Яскраві зустрічі. Спогад про Георгія Курнакова
У кожного, хто починає свій шлях, у житті трапляються випадки, які в подальшому визначають весь хід його діяльності. Власне кажучи, життя рясніє подіями, здатними сформувати певний світогляд, дати чітке бачення своєї мети, закласти фундамент для творчості на все життя. Такою подією для мене була зустріч з Г.В. Курнаковим. Але спочатку я б хотів коротко розповісти про те, як формувалися мої погляди і поняття, які цю зустріч зробили для мене вирішальною в моєму становленні як художника.
У дитинстві та підлітковому віці я не мріяв бути художником, хоча малював з того часу, як пам'ятаю себе, і в душі мав трепетне ставлення, не можна сказати до мистецтва, а до образотворчості. Напевно, тому, що малювати виходило схоже й красиво (як мені тоді здавалося) у мене та у тих, хто так само, як я, також був небайдужий до малювання і намагався висловити себе на цьому поприщі. Зрозуміло, що це були мої товариші по навчанню і художники-аматори, які займалися мистецтвом просто тому, що цього вимагала душа.
До картин відомих художників, які я бачив у репродукціях, ставився свято й вважав їх самою довершеністю. Звичайно, у першому ряді стояли передвижники. Це були Васнєцов, Мясоєдов, Шишкін, Рєпін, Левітан. Тоді я не мав уявлення про образотворчу школу, про напрямки в мистецтві, і думав приблизно так: Левітану було сімнадцять, коли він написав «Сокольники», а мені тільки чотирнадцять. Мине три роки, і я буду рости не гірше. Доля потихеньку почала мене виводити з цього дрімучого стану.
Прийшов до нас у школу викладати малювання молодий художник, який закінчив Красноярське художнє училище. Багато розповідав про Сурікова. Організував гурток малювання, влаштовував виставки робіт учнів. Побував я на пересувній виставці, яка приїхала до нас з Іркутська. Пам’ятаю те захоплення, з яким я дивився на роботи. Відчуття правдивості, гармонії кольору, незвичайної краси наповнили душу і немов висвітили з мороку ще неясні, але цілком вгадувані контури храму, до якого належить йти все життя.
Долі знову було завгодно надати мені випадок, який визначив усе подальше моє життя та остаточно затвердив мій вибір.
Батьки з Сибіру приїхали жити на Україну в місто Нова Каховка. Там в цей час жив і викладав архітектуру Юрій Насєдкін. Відразу після війни він працював у Херсоні на посаді головного архітектора і був добре знайомий з художниками Херсона.
Про Юрія Насєдкіна потрібно сказати особливо. Інтелігент, який отримав всебічну освіту, володів великими знаннями не тільки в архітектурі, а також в літературі, музиці, образотворчому мистецтві, історії, та мені здавалося, що не було такої галузі людської діяльності, де б він був не обізнаний. Був близько знайомий з художниками Дерегусом, Бурачеком, скульпторами Макогоном і Лисенком. Сам малював і писав аквареллю. Він - автор ряду будівель у Херсоні, зокрема – судномеханічного технікуму, обеліска героям громадянської та Вітчизняної воєн в місті Нова Каховка.
Як я вже сказав, він добре знав херсонських художників. З особливою повагою ставився він до Георгія Васильовича Курнакова. Високо цінував його живопис і постійно підтримував з ним дружні стосунки.
Познайомившись з родиною Насєдкіних, я часто бував у них, а іноді й жив, – і я занурився в атмосферу, яка найбільше підходила мені й надавала благотворний вплив на формування мого сприйняття мистецтва взагалі й образотворчого зокрема.
У будинку Насєдкіна було до десяти робіт Георгія Курнакова. Всі вони, добре оформлені, висіли на стінах у дуже вигідному для них освітленні. Я їх сприйняв відразу. Більш того, вони були близькі мені, співзвучні з моїми не такими вже й дрімучими поняттями про мистецтво. І волею-неволею, дивлячись на цей живий (в прямому і переносному сенсі) живопис, я став дивитися на зображуваний світ його, Курнакова, очима.
І ось, Юрій Костянтинович Насєдкін везе мене в Херсон показати Курнаковим. Не треба багато говорити про моє хвилювання. Адже перший раз у житті я побачу відомого художника та того, чиї роботи так запали в мене.
Було це у 1959 році.
Зібрав я свої роботи, дещо оформив в безглузді рами, щось взяв в паспарту (а були у мене масло, акварель і малюнки) автобусом із Юрієм Костянтиновичем вирушили до Херсону. Прихопив я і саморобний етюдник – звичайний ящик з фарбами та пензлями. Раптом скаже: «А ну, молодий чоловік, покажіть, як ви впораєтеся ось з таким-то завданням».
Жив Георгій Васильович тоді у своєму будинку на Перекопській, навпроти будівлі Дніпровського райкому партії. З автовокзалу, який знаходиться біля центрального ринку, ми йшли пішки через парк Ленінського Комсомолу (зараз Херсонська фортеця), який тоді ще тільки закладався, і купи сміття розрівнювали бульдозерами. Над усім цим величезним майданчиком з криками носилися чайки й ворони. Зима була безсніжна, по-південному м'яка. Повітря було насичене вогкістю. Юрій Костянтинович розповідав мені про Катерининський собор, про надгробні пам'ятники біля нього, про те, що колона – це є свого роду скульптура, у якій повинні бути дотримані всі пропорції. Мене ж найбільше хвилювало те, що рука моя, в якій я ніс роботи та етюдник, замерзне й напружиться, і я не в повній мірі зможу впоратися із завданням, яке поставить мені Георгій Васильович. Але марні були мої переживання. Ніяких завдань, ніяких демонстрацій моїх здібностей не було.
