Сини про батька

Кожен художник, нерозривно пов'язаний із рідною землею, природою, людьми, правами та звичаями, звертається в своєму мистецтві до образів Батьківщини. Це відбувається різними шляхами, свідомо чи несвідомо, але завжди ця тема захоплює художника, часто до кінця – на все його життя. Колосальна різноманітність природних явищ, багатоликого життя рідного краю дають багатющий матеріал і благодатний грунт для творчості. Художник, спостерігаючи дійсність, пізнає закони гармонії та досконалості, черпає з них не тільки нові форми, теми, сюжети, а й внутрішню енергію, натхнення. Він оспівує своєрідність і красу рідного краю, відкриває для нас поезію природи. З творчістю одного з таких художників ми й бажаємо познайомити читача.

У безкраїх степах Таврії, в пониззі Дніпра загубилося невеличке село Кринки. Воно знаходиться на лівому березі річки, а точніше на одному з рукавів Дніпра р. Кринки. Херсонцям це має бути особливо відомо, оскільки це було одне з улюблених місць Остапа Вишні. Колись письменник відкрив для себе цей «райський куточок природи» і був зачарований ним. Так і Віктор Михайлович Трапенок, херсонський художник-живописець, відкрив для себе цей воістину «райський куточок» Херсонської області й величезний пласт для творчості художника.

«Хто в Крим, а ми в Кринки» – говорив словами Остапа Вишні батько, збираючись на етюди. Такого розмаїття, багатства природи, побудованого на складних тонких ледь вловимих мальовничих відтінках, навряд чи де-небудь знайдемо ще на білому світі.

Любов художника до цих місць – безмежна, і це видно в роботах Віктора Михайловича. Кажуть, що художник, який пише чи то портрет, натюрморт або пейзаж, в першу чергу розкриває самого себе, свою душу перед глядачем. Звичайно, якщо робить це щиро, від серця, а інакше – це не любов, і працювати тоді нема чого.

Дивлячись на пейзажі майстра, ти немов потрапляєш туди, занурюєшся у цю гармонію почуттів, гармонію кольору. Ти забуваєш на мить про все, споглядаючи живопис, і здається, що цілу вічність ти провів тут, а часом, вдивляючись у твір в цілому або в якійсь фрагмент, не помічаєш, як стрілки годинника повернулись на 360 °. Можна загубитися в часі та просторі, дивлячись на картини цього художника.

Кринки – це не єдине поле діяльності художника. Віктор Михайлович побував у багатьох куточках тоді ще СРСР: і в Чернігівській обл. в селі Седнів, де знаходяться творчі дачі художників, і в Криму в м. Гурзуф на південному узбережжі, і на р. Волга, в Чувашії, в Підмосков'ї, в Сибіру і т.д. У художника було, з чого обирати, але Кринки запали в душу дуже глибоко.

Нам здається, справжній художник виходить тоді, коли, паралельно з чутливістю, щирістю й любов'ю, є ще й потужні знання законів композиції, тону, кольору, малюнку, пластики, тощо. І, звичайно, талант, який не можна придбати. Те, що дається з неба. Коли всі ці складові є, залишається тільки працювати. Працювати в поті чола, не помічаючи навколо ніяких реформ, катаклізмів, негараздів об'єктивної реальності.

Ми допоможемо світу тільки своїм творінням. «Краса врятує світ» – говорив Федір Михайлович Достоєвський, і напевно мав рацію.

Що стосується професійності художника, візьмемо ряд його робіт, що з’явилися останнім часом. Віктор Михайлович працює в основному в жанрах пейзажу, натюрморту, рідше – портрета, але головним чином він працює над пейзажем, який має тенденцію непомітно переходити в картину, в жанрову композицію, і, що найцікавіше, все це робиться на пленері, з натури. Етюди батька, зроблені на пленері, не виглядають незавершеними, це вже закінчені твори.

Чудове, витончене почуття кольору допомагає художнику гармонізувати колористичні відносини, тонкі, ледве вловимі градації кольору, і при цьому не впасти в надмірну деталізацію, розробку зайвих деталей.

Це стосується всіх робіт Віктора Михайловича, і зокрема однієї з його робіт, написаній у 1999 році, – пейзажу «Лагідна осінь». Художник на межі дотримується всіх законів природи, тут немає нічого випадкового, зайвого, так само не хочеться нічого додати. Дивлячись на ці твори, боїшся зітхнути, щоб не порушити цю легкість, гармонію – цей ліричний стан картини. Робота здається голографічною, якийсь легкий рух присутній у ній, відчуваєш прохолоду осіннього повітря з запахом чистої річки і ще не повністю жовтим листям.

Пластичне рішення картини тільки доповнює і збагачує композицію. У картині все оживає: дерева нахилилися до річки, прислухаються до шелесту листя, вдивляються у плавні, річка щось шепоче очерету, – може вона прощається з ним до весни, адже через деякий час мороз скує льодом її на довгий час, і вона не зможе показати очерету його відображення в своїй гладкій, як дзеркало поверхні. І річка не відчує, не почує подяки від очерету – погладжування ніжними мітелками по гладі води за легкого подиху вітерця. Все застигло в смутку, в очікуванні суворої, жорсткої зими, що пронизує наскрізь кожен пагін. І справді, у творі «Лагідна осінь» присутній ледве вловимий політ сентиментальності.

Після зими настане весна, повна сил та енергії, навколо все оживе, почнеться нове життя, сповнене радості й веселощів. Ми не побачимо цієї сентиментальності та смутку, властивих осінньому пейзажу, але ця тема ще попереду...

Максим Трапенок, Віктор Трапенок
художники
 

Календар подій

    1 234
5 67 8 91011
12 1314 15 161718
19 2021 22 232425
26 27 28293031