірш “Сонет”, присвячений цій події.

Коли на схилах сонячних Дніпра
Весна в піснях та слові вирувала,
Гурба із Солов’яненком співали –
Як ми їх зустрічали “на ура!”

“Я щасливий, – говорить співак, – що мав гарних батьків, людяні стосунки в сім’ї, у мене було затишне, дуже щасливе дитинство, ніхто мене не мучив музикою, усе прийшло саме. Я завжди пам’ятаю, як моя мама казала: “Якщо можеш зробити людині добро – роби, якщо не можеш – не роби зла”, і я намагаюся дотримуватися цього заповіту. Вважаю, що, незважаючи на вік, нічого не втратив від дитинства – все одно продовжую вірити людям, стараюся бути відвертим і щирим. Дуже люблю ходити пішки – це дає можливість зосередитися, зібратися з думками, пофілософствувати, з гумором сприйняти якісь непорозуміння. Моє життєве кредо незмінне, лише дата інша: “Краще 60 років горіти, ніж 100 – тліти!” Я щасливий, що маю хорошу сім’ю, а син – це взагалі найкраще, що я зробив у своєму житті. Не заздрю, приймаю життя таким, яким його дала доля, і вдячний їй за все”.

Взято з інтерв'ю Віктора Гурби для газети "Вгору". – 2010. – 22 квітня 

Календар подій

    1 234
5 67 8 91011
12 1314 15 161718
19 2021 22 232425
262728293031