Театр і кіно

З класичних форм японського театру найвідоміші за кордоном – Но і Кабукі, в основі яких лежать анімістичні елементи японської культури. Театр Но користувався величезною популярністю у військової аристократії середньовічної Японії, частково тому, що його естетична суворість відбивалася у ригоризмі самурайського духу. На відміну від жорстокої етики самураїв естетична суворість Но досягалася завдяки вишуканій канонізованій пластиці акторів, що робила, часом несвідомо, вплив на глядачів. Театр Но – це, по суті, театр фантазії. Його сцену можна порівняти із своєрідним кіноекраном, на якому проектується підсвідоме бачення, що народжується в уяві вакі («свідок» – одне з трьох амплуа), яке відіграє роль «кінопроектора». Глядач немовби заглядає в найпотаємніші куточки своєї душі, коли дивиться «на екран» театру фантазії.
Кабукі – значно пізніша у порівнянні з Но форма театру, виникнення якої можна віднести до початку XVII ст. Анімістична основа театру Но була збережена в новій сценічній формі, однак Кабукі мав іншу, ніж театр Но, спрямованість. На відміну від Но з його орієнтацією на минуле, Кабукі користувався підтримкою нового стану торговців і виявляв інтерес до проблем сучасного світу. Театри Но і Кабукі досить популярні й у сучасній Японії і доповнюють один одного.

Стосовно кінематографа, то спочатку він в Японії вважався негідним мистецтвом, мало місце зневажливе ставлення до людей, які знімали фільми. Популярним кінематограф став тільки в кінці 30-х рр. ХХ ст. У 50-ті, 60-ті рр. ХХ ст. кінематограф Японії починає активно розвиватися. Цей період називають «золотим століттям» японського кіно. У 1950 р. було вироблено 215 фільмів, а в 1960 р. – їх кількість досягла 547. У цей же час поширюються жанри політичного, історичного кіно, фантастика і бойовики. Японський кінематограф стає відомим у всьому світі. У Японії створюється могутня кіноіндустрія, значна частина продукції якої експортується до США і Європи. Найбільш відомими є такі талановиті японські кінорежисери, як Куросава Акіра («Ідіот» (1951 р.), «Сім самураїв» (1954 р.), радянсько-японський фільм «Дерсу Узала» (1976 р.), «Серпнева рапсодія» (1991 р.) та інші), Сіндо Кането («Голий острів» (1960 р.), «Сьогодні жити і вмерти» (1970 р.), «Обрій» (1984 р.) та інші). Щорічний репертуар в японських кінотеатрах протягом багатьох років складався приблизно з рівного числа японських та іноземних (головним чином, американських) кінофільмів.

Аніме (японська анімація) широко відома в усьому світі. В аніме присутній допоміжний розподіл на жанри для певної цільової аудиторії. Мірою для поділу є вік, стать або психологічний портрет кіноглядача. Більша частина аніме – дитяче та підліткове, хоча зустрічається і аніме для молодих людей. Аудиторію середніх років завойовує «сімейне аніме», яке діти дивляться разом з батьками. Серіальність диктує свої закони – творці аніме менш, ніж аніматори інших країн, схильні до технічних експериментів, зате приділяють багато уваги створенню привабливих і цікавих образів персонажів (звідси важливість якісного озвучування) і розробці сюжету. Найчастіше аніме – це екранізовані японські комікси манга, які теж отримали велику популярність. Основна частина манги розрахована на дорослу аудиторію. За даними на 2002 рік приблизно 40% всього книжкового ринку в Японії займають комікси з мангою.