Георгій Васильович вважав за краще інший – більш дієвий та ємний спосіб спілкування зі мною. Він був удома та радо прийняв нас. Вони з Юрієм Костянтиновичем, як давні знайомі, деякий час говорили про речі, що цікавлять їх обох. Потім вся увага була приділена мені.
Георгій Васильович, а тоді я побачив його вперше, справив на мене враження двояке. Він був середнього зросту, сухощавий. Мав великі риси обличчя, які доходили до грані допустимого, але не переходили її. Його короткозорі очі були напівприкриті важкими повіками. Це обличчя з глибокими зморшками та великими складками обрамляли густі, жорсткі волосся біло-жовтого кольору. Його одяг був сірим і невиразним. У всій його зовнішності була якась невлаштованість і відчуженість. Зовні в ньому не можна було запідозрити людини неординарної, тим більше людини, здатної глибоко захопити і вплинути на формування художнього сприйняття.
Але коли він починав говорити про живопис, про природу, яку він безмірно любив і розумів, про ставлення художника до своєї професії, ті ж самі риси надавали йому мудрість, що йде від самої землі, та, здавалося, в цій людині сконцентрована сама суть, і саме він володіє істиною, яку по волі своїй може відкрити обраному. Таким я його тоді сприйняв.
Георгій Васильович дуже уважно подивився мої роботи. Від нього, звичайно, не пройшло повз те, що в етюдах я зовні наслідував його. Не маючи школи, не пізнавши суті живопису, я міг тільки чисто зовні бути схожим на нього.
Він покартав мене за рами, за розміри моїх акварельних натюрмортів, сказавши, що з такими розмірами може впоратися хіба що Шовкуненко. Говорив про те, що зараз художники, «взявши великі розміри, не доводять роботу до кінця, залишаючи її на стадії підмальовки». Приводив у приклади Полєнова і Левітана, інших майстрів, в роботах яких немає нічого випадкового, недбалого, де кожен мазок виправданий і закономірний. До моїх пейзажних етюдів поставився прихильно, звичайно окрилив мене та, в якійсь мірі, передбачив подальші мої устремління. Він цікавився, чим я грунтую, якими пензлями працюю і чим мию їх, чим розбавляю фарби. Сам він працював на тягнучих грунтах і здебільшого на картоні. Цим він досягав того, що його роботи не мали масляного блиску. Барвистий шар був матовим, простежувалися всі колірні нюанси.
І ось, нарешті, він став показувати мені свої роботи. Ставив одну за одною на мольберті, розповідав і пояснював мені вже з урахуванням моїх можливостей і підготовленості. Складно уявити мій стан в той момент. Мене, коли вже вирішив, що буду робити в цьому житті. Справжній художник, художник, чиї роботи відкрили мені зовсім інше уявлення про те, що і як треба робити, визначили подальші мої устремління, показує мені свої роботи та при цьому ще говорить, ніби ставлячи мене врівень з собою: «Мо-Лодой человек, нашим з вами учителем должна быть природа!»
Робіт він мені показав багато. Звертав мою увагу на колірні нюанси, на мотиви пейзажів, на їх композиційну побудова. Детально розповідав про те, як він починає роботу, якими пензлями працює (при цьому подарував мені кілька) і як закінчує. Радив, як розташовувати етюд по відношенню до світла і ні в якому разі не писати в білій сорочці, бо вона сильно «рефлексує» на роботу.
Зараз я розумію його тонкість і делікатність по відношенню до мене. Він говорив саме про те, що мені було потрібно в той момент, зберігаючи в мені віру в мої сили та відкриваючи переді мною перспективи, яких можна досягти в професійному плані, вдумливо та віддано ставлячись до живопису.
Переді мною в його пейзажах постала вся Херсонщина. В усі пори року, в різних станах, сприйнята художником ліричним і тонким, талановитим пейзажистом, що має лише їм притаманну манеру мальовничого бачення й трактування образу природи.
Тут я не ставлю завдання дати мистецтвознавчий аналіз його творчості. Це вже зробили і ще зроблять мистецтвознавці-професіонали. Я спробував оживити враження, що виникло у мене від зустрічі з роботами Курнакова і з ним самим.
Дотепер стоять у пам'яті пейзажі, тоді їм показані, і те враження, яке я виніс. Пізніше вже в музеї та приватних колекціях багато разів бачив його роботи. Вони талановиті і проникливі. Але той позитивний заряд, який я отримав при першій зустрічі, ні з чим незрівняний.
Я не випадково вище описував враження від дороги з автовокзалу до будинку Курнакова. Дороги назад я не пам'ятаю. Я весь був сповнений побаченим і почутим. Минуло вже більше сорока років, а в пам'яті свіжі ці спогади. Надалі я неодноразово зустрічався з Георгієм Васильовичем. І в Новій Каховці, куди він приїжджав до Насєдкіна та написав кілька етюдів, і сам їздив до нього в Херсон показати роботи. Я збирався вступати в училище, і він це підтримував.
Природно, що в училище мене захопили інші враження. Відбулося переорієнтування. Чисто професійний підхід став переважати; виробилася інша манера письма. Але все закладене в мою свідомість Курнаковим, мені здається, живе й досі.
Зі спогадів В.М. Трапенка
